Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Українці: звідки ми і наша мова

Походження української та російської мов: міфи та історична правда
20 травня, 2011 - 00:00
ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР СВЯТИЙ (980—1015 рр.) — ОДИН IЗ НАЙВІДОМІШИХ ДЕРЖАВНИХ КЕРМАНИЧІВ ДАВНЬОЇ РУСІ-УКРАЇНИ

Після краху комуністичного режиму в умовах національного відродження й відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, походження українського народу та його мови як основної ознаки нашої нації. Нині цілком слушно популяризуються й перевидаються твори на ці теми М. Грушевського, В. Антоновича, І. Огієнка, П. Житецького, О. Потебні, А. Кримського та інших учених, чиї неординарні й об’єктивні погляди на нашу історію й мову ще донедавна тоталітарна влада замовчувала, забороняла, оголошувала ідейно шкідливими, «націоналістичними», ворожими. Тож не дивно, що нині спостерігаємо таку жадобу знань про початки своєї рідної історії, джерела й етапи становлення української мови, її взаємостосунки із сусідніми (насамперед з російською та польською) мовами тощо. За висвітлення всіх цих питань і коментування відповідних праць учених минулих поколінь беруться як історики та філологи-фахівці, так і численні аматори: журналісти, краєзнавці, письменники, критики і навіть інженери, лікарі та люди інших професій. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов’янських і неслов’янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися лише на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими фактами й документами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. Україну іноді ототожнюють з міфічною Атлантидою, українців вважають найдавнішим населенням Європи, а українську мову проголошують матір’ю всіх індоєвропейських мов.

На підтримку такої позиції нині стало модним покликатися на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії наприкінці ХІХ ст. Михайла Красуського «Древность малороссийского языка» опубліковану в Одесі 1880 р., а в наш час — у перекладі українською мовою в часописі «Дніпро» (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскриту, грецької, латинської та інших мов». При цьому М. Красуський наводить низку слів, подібних за звучанням та значенням в українській мові і в санскриті (тобто в давньоіндійській мові). Та й сучасні часописи друкують або готують до друку українсько-санскритиський, українсько-етруський, українсько-латинський лексикони тотожностей, які, на думку їхніх авторів, мають засвідчити принаймні синхронність виникнення цих мов. Справді, це сприймається ефектно й робить відповідне враження на читача, проте нічого сенсаційного в цьому немає. Адже й українська мова, і санскрит, і латина, і старогрецька мова, як і багато інших, — усі вони індоєвропейські, тобто члени однієї мовної сім’ї з багатьма спільними або подібними фонетичними, граматичними і — найбільше — лексичними особливостями. Отже, наведені М. Красуським і деякими сучасними авторами лексичні паралелі цілком закономірні. З не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон відповідників між санскритом і, наприклад, болгарською, німецькою, англійською, румунською чи будь-якою іншою індоєвропейською мовою. Особливо багато таких відповідностей між усіма слов’янськими мовами, бо вони вийшли зі спільного праслов’янського кореня. Що ж до самої праці М. Красуського, слід сказати, що поряд з деякими цікавими спостереженнями і слушними зауваженнями у ній навіть нефахівцеві впадає в око наївність і недостатня компетентність автора, бо майже вся його аргументація взята з арсеналу не лінгвістики, а так званої народної етимології, де вважається нормальним порівнювати випадково подібні за звучанням, але абсолютно різні за значенням слова в українській та якійсь іншій стародавній мові й на цій підставі встановлювати вік української мови.

Спроби відсунути період появи українців та української мови в далеке минуле — аж до нашої ери породжує багато запитань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних у всіх інших стародавніх народів? Чому серед слов’ян пальма першості щодо часу виникнення віддається саме українцям, і чому на неї не можуть претендувати, скажімо, поляки або чехи, а польська й чеська мови не можуть бути давнішими від української або хоч би синхронними за процесом формування? Ці та інші запитання залишаються без відповіді, бо для неї бракує відповідних історичних фактів. А наука, як відомо, визнає лише факти — тільки вони дають підстави робити певні висновки чи висувати вірогідні гіпотези, котрі згодом можуть бути переконливо доведені або аргументовано спростовані. Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов’янства взагалі — значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій. Замість бажаного результату такі дослідження дезорієнтують читачів і дискредитують українську суспільствознавчу науку перед світовою громадськістю.

Але ще більшої шкоди, ніж романтична міфотворчість, національному відродженню українців, важкому й болісному процесові творення власної держави після багатовікового напівколоніального становища нашого народу в різних імперіях завдає успадковане з минулих епох почуття меншовартості, орієнтація на сильних сусідів та імперське мислення. Воно агресивне й дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються довести, що українців як окремої нації нібито ніколи не було й немає, а історія української мови ними спотворюється й фальсифікується.

Зокрема, впродовж багатьох десятиліть точаться запеклі суперечки навколо наших витоків — питання про етнічну належність Київської Русі, яке на певних історичних етапах перетворювалося із суто наукової в політичну проблему.

Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30-ти разів, останнє видання 1836 р.), який аж до початку ХІХ ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. М. Карамзін (1776—1826), який у 12-томній «Истории государства Российского» (1816—1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи це як «російських».

Концепцію М.М. Карамзіна продовжив у середині ХІХ ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М.П. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в стародавньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито емігрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця ХV ст. Цю антинаукову концепцію аргументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.

За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М.П. Погодіна радянські ідеологи дещо пом’якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом ІХ—Х ст., унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов’янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність — давньоруська народність. Вона нібито існувала деякий час і після розпаду Київської Русі — у період феодальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо-татарської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської народності на три частини, які в ХІV—XV ст. перетворилися на три східнослов’янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов’янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше ХIV—XV століть. Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко переслідувалися.

Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В.О. Ключевський (1841—1911) вважав, що росіяни з’явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини ХІІ ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М.М. Покровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського князівства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В.В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка русский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов’ян відіграв «величественный процесс объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность» (с. 310). Цю саму тезу В.В. Мавродін повторив і в наступній своїй праці «Образование единого русского государства» (Л., 1951): «Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215).

Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур. Незважаючи на це, позиція В.В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В.В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. На одностайну думку її учасників, частина доповіді В.В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала, що розв’язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути досягнуто лише об’єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В.В. Мавродін погодився з рядом принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди1. Проте перемогла не наука, а політика.

У концепції В.В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове обѓрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з ХІІ ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робило проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ — наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиѓзаг, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов’янських народів. Через це й не дивно, що концепція В.В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня — древнерусской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В.В. Мавродін виявився «на коні» й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности» (М., 1971) та «Происхождение русского народа» (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США2. Однак цей підступний історичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам усе наше історичне минуле, до якого ті не причетні3.

Хибна концепція походження східнослов’янських народів, започаткована ще в царській Росії, була підтримана й деякими російськими та зарубіжними славістами, які витворили співвідносну з офіційною доктриною, але досить фантастичну версію виникнення східнослов’янських мов.

Ще від кінця ХІХ ст. серед частини мовознавців поширилося живуче й донині уявлення про те, що після закінчення в середині І тис. н. е. спільнослов’янської (праслов’янської) епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад півтисячоліття й завершився лише в ХІ—ХІІ ст., під час феодальної роздрібненості Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян мова, яка за офіційною версією комуністичних ідеологів і радянського мовознавства, у Київській Русі трансформувалася в давньоруську мову — мову давньоруської народності — й стала основою російської, української та білоруської мов. Ця сумнівна теорія має ряд авторитетних прихильників (О. Шахматов, М. Трубецькой, О. Соболевський, С. Кульбакін, А. Кримський, А. Москаленко, Ю. Карпенко та ін., а також зарубіжні славісти Т. Лер-Сплавінський, О. Гуйєр, В. Вондрак, А. Брюкнер, Л. Нідерле та ін.), але й багато не менш знаменитих критиків (С. Смаль-Стоцький, М. Грушевський, І. Бодуен де Куртене, К. Німчинов, О. Синявський, Є. Тимченко, І. Огієнко, В. Ганцов, П. Ковалів, О. Горбач, Ю. Шевельов, О. Ткаченко, В. Русанівський, І. Матвіяс та ін. і зарубіжні славісти Ф. Міклошич, А. Мейє, Й. Шмідт та інші). Наукові здобутки сучасного мовознавства та інших суспільних наук усе переконливіше доводять хибність уявлень про спільну давньосхіднослов’янську і давньоруську народно-розмовну мови. Отже, говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов з єдиної, монолітної давньоруської (давньосхіднослов’янської) мови немає вагомих підстав.

Крім хибних, але все ж таки наукоподібних теорій і гіпотез походження української та інших східнослов’янських мов, апологети імперського мислення відроджують і наполегливо поширюють давні суто українофобські вигадки про походження української мови для того, щоб перешкодити її утвердженню як державної, довести її нібито неспроможність виконувати державницькі функції. Зокрема, вони знову проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впливами після розпаду Київської Русі.

Таку тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині ХVІІІ ст. він у своїх філологічних працях констатував, що «малороссийский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з польською мовою і від того «зіпсувався». Цю нісенітницю підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи — і на початку ХІХ ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично настроєний історик російської літератури М.І. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго-западной России, и может даже назваться областным польским»4. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 р., коли їм скрізь стала увижатися «рука Варшави» та «происки ляхов».

Антинаукового погляду на українську мову як на наріччя польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київської Русі внаслідок змішування московської мови з польською, дотримувалися в першій половині ХІХ ст. навіть деякі московські філологи, з якими полемізував М. Максимович. Вигадкою про українську мову як полонізований варіант російської мови широко користувалися й царські чиновники на місцях, проводячи посилену русифікаторську політику. Про українську мову як штучно створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте слід відзначити, що антиукраїнська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювалася лише на обивательському рівні. Серед професійних філологів ХХ ст., навіть найреакційніше настроєних професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо називали її жаргоном (наприклад, професор славістики Київського університету Т.Д. Флоринський), ніхто не скотився так низько, щоб зрадити свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю.

Версію походження української мови шляхом «ополячення» російського діалекту нині підтримують деякі діячі російських общин України, Фонду підтримки російської культури в Україні та окремі одіозні політики. Найгірше ж те, що так чи майже так вважає й чимало наших російськомовних земляків, і прозріння їхнє відбувається дуже повільно й болісно. Закономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державності вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рідною російську мову. Цей процес видається їм шкідливим і недоречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й меншовартості української мови, утвердження якої в різних сферах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність і взагалі здається їм актом несправедливості. Посилання ж на історію, до якої вони іноді апелюють, мало що доводять, бо ці аргументи найчастіше ѓрунтуються не на реальних фактах, а на перекрученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

1 Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы истории». — 1951. — № 5. — С. 137 — 139.

2 Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137 139.

3 Крип’якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

4 Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VІІ. Труды по филологии 1739 — 1758 гг. — М.; Л., 1952. — С. 83, 608;

Греч Н. И. Опыт истории русской литературы.— СПб., 1822. — С. 12.

Григорій ПІВТОРАК, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments