Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Василь Стус як європеєць

5 квітня, 2013 - 10:53
ФОТО ІЗ АРХІВУ «Дня»

Направду, це видається дивним. Навіть незбагненним. Хлопець, у якого батьки були «далекими від Європи», походили з Поділля, що було глухою провінцією Російської імперії, а потім такою ж провінцією імперії Радянської; хлопець, який зростав у степовому Донбасі, що колись був землею кочівників, а в другій половині ХІХ ст., завдячуючи ініціативі Нестора Кукольника, почав перетворюватися в регіон дикої індустріалізації; хлопець, який ніколи за свого життя не бував у справжній Європі, став справжнім європейцем. Європейськість Василя Стуса видається якоюсь містикою. Він пише вірші, котрі погано вписуються в контекст поезії української, проте добре вписуються в контекст поезії німецької. Може, це непатріотично, але Стусові ближчим був Гете, ніж Шевченко. Візьмемо хоча б такий його вірш:

(Ти червоно ніколи не горіла,
О пізня кульбабо! Голівка посивіла
Хитається дрімотно у півсні —
Краси останній слід.
Так само навесні
Ти піднімалася,
в замріянні зростала,
Ти красувалася
в пишноті молодій...)
Тремтить нитками
порваних надій
Прозоре павутиння...
Хвиле, стій!

Тут і Гетівське захоплення природою, і Гетівська ідея оманливості краси в світі, зрештою Гетівське «хвиле, стій». Стус ніколи не був у Ваймарі, не ходив розкішним Ваймарським парком, де знаходиться будиночок Гете. Але, читаючи цей вірш, видається, ніби ти бродиш цим парком і тобі хочеться зупинити хвилину. Водночас у поезії Стуса годі шукати Шевченкових мотивів. Хоча, здавалось, світ Шевченка був поряд — на відміну від Гетівського.

Поезія Стуса вписується не лише в німецьку літературу. Можна її було вписати і в сучасну йому літературу французьку. Адже світоглядно Стус був екзистенціалістом. Про це чимало писалося. І ще напишеться. Тому не будемо чіпати цю тему. Зазначу лише: екзистенціалізм Стуса не гіршої проби, ніж екзистенціалізм Альбера Камю чи Жана-Поля Сартра. Треба лише вичитати цей екзистенціалізм.

Зрештою, європейцем Стус був не лише в поезії, творчості. Ним він був у повсякденному житті. Високі духовні цінності Європи для нього — не порожній звук. Людська гідність, повага до особистості, жертовність заради справедливості — це ті орієнтири, якими він керувався.

Європейськість Стуса можна пояснити самоосвітою. Після нього лишився масив записів, де були законспектовані твори античних філософів (досократиків, Сократа, Платона), західноєвропейських теологів (Августина Блаженного й Томи Аквінського), німецьких романтиків та представників німецької класичної філософії, екзистенціалістів тощо. Поважну частину бібліотеки Стуса становила західноєвропейська філософська лектура, включаючи й переклади творів Гегеля, Шеллінга та інших. За спогадами Стусової одногрупниці по Сталінському педінституту Зінаїди Кононученко, в портфелі Стуса-студента можна було знайти твори Канта, Ніцше, Монтеня, Фейєрбаха.

Якщо філософія — це квінтесенція культури, то можна сказати: Стус, вивчаючи твори мислителів, які визначали західноєвропейську філософську традицію, намагався осягнути суть європейськості. Залишається питання, чому це він робив, що спонукало його до цього. Адже такі глибокі філософські студії зовсім не входили в коло його «професійних обов’язків». Бо ж Стус вчився не на філософа, а на філолога. Вивчення ним філософських творів видається абсолютно непрагматичним. Звернення до складної західноєвропейської філософської лектури, очевидно, мало якісь глибокі внутрішні спонуки, про які ми можемо лише гадати.

Так само можемо гадати, чому Стус у студентські роки досконало оволодів німецькою мовою і міг читати твори німецьких класиків літератури в оригіналі. Адже це теж видається непрагматичним. Для чого йому була потрібна ця мова? Адже в його часи радянська границя була на замку. Шанси потрапити в Німеччину в нього були майже нульові. Та й німецька культура у Стусові часи в СРСР особливо не толерувалася — адже це була культура недавніх окупантів. Відповідно, все німецьке викликало в радянських людей не дуже позитивні асоціації. Інша річ, що Стус не хотів бути радянською людиною і в молоді роки свідомо чи несвідомо дистанціювався від радянськості. У цьому сенсі він справді був «білою вороною» на Донбасі, де, в силу різних причин, корені радянськості були особливо сильними. Думаю, не лише українство Стуса, але й ця нерадянськість були причинами того, що він прагнув «емігрувати» з Донбасу і шукав для себе більш комфортне середовище.

Як відомо, Стус був автором деяких літературно-критичних робіт. Значна частина з них присвячена західноєвропейським авторам — Гете, Рільке, Брехту. Гете й Рільке входили до трійці його найулюбленіших поетів. Ще одним поетом цієї трійці був поет український. Правда, малознаний — можливо, саме через свою естетичну (європейську?) рафінованість. Це —Володимир Свідзінський.

Про європейськість мислення Стуса свідчать його записи, де він дає оцінку тих чи інших подій. Особливо це стосується «Таборового зошита». У ньому чимало місця відведено оцінці польського антикомуністичного руху, пов’язаного з діяльністю профспілки «Солідарність». Стус пише: «Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть волонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають; робітництво, інтелігенція, студентство — все, крім війська і поліції. Коли так ітимуть події, то завтра полум’я охопить і військо... У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське й національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас немає головного — святого патріотизму, який консолідує поляків). Шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя».

Для Стуса поляки — типові європейці, які борються за свою людську й національну гідність. Він їх, як бачимо, ставить у приклад українцям. Це видається дуже дивним. Адже українська культура останніх двох століть свідомо чи несвідомо насаджувала антипольські стереотипи. Це віталося і в царській Росії, і в Радянському Союзі. І ось, незважаючи на такі стереотипи, маємо «полонофільство» Стуса, який в захваті від польського визвольного руху. Він навіть заявляє: «Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк». Погодьтеся, треба мати чималу інтелектуальну сміливість, щоб сказати таке.

Сміливими видаються також міркування Стуса про роль християнства в українській історії. Він писав: «Думаю про 1000-річчя християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду не визрілу душу народу — призвів до жіночості духу як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднили російський дух, додавши йому агресивності й пірамідальності будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні».

Звісно, автор цих слів дещо прямолінійно трактує непрості історичні процеси, пов’язані з поширенням християнства на українських землях. Коли приймалося християнство за часів князя Володимира, ще не було офіційного розділення на католиків і православних. Власне, якщо говорити про Київську Русь, то тут це розділення особливо не відчувалося. Зрештою, православ’я в його ослов’яненому варіанті (мається на увазі кирило-мефодіївська традиція) дало чимало позитивів для культурного розвитку давньоруського суспільства. Щодо «візантійсько-московського обряду», то це явище пізніших часів (XVI—XVII стст.).

Але мова про інше. Попри історичні неточності, Стус відверто демонструє свою прихильність до європейських цінностей, в т.ч. і в плані релігійному. Він протиставляє католицький Захід православному Сходу. Вважає, що ми, українці, мали б належати до католицького світу. Хоча це не говориться відкритим текстом, але однозначно прочитується між рядками. Стус сприймає православ’я як національне зло, вказуючи, що воно вирвало українців із західного світу й вкинуло в світ східний. Для українців, котрі зорієнтовані на православ’я, це виглядає як крамола. Адже багато хто сприймає в нас цю релігію як національну віру українців. Стус, як бачимо, був іншої думки.

Розмірковуючи про прийняття християнства, він далі пише: «Можливо, важило й те, що величезна брила духовного християнства впала на юну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ’я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію».

Правда, Стус при цьому зазначає: «Можливо, це думки надто непідготовлені, чернеткові. Але життя маю таке, що негативізм до пасеїстичного православ’я не може не розвиватися».

Звісно, таке розуміння не дає цілісної картини. Це визнавав сам Стус, говорячи, що наведені думки «непідготовлені» й «чернеткові». І все ж він правий, коли веде мову про «пасеїзм» православ’я, нищення ним в українців вітальної життєвої енергії. Адже той тип православ’я, що утвердився на українських землях у XVII ст. (не без впливу Московщини), таким і був. Спроби «розвернути» його в західному напрямку (Берестейська унія, діяльність Петра Могили) не дали належних результатів. Цей варіант православ’я (саме його і знав Стус) відлучив нас від Заходу й прилучив до московського Сходу. Як людина європейського штибу, Стус, закономірно, не міг сприймати такого православ’я.

Наведені факти (а їх можна було б навести й більше) говорять про Стуса як європейця. Однак залишається загадкою (власне, про це йшлося на початку), звідки корені цієї європейськості. Вони справді виглядають дивно. Чи, можливо, приклад Стуса якраз і свідчить про нашу європейськість, яка, попри неєвропейські умови життя наших людей і неєвропейські стереотипи нашої культури, все-таки знаходить собі дорогу і виявляється, здавалось би, зовсім несподівано.

Петро КРАЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments