Вільна нація вільних людей

Майже сто років уже минуло відтоді, як завершив свій шлях на цій Землі Франко. Людина аж ніяк не свята (в релігійному сенсі цього слова), не безгрішна, не бозпомильний оракул, який являє світові лише «речення істини» в останній, найвищій інстанції — ні, то була непокірна, бунтівна, незламна душа, яка, неначе дотримуючись відомих слів Льва Толстого та його вчення (до якого Іван Якович ставився доволі критично), усе життя вчилася, змінювалася, незрідка відходячи від власних поглядів минулих років. І до останнього подиху шукав відповіді: як, в який спосіб утвердити в колі гідних, цивілізованих, кращих народів людства й українців. Утвердити як вільну націю вільних людей (тут важливо і перше, й друге, тут немає суперечності поміж свободою нації та свободою особи, бо й те, й інше є взаємозумовленим, і Франко не був би великим мислителем, якби цього не розумів!).

Франко — геній, класик, «світоч думки» (в радянські часи неодмінно додавали до цього: каменяр, прихильник соціалістичних ідей, перекладач Маркса, «інтернаціоналіст» в дуже специфічному, сталінсько-брежнєвському сенсі цього слова, який свого часу написав: «Ми всі русофіли»; усе це не було прямою грубою брехнею, бо використовувались справжні факти, але було саме тією напівправдою, саме тією політико-ідеологічною кастрацією живого, реального Франка, котра була значно страшнішою від брехні). Визнаючи в такий, по суті, лише чисто зовнішній спосіб «велич» цієї дивовижної постаті, переважна більшість з нас, відверто кажучи, не бажає взяти на себе нелегку (справді нелегку) працю — прочитати твори Франка. Особливо його публіцистику, а надто пізню, написану після 1895 року, позначену дуже чіткою розстановкою національних і водночас загальнодемократичних акцентів (а це є для нас сьогодні вельми актуальним). І позначену також щирою, болісною (притаманною пророкам і провидцям) тривогою за долю рідного народу і цілого людства — бо Франко бачив, до чого можуть призвести тоталітарне обожнення держави, культ сили та класової ненависті й винятковості (так само і рівнозначно — ненависті та винятковості расової!), зрештою, як неминучий, логічний наслідок усього цього — культ Великого Всевладного Вождя...

Серед величезного, вражаючого масиву антитоталітарної публіцистики геніального українця найбільш (відносно, звичайно) відомими є ті тези з його фундаментальної праці «Що таке поступ?» (1903, рік зародження більшовизму, до речі!), де Франко застерігає проти потенційної тиранічності отрути, закладеної у соціал-демократичній доктрині агресивного марксівського штибу (при цьому справедливість вимагає зазначити, що непримиренним ворогом соціалістичного вчення, особливо в його первісному, ненасильницькому, ліберал-«утопічному» вигляді, Іван Якович не був і завжди віддавав належне Сен-Симону, Прудону, Оуену та Консидерану). Тези ці варто ще раз нагадати читачеві — бо час (на лихо всім нам!) наочно показав, що мова йде про Франкове пророцтво, яке в жахливий спосіб здійснилося у 20-30-х роках минулого століття.

«Ся партія, — пише Франко, маючи на увазі марксо-енгельсівську соціал-демократію, — бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, скільки й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінцем може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обмежена, дбаючи про надмірне число дітей і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою — то головна прикмета соціальної демократії (діагноз Франка є вражаюче точним, треба тільки додати: йдеться не про європейську соціал-демократію, а про організацію більшовицького типу, що її якраз тоді, 1903 року, організаційно оформив Ленін і до якої в той же час долучився такий собі Йосиф Джугашвілі. — І. С.). По її думці, кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості купуватиме йому хліб». «Нема що й казати, — веде далі Франко, — є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають зовсім без опіки родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави лягла б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

А далі Франко ставить головне, корінне питання: «А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тієї держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та й в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних — над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою, ...придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового».

Це засаднича (написана, зауважимо, в популярній формі) праця Франка не випадково була ним названа «Що таке поступ?». Іван Франко щиро, до останнього подиху, вірив у прогрес (демократичний!), у те, що вселюдська спільнота, так само, як її невід’ємна складова — українська нація, важко, в муках блукаючи, збиваючись на манівці, помиляючись, але просувається до вищої мети — суспільства соціальної та національної справедливості, створеного вільними громадами вільних людей. У праці «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) він писав: «Кричуча нерівність між людьми, визискування і неволення одних другими — все те чимраз більше обурює і ворушить уже нерідкі одиниці (пригадаємо, як несміло і які рідкі одиниці колись виступали проти палення чарівниць та проти тортур в судовім поступуванню!), але цілі маси інтелігенції; явних і цинічних оборонців нерівності та визискування робиться чимраз менше. Все те вказує на неперечний факт, що ідеальний напрям розростається чимраз ширше в масах, підноситься чимраз вище в найкращих одиницях, що є, як і завсігди були, дороговказами на шляху поступу (саме так! — І. С.).

Пристрасне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося підвалиною новочасної цивілізації. Стара Протагорова думка — чоловік є мірою всього — висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації. Чоловік перестав шукати знання поза обсягом своїх змислів, заострених критикою та всякими корективами, опертими на многовіковім досвіді, перестав шукати собі мети поза границями свого земного життя, зробився скромніший у всіх претензіях, та за то в тих нібито затиснутих границях свого буття знайшов безмірно широке поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і досконалення нових поколінь». Але ми зобов’язані пам’ятати і про інше. Віра Франка у доконечність поступу, у взаємну любов та працю для добра загалу піддалася страшним, трагічним випробуванням під час Першої світової війни (1914—1916 рр.), коли він побачив безмежно жорстоку, криваву бійню, коли були, здавалося, геть розтоптані високі ідеали його життя, коли він втратив сина, зазнав мук самотності, голоду, хвороб...

Будучи націоналістом і патріотом у вищому, гуманістичному сенсі цього слова, Іван Франко, причому цілком свідомо й продумано, дотримувався непорушного принципу: найвищі вимоги висувати до себе, до людей свого ж народу, а особливо до української інтелігенції. Дуже цікавими в тому плані є думки, висловлені ним у статті «Між своїми» (1897 р.). «Бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім і абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересом до конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підхапуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм із боку матеріалістичного світогляду, зовсім нерозривно з ним зв’язаного, політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питання української національності з боку вищості українського типу московським або з боку спеціальної іннервації, що всякому народові надає окремий характер, та тільки, на лихо, поки що лишається в сфері гіпотез. Правда, в цій сфері легко і свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro i сontra ні до чого практично не зобов’язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези і теорії нічим не торкаються, з насущними його проблемами не зв’язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виаргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє. Ся перевага теорії і залюбування в теоріях не припадкове явище; воно — ознака глибокого розриву між інтелігенцією і народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогосінько не може зробити для влекшення долі того народу».

Так, Франко — взірець національної самокритики, мислитель, глибоко переконаний в тому, що «все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрасити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» (стаття «Поза межами можливого», 1900 рік), тверезий знавець російського імпер-деспотизму, а також імпер-«марксизму» (в статті «Народники і марксисти», 1899 р., він писав про це вчення: «Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відверта від праці на рідному ґрунті»), Франко-пророк потрібний нам аж ніяк не менше, а, очевидно, навіть більше, ніж у ХХ столітті. Треба лише уважно й вдумливо читати його.