З вікна келії видно не тільки Турію, а й цілий світ

МИЛЬЦІВСЬКА БОГОМАТІР

Цю знахідку вже називають науковою сенсацією. Вперше на Волині, а в Україні такі випадки можна перерахувати на пальцях, виявлено фреску. Причому виконану в оригінальній іконографічній манері і надзвичайно добре збережену. Відкриваючи нішу у вівтарі, робітник стукнув молотком по цеглині, вона відвалилася — і на світ Божий з’явився лик Богородиці... Слідом за братом Михаїлом, котрий у монастирі є послушником- екскурсоводом для прочан, переступаємо через балки і купи цегли — у Свято-Миколаївському храмі ще триває ремонт. За часів, коли тут розміщувався інтернат для престарілих, у Божому храмі знаходилася їдальня. Там, де вівтар — працювала кухня, де повинен бути престол, на якому приносять кровну жертву, — різали м’ясо і готували рибу...

Брат Михаїл вважає, що радянська влада не випадково допускала такі речі на найсвятіших місцях: кожна духовна справа не обходиться без спокуси... У стінах церкви було пророблено з двох боків величезні вікна — цегла пішла на спорудження лазні та свинарника. Оскільки свинарник у монастирі не потрібен — ченці м’яса ніколи (навіть на Великдень!) не їдять, його розібрали і тією ж цеглою замурували вікна. Так історія Божої обителі зробила ще один поворот, довівши, що все повертається на круги своя...

З переказів відомо, що Мильцівський монастир мав дві чудотворні ікони: одна з них — Святителя Миколая. У часи Першої світової війни при наближенні фронту її вивезли до Харкова. Нині братія з Божою поміччю підняла з руїн монастир, тож якщо ікону в Харкові відшукають, її намагатимуться бодай привезти в Мильці на поклоніння.

Фреска, що виявлена — інакше не можна сказати — як із Божої волі, — належить до так званого іконографічного типу кіпрсько- печерської (свенської) Богоматері. Прекрасно збережена, справжня, класична фреска на вапняній штукатурці! З акта, підписаного художником-реставратором вищої категорії, старшим викладачем Національної академії мистецтв та архітектури Володимиром Цитовичем, випливає, що стиль написання ікони, оригінальність зображення дадуть підстави віднести її до «іменних» ікон. У реєстрі Богородичих ікон — майже сімсот назв: Владимирська, Казанська, Покровська, Гішинська Богородиці... Знайдена фреска може дістати назву Мильцівської Богоматері.

Церква, в якій віднайдено цю унікальну святиню, теж унікальна: це єдиний в Україні храм оборонного типу і єдина в Україні православна церква, яка має зовнішній розпис.

МОНАСТИР — НЕ ПІОНЕРСЬКИЙ ТАБІР, АЛЕ ДІТЕЙ СЮДИ ВЕЗУТЬ. ЗА БЛАГОДАТТЮ...

Збоку Мильцівський монастир видається дуже великим. А зайдеш усередину — всього декілька будівель. Готель для прочан і трапезна. Келії, дзвіниця і два храми... «Рідним» монастиреві, тобто спорудженим разом із ним, вважається Свято-Миколаївський. Молоденький послушник брат Михаїл у монастирі — ще менше року, а історію його розповідає захоплено — як добру, пам’ятну з дитинства казку. Коли саме тут знайшли прихисток ченці — невідомо. Значно раніше, ніж Мильцівський, існував чоловічий монастир під Ковелем, у селі Вербки, на річці Турії. У пошуках хорошої риболовлі ченці могли човнами допливти до дрімучих хащ, котрими тоді була нинішня мильцівська околиця. Місця настільки гарні, що ченці назвали їх «милими», «миленькими» — звідси виводять і назву монастиря, який дав наймення селу, а ченцям — порятунок від татар.

Перші письмові згадки про монастир належать до 1532 року. Він був так захований, що власник цих земель, князь Федір Сангушко, маршалок землі Волинської, виявив на своїй землі ченців випадково під час полювання. Будучи православної віри (винятковий випадок на той час для землевласника!), зворушений подвижницьким життям братії, він спорудив замість дерев’яної церковки кам’яну, всіляко сприяв монастиреві.

За свою півтисячолітню історію обитель 130 літ (з 1707 року) належала уніатам, згодом була православним монастирем першокласного статусу, повністю забезпечувала братію і паломників продуктами, мала церковно-парафіяльну школу, духовне училище, млин, цегляний завод, їй належали сім навколишніх сіл і Синове озеро...

Дорогою в Мильці ми бачили на полі ченців, які громадили в копиці сіно. Монастир доглядає чимало гектарів поля, є свій трактор і свій комбайн. У корівнику — 15 корів. Якщо з’являються на світ бички, їх вирощують і міняють на корів: м’яса ж ченці не вживають. Дивовижним, з мирського погляду, видавалося чорне вбрання на полі чи на господарському дворі. Але такий монастирський закон: прийнявши постриг, людина ходить у чорному до кінця своїх днів... У монастирі чимало прочан: не лише своєрідних «екскурсантів», які приїжджають поклонитися місцевим святиням, а й людей, які жертвують монастиреві свою працю.

— До нас приїжджають родинами, на літо дітей віддають, як колись у піонерські табори, — розповідає брат Михаїл. — Дорослі допомагають по господарству, відвідують служби в храмі. Дітки теж виконують легкі роботи: сіно загребуть, жуків на картоплі позбирають, підметуть, підфарбують...

У монастир люди приїжджають за благодаттю.... Тут можна попрацювати, послухати молитви братії, але як тут добре просто помовчати... Замислитись.

— У монастир люди приходять, щоб або залишитися тут на все життя, або щоб зрозуміти, що це — не їхнє, — каже брат Михаїл.

МИЛЬЦІВСЬКИЙ СТАРЕЦЬ

У Мильцівському монастирі починав своє чернече життя схиархімандрит Олексій. Він дивом врятувався від смерті, коли 1943 року каральний загін фашистів знищив обитель та її мешканців. Майбутнього старця, а тоді послушника, випросила напередодні додому в сусіднє село Велимче мати, щоб допоміг у господарстві. Згодом тут же, у Мильцях, прийняв чернецтво, служив у багатьох монастирях, у храмі в Одесі, де став духівником всесвітньо відомого офтальмолога Філатова. Без його благословення Філатов не робив жодної справи — отець Олексій його і сповідав, і причащав перед смертю, і відспівував.

— Він вирізнявся своїм життям святим, скільки було зцілень по його молитвах, скільки пророцтв! Навіть власну смерть передбачив, як і те, що повернеться після неї, і коли саме, у Мильці... — і брат Михаїл веде нас у Преображенську церкву, де праворуч вівтаря, у невеличкій кімнатці, стоїть труна з тілом Божої людини Олексія.

Після смерті праведника замироточили його фотографії — в Одесі, в Іваново (на території цієї області у скиту він і помер), два тижні тому — у благочестивих сім’ях у Ковелі, у селі поруч із монастирем... Старець зцілює і після земної смерті.

Від труни не чути запаху тління, а чути легкий аромат, відчувається — коли прикластися з молитвою до фотографії на кришці — та сила, якої не можна передати словами. «ЩЕ ЖОДЕН ВІДХІД У МОНАСТИР НЕ МИНУВ БЕЗ СЛІЗ...»

Кажуть, що якби люди знали, як у монастирі тяжко, сюди б ніхто не пішов. Але якби людина знала, які блага отримає після праведного чернечого життя, — сюди б усі пішли... День у Мильцівському монастирі починається о пів на шосту. До семи — ранішня молитва, о 7.30 — сніданок. Взагалі-то ченці їдять два рази на день, але оскільки мильцівська братія відбудовує обитель і тяжко працює, дозволено тричі. Важка робота змінюється тривалими службами. До сну відходять майже вночі.

Наївно сподіватися, що хтось із братії розповів би тим, хто цікавиться, чому він пішов у монастир (з точки зору ченців, так само можна запитати, чому хтось із нас іде на роботу, в школу, лікарню чи бізнес). Послушник Михаїл на запитання, як реагують рідні на таке рішення, дипломатично відповів, що ще жоден відхід у монастир не обійшовся без материнських сліз... Мовляв, і близькі не зразу розуміють, що людина шукає у монастирі не усамітнення — від себе ж не втечеш!

— Та їх тут мільйони вже пройшло, — алегорично висловилися згодом найближчі сусіди монастиря, чия хата — впритул біля брами. — Приходять п’яниці, наркомани, любителі легкого життя, сподіваючися на рай в обителі... Як приходять — так і йдуть. Який той намісник, архімандрит Леонтій, терплячий чоловік!

До бурі, що наробила біди у цих краях чотири року тому й епіцентром її став Мильцівський монастир, ліси підходили до Турії впритул. Понівечені дерева вирубали, замість чудесного саду, який ріс на території інтернату для престарілих, братія насадила нові дерева. Річка тече майже під вікнами монастиря. Риба грає така... Аж не віриться, що подібна вільно водиться в річці. Монахи мають човни, доступ до річки, свої ставки, ловлять рибу. Від старенької Онуфріївської церкви на давньому сільському цвинтарі — з іншого берега Турії — добре проглядаються і ліси, і світлі величні споруди монастиря. На цвинтарі дуже багато могил, у яких поховані зовсім молоді люди: що у минулому столітті, що у позаминулому... Вражаюче багато! І мимоволі думаєш, що, з точки зору матерів, чи не краще було б цим дітям служити Богу на землі, а не так рано піти на той світ...

Брат Михаїл під спів пташок розказує про Феофана-затворника, який був канонізований як святий. Він 22 роки провів у затворі, тобто не виходив за двері келії. Молився за нас, грішних, перекладав духовну літературу з давньогрецької і новогрецької, написав багато книг. У перервах між титанічною просвітницькою роботою йому спочатку подобалося дивитися з вікна на природу, а згодом Господь розкрив йому внутрішній світ, і, як писав Феофан, «часами келія моя здавалася мені такою широкою, що я навіть не знав, куди йти».

— Якщо працювати над собою, над своїм внутрішнім світом — Господь усе відкриє: тут будуть і гори, і море, і все на світі, — каже брат Михаїл.

На могилах монахів стоять хрести, але тільки одна на них дата — смерті. Це тому, що монах, кажуть, народжується двічі: мама народжує тілесно, а прийняття чернецтва означає духовне народження для служби Божої.