Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Закарпатські казкарі зберігають перлину душі народу

29 вересня, 2000 - 00:00

Таке гумористично-поетичне завершення в казки «Сойчине
перо» із чергового збірника «Усі скарби з лісу йдуть» (1999), де увічнені
невтомним збирачем унікального закарпатського фольклору, кандидатом філологічних
наук Іваном Хлантою, тексти, записані на цей раз у невідкритому в українському
казковому плані прикордонному гірському Великоберезнянському районі.

Оповідав оригінальні казки Петро Федорович Куртанич, 1927
року народження, з села Смерекова. Він — не якийсь сивий відлюдник із довгою
чадною люлькою. В 1945 році пішов до Радянської Армії, де прослужив шість
років. Працював на різних ділянках народного господарства, займав відповідальні
на той час посади, з 1952-го живе в райцентрі Великий Березний. Але його
пам’ять чудово зберегла казки, які в гірській Смерековій слухав від старожилів
села, від мами, котра ще співала народні пісні, розповідала легенди, перекази.
Крім казок, він знає і безліч оригінальних загадок, прислів’їв і приказок,
анекдотів, пісень. А в записаних від П.Куртанича казках — «Усі скарби з
лісу йдуть», «Сойчине перо», «Дівчинка і чарівний гребінець», «Батько і
три дочки» та інших — оповідач відстоює такі споконвічні народні ідеали,
як прагнення до миру, спокійної праці, патріотизм і героїзм, захист Вітчизни
від ворога тощо.

З казок випливає один-єдиний висновок, що сенс людського
життя — у гармонійній єдності людини, природи і праці, що примноження багатств
природи приносить людині тільки користь. І це не є в казці Куртанича лише
ходульною ідеєю, бо він передусім не переоповідач, а оповідач-імпровізатор.

Варто ще взяти, для ілюстрації, цитату з казки «Сойчине
перо»: «Як розстане сніг, появиться зелена трава, а на вербі й івi будуть
жовті мохнаті міцьки-бруньки, підіть у Гуснянский ліс. Там на середині
є поляна, а на цій поляні є висока ялиця, на якій зимувала стара сойка,
та, що з неї за капелюхом ношу, синьо-зелене перко. Покажіть їй це перко,
і вона вам нарадить, куди треба податися, щоб знати, як знайти багатство».
Що й казати — народна проза вищого гатунку.

За ретельно записаними вічним мандрівником-фольклористом
І.Хлантою текстами перед нами вочевидь постає мальовничо строката та казкова
«карта» Карпатського краю. Із села Горінчеве Хустського району ми маємо
записи від знаменитого оповідача А. Калина, зібрані в книгах «Закарпатські
казки Андрія Калина» (1955 рік), його ж — «Дванадцять братів» (1972). Казкар
Василь Королович із села Старобичове Мукачівського району промовляє до
читача з книги «Три золоті слова» (1968). Михайло Шопляк-Козак із села
Келечин на Міжгірщині висловив себе в збірнику «Чарівна торба» (1988).
Юрій Баняс із села Боронява Хустського району має дев’ять казок у збірнику
«Казки Карпат» (1989).

У липні 1973 року вдалося знайти ще одного збирача з когорти
талановитих казкарів області, де це явище справді масове, — Дмитра Івановича
Юрика, 1911 року народження, котрий родом із села Вучкове на Міжгірщині,
що розкинулося в невеличкій мальовничій долині, оточеній з усіх боків горами,
стрункими смереками. В червні 1895 року тут записував казки відомий фольклорист
і вчений В.М. Гнатюк. Фантастичні та соціально-побутові казки Д.І. Юрика
«Хто сильніший, той ліпший», «Василь та Іринка», «Про Марійку та Мигаля»,
«Як Іван знайшов собі жінку», «Митарства жінки, що не дотрималася слова»,
«Мачуха та Андрійко» були опубліковані в збірниках «Легенди та перекази»
(1985), «Мамине серце» (1993), «Добра наука» (1995). Про неповторність
оповідницького дару Дмитра Юрика говорить хоча б його розповідь про своє
життя:

— У вісім років мамка моя померла. І залишився батько сам.
Нянько (батько — діал. — Авт. ) прийшов із Росії з мадярської війни. Сім
років ми з нянькою самі мучилися. Потім він оженився, узяв другу жінку.
Та знаєте, що друга жінка — то другий світ. Ніколи матері такої немає другої,
щоб радувалася дитині, як перша мати. До двадцяти років скотарив, пастушив
на полонині, робив і дома, і людям, і де треба було. А й помалу так собі
жили. В армію мене не забрали, бо за Чехословаччини вибирали здорових хлопців.
Як трохи слабий, то нащо його туди? За мадярів робив, за чехів робив, і
так велося все моє життя. Дивився, аби людям біди якоїсь не найшов, аби
чесно трудився, щоб усі мене любили. У дванадцять років почав я музикою
займатись, грав на гуслях або, як нині кажуть, на скрипці. Я на слух підбирав
усякі мелодії. Особливо всі любили, коли я грав нашої коломийки. Коли я
оженився, моя жінка мала п’ятнадцять років. Така була худенька, слабенька,
а тепер уже нічого. Ми з нею любилися, честовалися, одно проти другого
нічого злого не мали. Батько жінчин з нами жив, прожив він 94 роки. Трохи
і він мені поміг, від нього казок навчився, жартів різних, сміховинок усяких.

— При зіставленні, — відзначив фольклорист Іван Хланта,
— вражає схожість записаного й інтервалом у п’ять років. Інколи співпадають
цілі абзаци. Немає змін щодо композиції та розвитку подій. Це свідчить
про те, що казкар імпровізуючи на ходу, може напам’ять відтворювати добре
відпрацьований, осмислений текст. Існують лише дрібні розбіжності.

Через фантастичні та соціально-побутові сюжети Д.І. Юрика
проходить його власне життєве кредо про родину, як про святу й недоторкану
субстанцію. Мимоволі він робить для загалу цікаві висновки, застереження,
дає поради. Кожен у родині, за мотивами його казок, знає, що повинен робити,
за що відповідати, про що турбуватися. Так, мати із казки «Знайдені діти»
ладна все перетерпіти, вистраждати і пробачити заради щастя своїх дітей.
Чоловік із казки «Про вівчаря, його дружину та білу хустиночку» йде шукати
свою жінку з дитиною, котрі зникли з його вини. Любов до своєї сім’ї якраз
і допомагає йому подолати всі перешкоди: добратися навіть туди, куди ворон
людські кістки не може донести.

...Оповідач і нині, у свої 89 років, має надзвичайно добру
пам’ять, оптимістичний погляд на життя, бадьорий настрій, хоч і важко переживає
сьогоднішню матеріальну скруту і непоправиме горе — смерть дружини...

Казкар Михайло Майор із селища Вишкове Хустського району
трохи молодший, 1928 року народження. Але і в його казках по-своєму своєрідно
відображена народна оцінка різних вчинків людей, народне розуміння таких
моральних категорій, як добро і зло, мужність і боягузтво, впертість і
поступливість, чесність і брехливість, працьовитість і лінощі. М. Майор
щодо фольклору висловлюється злободенно, навіть дещо сатирично:

— Я хотів би, щоб духовні цінності жителів кожного села
на Закарпатті, як і всієї України, не зникали безслідно, як це було в часи
радянської дійсності, як є в умовах жорсткої псевдоринкової економіки.
Тому їх треба записувати, публікувати й передавати нащадкам.

Що ж, Михайлові Степановичу в цьому плані пощастило. Під
егідою Закарпатського науково-культурологічного товариства «Бойківщина»,
лауреат премії імені Володимира Антоновича, вже згаданий подвижник Іван
Хланта зібрав його оповіді під обкладинкою книги «Золотий птах», виданої
в 1998 році. Зачаровує іронічний дух їх, що зближує мовлене і записане
з сьогоденням. Наприклад: «В одному царстві, саме в тому, де ми живемо,
жив цар із царицею» («Десять братів і баба-чарівниця»). Або ж початок із
казки «Про бідного чоловіка, що мав двох синів»: «То було давно-давно,
коли людей ще не було, а на плотах росло сало, усі любилися, честовалися,
один другому помагали і глиняний посуд мали, на соломі спали, у кожній
хаті клоччя пряли, з конопель одежу шили, бо грошей не мали».

З життя приходять казкарі, життям плекається казка. Тому
й недаремно у присвяченому фольклористові І. Хланті вірші Іван Гарастей
написав:

Народна казко! Світе колисковий!

Життєва вічність і дитинства мить!

Тебе плекає поле колоскове

І неба благодатного блакить.

Василь ЗУБАЧ, «День»  «Три роки тому я навідався до них із мливом, коли старий дід зняв запиленого від муки капелюха, там було зелено-синє перо із сойки. У той час прийшла також до млина пелехата і сварли
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments