За рецептами середньовіччя
Живе мистецтво кольорового вітражу
Сергій ЦИГАНКОВ, "День"
У класичне середньовіччя відносить нас історія вітражу, що створив славу художнього скла романської доби. Вітраж відомий ще задовго до появи шедеврів церкви Сен-Дені і Шартрського собору (Франція, XII століття) в Сирії та Єгипті.
І ми не ликом шиті
Під час археологічних розкопок поблизу стародавнього Галича археологам пощастило знайти залишки вітражів у руїнах зведеної в XIII столітті церкви. Храм цей знаходився в заснованому Данилом Галицьким місті Холм (нинішній польський Хелм, а тоді - центр Холмської Русі).
У XVII столітті майстернями з виробництва скла - гутами - прославилася Чернігівщина. Там їх нараховувалося більше сотні, а виготовляли в гутах листове скло, інгредієнти якого - сода, крейда і пісок - відомі кожному школяреві.
Живе мистецтво
Чернігівський художник Віталій Василевський - один з тих, чия творчість затребувана в багатьох містах. Він переконаний, що вітраж - "найживіший" за своєю сутністю твір мистецтва. Він постійно змінюється, грає тонами в залежності від того, що за вікном: дощ чи сніг, туман чи сонце, ранок чи вечір.
- Недаремно будівельний термін вікна - вітраж, - говорить Віталій Василевський. - Вітраж, як твір мистецтва, мінливий залежно від часу дня, від настрою сприймання, завдяки тонові та кольорові. І людина повинна сприймати його не як кольорові скельця, а як частину інтер'єру, як частину архітектури, в якій він живе. Для мене самого стало відкриттям, що новий мікроклімат в будь-якому інтер'єрі наполовину створює вітраж. А ось чи стане він твором мистецтва, чи ж залишиться утилітарною річчю, залежить від класності майстра.
Відомий історіограф мистецтва Анрі де Моран вважає, що до Реформації найзлішими недругами вітражів були люди, котрі завжди забували, що прекрасний живопис на склі створювався їм у повчання: значення зображених сцен було завжди зрозуміле, до того ж часто забезпечувався пояснювальними написами. А ще вітражі створювалися, щоб радувати погляд химерною грою світла, що ллється крізь багатоколірне скло.
Новини монастиря Монтекасина і ченця Теофіла
Здавалося, чого простіше: наріж кольорових скелець, з'єднай їх за допомогою свинцю, встав у віконний отвір і радій життю. Але вітраж, як і будь-яке мистецтво, має не тільки власну історію, а й свої таємниці.
1071 року в монастирі Монтекасина техніка вітражів збагатилася важливою новинкою, що дожила до наших днів. Дерев'яні рами, в яких монтувалося скло, замінили свинцевою арматурою, що допускала більшу різноманітність контурів і розмірів малюнка.
Німецький чернець Теофіл у "Трактаті про різні ремесла" описав спосіб виготовлення вітражів зі скла, що складається з двох частин букової золи й однієї частини добре промитого піску. У XII столітті використали золу папороті. Вже тоді в палітрі майстрів були синій, червоний, зелений, пурпуровий і жовтий кольори.
Пекельна праця за уявною простотою
Ази мистецтва художника-вітражиста Віталій Василевський почав осягати в Харківському художньо-промисловому інституті. Його педагог Олександр Пронін нині один із провідних українських вітражистів.
- Це педагог-"авантюрист", котрий дозволяв робити все, що приходило в голову, надаючи можливість студентові реалізувати себе і всіляко сприяючи, здавалося б, шаленим ідеям і починам, - згадує Віталій. - В одній з курсових робіт я застосував техніку об'ємних композицій, що народилася в Чехії, в якій кольоровий рельєф набирається з безлічі скелець. Виконавцями мого "божевілля" був весь курс і всі мене проклинали, але результат пекельної праці виявився божественним і перевершив усі сподівання.
Техніка ж класичного вітражу на перший погляд досить проста. За розміченою калькою вирізають форми. Ці скляні фрагменти на монтажному столі збираються в задуманий автором малюнок і скріплюються за допомогою свинцевого двотаврового профілю (перетином, що нагадує залізничну рейку), який потім паяють та облуджують.
Ренесанс, що запізнився на століття
До нас доба відродження класичного вітражу дійшла в середині нинішнього століття, від поодиноких творів до широкого й практично повсюдного поширення з 60-70-х років. Піонером руху стала Литва, де за короткий час створили одну з найяскравіших шкіл. Розвивався вітраж і стилістично: від традиційного плоского в свинцевій пайці до об'ємного високого рельєфу з литого на бетонному каркасі скла. Основний матеріал - спеціальне вітражне скло, яке робили в Прибалтиці, Львові, Києві, і з наявністю якого раніше не було ніяких проблем. Останнім часом у хід пішли різновиди: тут і "морозко", коли після обробки скло немов інеєм покрито, і витравляння плавиковою кислотою - єдиною, яка "бере" скло (але сама техніка надзвичайно шкідлива), і пісковоструменева обробка, що значно збагачує малюнок.
А для різання на зміну розжареному до червоного залізному лезові, що застосовувалося в середньовіччя, прийшов склоріз.
Кустарне - не означає гірше
- Вітраж завжди був невід'ємною частиною архітектури, тому успіх багато в чому залежить від вдалого тандему архітектор - митець, котрі адекватно мислять, - переконаний Віталій. - Так, ми співпрацюємо з відомим далеко за межами області архітектором Дмитром Фісенком, моїм другом і однодумцем.
Потрібно відзначити, що серед замовників є й космонавти, і зарубіжні бізнесмени, і дуже заможні мешканці Києва й Москви, чиї імена майстри вважають за краще не називати.
У часи масової культури модним стало тиражування. І за рубежем вам готові запропонувати все, що завгодно, лише вкажіть у каталозі. Та в мистецтві у всі часи цінувалася авторська робота.
І хоч Віталій Василевський працює, немов у середньовіччі, користуючись набором інструментів, який мало змінився, кожний його витвір неповторний.
Від "всеядності" до гілки сакури
Почавши в середині 80-х "ходіння вітражами" із "всеядності" ("хотілося робити все..."), Василевський пройшов крізь порушення жорсткої прихильності, продиктованої матеріалом, проминув нетрі авангарду, старослов'янську в'язь і дійшов до східної тематики, намагаючись мінімальними засобами досягнути максимальної виразності: за принципом японської гравюри створити закінчений твір за допомогою плями й лінії.
- Згодом приходить досвід і майстерність, а також розуміння необхідності зміни принципу "від загального до окремого" на "від окремого до загального". На цьому грунтується і японська гравюра - виключно суцільна і лаконічна, - вважає майстер.
