Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Зіткнення броні й заліза

Загиблі під Дубном у найбільшій танковій баталії світової історії кличуть до примирення!
24 червня, 2011 - 00:00
ГІТЛЕРІВСЬКІ МОТОЦИКЛІСТИ В ЛІСАХ РІВНЕНЩИНИ. 1941 р. / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Лише ті держави, котрі мають керівників — Провідників нації, що є Мудрими, Мужніми, Шляхетними і Компетентними, будуть сильними, самодостатніми, а народ буде захищений соціально і національно.

Дмитро ДОНЦОВ, книга «Дух сивої давнини»

Віддавна, ще з язичницьких часів, на Зелені свята (за часів християнства — Зіслання Святого Духа та Пресвятої Трійці) українці вшановують могили захисників Рідної Землі: спочатку — представників Роду, а згодом — Народу, Нації і Держави.

Смерть своїх героїчних предків ми вважаємо немарною. Їхній приклад і по сей день надихає українців до звитяжних звершень, а отже, предки наші завжди живі й завжди з нами. Живі в наших думках і наших справах. А найбільшою шаною та вдячністю перед загиблими пращурами є святе ставлення до місць їх останнього вічного спочинку, ретельне впорядкування та дбайливий догляд за їхніми могилами та збереження вічної пам’яті про них. Цим самим ми несемо подвійну відповідальність не тільки перед своїми дітьми, але й перед дідами та прадідами.

Ми повинні прагнути до того, щоб жодне захоронення, жодна могила захисників Вітчизни не була забута чи занедбана. І не повинно бути подвійних стандартів під час вшануванні пам’яті полеглих захисників, ми не повинні відділяти загиблих у переможних баталіях від загиблих в програних бойовищах. Та, на жаль, на сьогодення ми не можемо говорити, що дійсність є саме такою.

Донедавна більшість наших співвітчизників були впевнені, що найбільша танкова баталія відбулася на Курській дузі під Прохорівкою. Але мало хто знає, що 70 років тому (кругла дата, що й досі оповита печаллю та таїною мороку і забуття) у трикутнику Луцьк — Броди — Дубно, особливо на полях біля Тараканівського форту поблизу Дубна, 23 — 30 червня 1941 року відбулася найбільша в світовій історії танкова битва. Якщо бій під Прохорівкою відбувся за один день, то танкова баталія під Дубном тривала понад тиждень.

В цьому бойовищі брали участь шість механізованих корпусів Київського особливого військового округу, а саме: північне угруповання (9-й, 19-й та 22-й механізовані корпуси з 31-м стрілецьким корпусом), що базувалося в районі Луцька; південне угруповання (4-й, 8-й та 15-й механізовані корпуси з 37-м стрілецьким корпусом), що базувалося в районі Бродів і які в своєму складі нараховували 3128 танків всіх типів, від легких БТ і Т-26 до модернізованих гігантів КВ-2 і Т-34, яких налічувалося понад 800 одиниць.

З боку супротивника в протистоянні брало участь 799 німецьких танків і САУ 1-ї танкової групи генерал-полковника (згодом генерал-фельдмаршал) Евальда фон Клейста, з яких тільки 450 належали до класу Pz.III и Pz.IV. Танкова група фон Клейста складалася з трьох механізованих армійських корпусів у складі п’яти танкових і чотирьох моторизованих дивізій. Якби дві ці танкові армади зійшлися в прямому протистоянні, то результат битви було б легко передбачити. Але реалії, на превеликий жаль, зовсім інші. Радянські механізовані корпуси втратили більшу частину броньованої техніки й уже через тиждень почали відступати, зазнавши нищівної поразки.

Координувати дії Південно-Західного фронту прибув особисто начальник генерального штабу Робітничо-Селянської Червоної Армії, генерал армії Георгій Жуков. Атаки радянських танків під Радеховим, Войницею, Бродами описані досить детально, день за днем, з аналізом доступних документів з обох боків, даних про втрати та з можливими варіантами розвитку подій. Половина з 2825 одиниць техніки, що діяли «разя огнем, сверкая блеском стали», була знищена прямо на марші: через несправність (багато танків не змогли навіть вийти за ворота своїх частин), через слабке управління військами, неузгодженість бойових порядків корпусів порівняно з німецькими танковими дивізіями — особливо під час взаємодії з артилерією та піхотою, наслідування шаблонних довоєнних схем прикриття, відсутність дієвого зв’язку, недостатнє забезпечення пальним, що призвело до зупинки понад 300 машин просто на полі бою. Далося взнаки і очікування вказівок з Москви, тому авіація не отримала наказу атакувати колони противника й утрачала свої літаки при захисті своїх летовищ.

Після 22 червня чотири дні основна ударна сила фронту — 8-й механізований корпус, який вищі штаби «крутили» у трикутнику Стрий — Перемишль — Львів, пройшов форсованим маршем майже півтисячі кілометрів (понад 100 км/доба), тоді як статутна норма — 60 км/доба. Через це половина техніки корпусу так і не вступила в бій, а залишилася на дорогах, у тому числі майже всі важкі танки Т-35. Чому командування «крутило» мехкорпуси і танкові дивізії? Та тому, що не знало, як ними воювати.

Є безліч свідчень учасників тих подій: страх перед «своїм» командуванням був більшим за страх перед ворогом. Червона Армія тотально боялася. Особливо командири. Там, де вони внаслідок об’єктивних причин діяли на свій страх і ризик, ці дії нерідко були успішні. Де діяла сталінська «вертикаль влади», страх паралізовував усіх. Все це не дозволило радянським військам використати свої переваги і досягти перемоги в пограничному бойовиську.

Ще одним негативним фактором цієї битви для радянської сторони стали, безумовно, неякісні дії розвідки, чи, може, невміння або небажання правильно розпорядитися розвідданими, які часто добувалися коштом життя радянських розвідників.

Німці ж, судячи з усього, були дуже добре поінформовані про стан речей у Радянській Армії, тому, не вагаючись, стрімко атакували в три з половиною рази більші сили противника. Вони проявили набагато краще стратегічне мислення, оскільки війська головну ставку зробили на оперативну дію невеликих за кількістю техніки механізованих з’єднань з танків, піхоти на машинах, частин розвідки на мотоциклах та легких танках, зведених у танкові групи.

Ці танкові групи мали пробити лінію оборони радянських військ та наступати в глибину, охоплюючи ворожі частини з флангів. Результатом ставало їх оточення та вихід німецьких військ на оперативний простір.

В Червоній Армії натомість було зроблено ставку на створення великих танкових з’єднань, але оскільки ці з’єднання на початок війни не були доукомплектовані іншими родами військ, зокрема авіацією, то і перевага в кількості танків Червоної Армії зводилася нанівець.

Власне, битва розпочалася з наступу 1-ї німецької танкової групи, яка використала розрив, завширшки до 50 км, що утворився на кінець 24 червня між 5-ю і 6-ю радянськими арміями. Клейст планував у взаємодії зі своїми 6-ю і 17-ю арміями відрізати війська центру та лівого крила Південно-Західного фронту. Оцінивши обстановку і розкривши цей намір, Військова рада фронту прийняла рішення всіма механізованими корпусами завдати ворогові могутнього контрудару. Проте раптового удару не вийшло. Гітлерівці, використовуючи в обороні протитанкову артилерію, намагалися вивести свої танки на фланг і в тил наступаючих радянських військ.

І хоча, внаслідок відчайдушних дій мехкорпусів, горловина німецького танкового прориву значно звузилася, зупинити ворожі війська не вдалося. 26 червня довелося здати Дубно.

Незважаючи на невдачу в проведених контрударах, керівництво Південно-Західного фронту продовжує контратакувати. 26 червня було вирішено нанести потужні удари з півночі силами 9, 19 та 22 та з півдня — 4, 15 та 8 мехкорпусами. Величезна маса танків була кинута для того, щоб остаточно підрізати фланги німецького угруповання та оточити його. Проте ця операція теж зазнала невдачі. Лише дивізії 19-го механізованого корпусу генерал-майора М. В. Фекленка досягли певного успіху: 43-я танкова, маючи в передових порядках танки Т-34 та КВ, за чотири години боїв відкинула добре пошматовану 11-ту танкову дивізію німців на 30 км та вийшла до Дубна, а 40-ва розбила колону ворога біля Млинова.

Цікаво, що німецькі танкові і моторизовані дивізії, незважаючи на радянські контратаки, продовжували планомірний наступ вперед. Тому в багатьох випадках тягар протистояння з радянськими танками лягав на піхоту Вермахту. Однак і зустрічних танкових боїв також вистачало.

Варто також відзначити дії 8-го механізованого корпусу, під командуванням генерала Рябишева (932 танки, більше, ніж в усіх німецьких військах групи армій «Південь»). Саме восьмий мехкорпус зумів поставити під загрозу весь план «Барбаросса», здійснивши контрудар у напрямі Дубна. Цей удар був суцільною імпровізацією, на підготовку якої командуванню корпусу дали тільки 20 хв. Оперативна група, під командуванням Михайла Попеля, в складі 34-ї танкової дивізії полковника Васильєва, ще одного танкового та корпусного мотоциклетного полків, почавши наступ о 14 год. 27 червня, спершу відрізала висунуті вперед підрозділи 16-ї танкової дивізії німців від її основних сил, потім вийшли в тил 11-й танковій дивізії.

Пізніше генерал Михайло Попель згадував: «Для гітлерівців наш удар — цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що ми наважимося полізти на комунікацію, де і вдень і вночі хурчать німецькі колони. У самих трусах ( загоряли на сонці) метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків.

З ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. З оточеним угрупованням супротивника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще.

Входили в Дубно, коли вже зовсім заночіло».

Процитуємо Сергія Грабовського, який так аналізує ці події: «Спогади звучать так, наче це — 1945, ну, 1944 рік. Але був червень 1941-го! Наголосимо: це був єдиний потужний удар того часу, де все вирішували самі танкові генерали, а не Генштаб на чолі з Жуковим, не нарком Тимошенко, не особисто товариш Сталін і не штаб Південно-Західного фронту на чолі з генералом Кирпоносом. Може, тому і сталася ця тактична перемога? Може, якби восьмий мехкорпус не крутили шляхами Львівщини чотири дні, він би за цей час самостійно вийшов кудись до Кракова? Брестська фортеця без наказів билася місяць. А там, де червоноармійці й генерали мали за своєю спиною високі штаби, особливі відділи і загороджувальні загони, — там Червона Армія на той час відступала.

Того ж 27 червня до Дубна вийшли частини 19-го мехкорпусу і 36-го стрілецького корпусу. Але вони нічого не знали про удар групи Попеля, про те, що ще одне зусилля — і перша танкова група Вермахту буде оточена, а весь план «Барбаросса» зазнає краху. Та ривка не відбулося. Бо вище командування, по-перше, не вважало за потрібне інформувати підлеглих про свої плани і про оперативну ситуацію, по-друге, зв’язок у Червоній Армії здійснювався тоді за взірцями громадянської війни. Капітан чи майор з пакетом на панцерному автомобілі — і все. Сталін боявся, що радіо чи телефон підслухає ворог. Крім того, командир особисто розписувався в одержанні пакету зі штабу, отже, його можна було послати під трибунал у разі невиконання наказу.

Отже, наприкінці червня 1941 року, після оточення під Дубном 1-ї танкової групи Вермахту, міг бути зірваним наступ військ країн осі на південному напрямі, а отже, весь план «Барбаросса». Але насправді все розгорталося інакше. Три дні група генерала Попеля тримала оборону в Дубні. Три дні генерал Гальдер, начальник німецького генштабу, писав у своєму щоденнику про загрозу на південному фланзі. Три дні залишався шанс на перемогу, який не був використаний. Через суперечливість наказів командування фронту відбувається дезорганізація дій корпусу, внаслідок чого він потрапляє в оточення, з якого був вимушений прориватися.

Лише 29 червня Москва переконалася в безперспективності подальших контрударів, тому 29 червня було санкціоновано відхід мехкорпусів, а 30 червня виданий наказ про загальний відступ військ Південно-Західного фронту і (до 9 липня) відхід на лінію старих укріплених районів. Штаб фронту покинув Тернопіль і перемістився до Проскурова. Член військової ради Південно-Західного фронту комісар Микола Вашугін, що активно організовував контратаки, 28 червня застрелився.

Таким чином, танкова битва в районі Луцьк — Рівне — Дубно — Броди завершується поразкою радянських військових частин. Це дало змогу німецьким танкам прорвали оборону радянських військ на лінії старих укріплених районів, і вже 10 липня війська Вермахту взяли Житомир. З 391 танком, які залишились у фон Клейста, він зміг з’єднатися з Гудеріаном і замкнути кільце оточення військ Південно-Західного фронту.

В результаті битви, до 30 червня 1941 року, 2648 одиниць радянської техніки були знищені повністю і не підлягали відновленню. Втрати з німецької сторони були вдесятеро менші — близько 260 машин (більша частина з яких була успішно відремонтована). І основна частина цих втрат стосується саме танкової битви в районі Луцьк — Рівне — Дубно — Броди.

Ще в глибоку давнину спартанці, на чолі зі своїм царем Леонідом І, які полягли під Фермопілами восени 480 року до нашої ери, у відповідь на пропозицію персів скласти зброю відповіли: «Прийдіть і візьміть її!»

На відміну від персів, німці прийшли і взяли колосальну кількість зброї вже на початку німецько-радянського протистояння. Дуже прикро!

Ворог досяг двох найважливіших результатів, які багато в чому визначили характер подальшої боротьби на Південно-Західному стратегічному напрямку німецько-радянського фронту, а саме: знищив основні бронесили Південно-Західного фронту і підготував в оперативному відношенні свій прорив до Києва.

А поля під Дубном того спекотного літа 1941 року перетворилися на танковий цвинтар. Людські втрати були ще жахливішими. «Ще до початку радянсько-німецької війни з’явився таємний наказ тодішнього наркома оборони Ворошилова, який забороняв екіпажам підбитих ворогом у бою танків покидати свої бронемашини, — згадує колишній танкіст Володимир Лис. — Вони повинні були або покінчити життя самогубством, або живцем згоріти у своїх залізних трунах». Тому, як повідомляють ще живі свідки тих подій, коли німці підбивали танк і хтось із екіпажу намагався з нього вистрибнути, то його свої ж відразу розстрілювали. Те саме було й з тими, хто намагався заховатися в посівах жита: їх знову ж таки свої просто косили з броньовика. Ось чому лежали наші захисники по всьому полю, як снопи. За підрахунками Володимира Лиса, у тій танковій битві свої ж знищили майже тисячу екіпажів, а якщо помножити на коефіцієнт три чи чотири (стільки людей нараховували екіпажі), то вийде цифра у майже чотири тисячі вбитих лише своїми.

Місцеві жителі стягнули загиблих бійців (біля 200 молодих хлопців — рядових, був лише один капітан) у дві глибокі воронки від авіаційних бомб, і в такий спосіб їх поховали. Але до цього часу ніхто не знає їх імен, рідні та близькі й не здогадуються, де лежать останки дорогих їм людей, бо їхні захоронення досі виорюються і засіваються. Дотепер тут немає ні кургану, ні навіть маленького насипу, не встановлено обелісків, лишень поблизу дороги місцеві жителі (так звані «бандери», в сприйнятті комуністів) встановили залізний хрест, на якому вказали, що на цьому жертовному полі в 1941 році загинули воїни Червоної Армії. Та ще живі очевидці тих вікопомних подій, які найбільше хочуть, щоб була віддана належна військова, християнська та громадянська шана загиблим.

Намагаються добитися дозволу на проведення перепоховань на колишньому полі битви і члени рівненської організації Українського вільного козацтва імені Северина Наливайка, але поки що ці намагання не принесли бажаних результатів. Велику подвижницьку роботу в цьому напрямку провадить кошовий отаман Українського вільного козацтва ім. С.Наливайка Володимир Володимирович Мусій.

Кореспондент газети «Вісті Рівненщини» Ольга Дем’янчук висловлює сподівання на те, що: «Можливо, тепер, коли в Москві вийшла книга «Дубно 1941: Найбільша танкова битва Другої Світової» військового історика Олексія Ісаєва, котра базується на нещодавно розсекречених документах як вітчизняних, так і зарубіжних архівів, справа зрушиться з місця».

Хоча цьогоріч минає 66 років від часу завершення Другої світової війни, українська нація є чи не єдиною державою, де війна ще не скінчилася — досі не визнано Українську Повстанську Армію воюючою стороною, вояки якої так само боролися проти фашизму, як і воїни Червоної Армії.

Як підсумовує політолог Мирослав Тарнавський: «...політикам, на відміну від істориків, слід думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Тож чи не став би для наших політиків корисним досвід національного примирення в Іспанії? І власне тому, що іспанські політики різних напрямків винесли за дужки своїх розмов суд над історією, їм вдалося досягнути безпрецедентного консенсусу під час переходу до демократії в середині 70-х. Символом цього консенсусу стали пакти Монклоа, підписані восени 1977 року.

Першим дієвим кроком до справжнього примирення може стати спільна розбудова Українського меморіалу полеглих у Другій світовій війні. Замість того, щоб під червоними прапорами проводити провокаційні заходи у Львові, вносячи напругу й розкол у спільноту України, краще під всіма стягами, які в різні часи ідентифікували етнос України, приїхати на Тараканівські поля і, за звичаями наших предків, провести Священну Всеукраїнську Толоку з упорядкування захоронень незаслужено забутих жертв, які першими прийняли підступний удар агресора, і, наскільки змогли, боронили нашу рідну землю від загарбника, поклавши на вівтар нашої свободи найдорожче — своє молоде життя.

А ще — зробити традицією щорічно, на кожну річницю початку Другої світової війни, проводити Всеукраїнську Толоку і поступово розбудовувати на цьому полі Величний Пантеон Загиблих Захисників Рідної Землі, привозити сюди нашу юнь, незалежно від політичних поглядів, віросповідань, національної та расової належності, щоб вони тут присягались вірно служити своїй спільній Вітчизні і завжди її боронити, як це робили віками наші пращури. Хоча оборонці нашої рідної землі були різні за поглядами та переконаннями, але кожен з них прагнув і дбав про Волю Вітчизни по-своєму. Всі вони полягли за Україну! Ось саме це і повинно стати головною домінантою на шляху примирення та консолідації української нації.

Тож чи зможемо ми нарешті здобути примирення між колишніми українськими вояками й досягнути через 66 років після закінчення Другої світової війни національної злагоди і консенсусу в українському суспільстві — це залежить сьогодні, в першу чергу, від доброї волі політиків, Президента і парламенту, а також від широкої громадськості та різних ветеранських організацій. Більша частина наших громадян готова до цього кроку.

А на закінчення — невеличкий відступ. Після чергового третього поділу Польщі наприкінці XVIII століття по лінії Збараж — Броди — Берестечко — Сокаль пройшов кордон між Російською та Австрійською імперіями. Для оборони своїх західних рубежів царський уряд приймає рішення про будівництво системи оборонних укріплень. Під містечком Дубном для захисту залізничної лінії Львів — Київ будується Дубенський форт, що більш відомий під назвою Тараканівський форт.

Тараканівський форт може бути місцем закладення і облаштування Пантеону Загиблих Воїнів Європи.

Перші випробування для форту припадають на роки Першої світової війни. На початку війни 1915 року частини Південно-Західного російського фронту відійшли з форту без бою. Руйнування об’єктів укріплення розпочалося влітку 1916 року, коли під час Брусиловського прориву російські частини вибили з цих укріплень частини 4-ої австрійської армії. В цих боях загинуло 200 австрійських солдатів, які поховані біля форту.

1920 року війська Будьонного оточили, але не змогли вибити поляків з форту. Тому біля форту є поховання і польських вояків, а також вояків майже половини країн Європи, які служили в австрійській армії. Отже, є всі підстави поруч з розбудовою Пантеону Загиблих Захисників Рідної Землі розглянути питання закладення і побудови Пантеону Загиблих Воїнів Європи в районі Тараканівського форту і, відповідно, в рамках цього заходу, провести впорядкування та облаштування захоронень військових меморіалів присутніх там європейських країн. Це питання варто було б поставити і розглянути в рамках Європейської Ради або Ради Європи.

Микола ПАШКОВЕЦЬ, журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments