Сонячний студент-архітектор, красивий, назавжди 22-річний киянин Сашко Плеханов загинув на Майдані під кулями, виборюючи європейський шлях розвитку для своєї країни. В його записничку залишилися такі слова: "Ми Україну не обирали. Це Україна обрала нас".
Дивовижно, що до Сашка подібну думку висловила в своїй книзі спогадів і старенька лікарка Оксана Миколаївна Хращевська, яка жила у місті Боярка:
"Мені випало народитись в Україні, тому не дивно, що понад усе я люблю свою батьківщину. Людина ж при народженні не обирає ні батьків, ні країну. Мабуть вона, Україна, обрала мене, тому я її так люблю".
Багато води спливло з тих часів, як Оксана юною дівчиною допомагала ОУН. Встигли змужніти діти дітей. Але ж який цікавий перегук поколінь, яка незнищенність й непереможність нашої країни!
…Чотири роки було Оксаночці, коли знайома друкарка попередила її батька, що він є у списках на арешт. Родина була змушена на ранок покинути рідну Вінницю назавжди, щоби загубитися від переслідувань у лабіринтах великого Києва.
Викладач університету Микола Михайлович Хращевський стараннями гегемонської держави так і не закінчив дисертації з української філології… Від того, що сталіністи заарештували багатьох чудових письменників творчість яких він досліджував, йому при арешті виставлять у провину зв’язок із «антирадянською» творчістю заарештованих. Бути патріотом своєї нації, своєї культури означало бути готовим на тортури. До арешту Оксані та її батькові залишалося зовсім небагато – перетерпіти голод, холод, безгрошів'я, безробіття, пережити у Києві страшну фашистську окупацію…
З омріяною Перемогою повернулися свої, які, відступаючи, так легко кинули киян напризволяще, потопивши у Дніпрі всі запаси продуктових магазинів... Довгоочікувані свої усім, хто страждав в окупації, видали замiсть паспортiв тимчасовi посвiдчення, а в анкетах з'явилось запитання: "Чи проживав на окупованiй територiї?" І жахлива окупація стала для киян не бідою, а провиною. Довгоочікувані свої понавішували всюди скриньок, куди люди повинні були вкидати доноси на рiдних, cyciдiв або знайомих, щоби викреслюючи їх із життя підкреслити свою любов до радянської влади.
Оксаниного батька спочатку зняли з посади доцента, дозволили вчити тільки сільських дітей, але й цього ненажерливим «інтернаціоналістам» було замало. Його заарештували. І Оксана, і батько потрапили з фашистського жару – у полум’я катівень НКВС. Українці не могли уникнути абсурдного звинувачування «за украинский национализм» на рідній землі!
Студентку третього курсу медінституту Оксану Хращевську виловили просто на вулиці. За часів окупації фашисти теж відловлювали людей – тоді Оксану вкинули у переповнену вантажівку, але вона вистрибнула на ходу. Її не прошила фашистська автоматна черга, бо врятувала… нога, яку вона, стрибаючи, підвернула і не могла підвестись, а грузовик тим часом звернув за ріг.
З пазурів НКВС ні Оксані, ні батькові вислизнути не вдалося.
А попасти туди було дуже легко тим, хто розмовляв рідною мовою, хто говорив про вільну Україну… Бо не можна українцям гуртуватися, не можна приховувати від НКВС імена своїх однодумців – все це карається або розстрілом, або «великодушним» тривалим ув’язненням. Якщо ви цього ще не зрозуміли – отримайте «позбавлення волі з відбуттям покарання у Виправному трудовому таборі строком на ДЕСЯТЬ років кожному з поразкою у правах на П’ЯТЬ років без конфіскації майна через відсутність його у засуджених». За дев'ять років і три місяці Оксані вдалося вирватися достроково тільки завдяки смерті вусатого батька народів. Батька ж рідного замордували і винесли із зони на ношах вже без тями. Висококласного науковця, який збагачував українську культуру, довели у жахливому таборі до півсмерті і викинули за ворота вмирати, наче б то милостиво звільнивши. Ні підневільна важка праця, ні приниження, ні тортури й недоїдання не змогли стерти благородного виразу його заспокоєного смертю обличчя…
І якщо хтось вам скаже, що при радянській владі було все дешево, і ціни постійно знижувалися, згадайте, як дешево вартувало життя людини. Талановитий філолог Микола Михайлович Хращевський назавжди залишиться одним із тих сотень тисяч щирих українців, які своїм життям і своєю загибеллю наближали незалежність України. Серед них і знаменитий Гнат Хоткевич, український письменник, музикант, етнограф, театральний і громадсько-політичний діяч. За звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі восени 1938 року Гната Хоткевича розстріляли. Однак цього сатанинській державі було недостатньо – вона знищувала не лише кращих представників української інтелігенції, а й весь їхній рід. В камері з Оксаною Хращевською серед 88 жінок чекала етапу шляхетна дружина Гната Мартиновича, Платоніда Володимирівна, а їхній вродливий син Богдан сидів в камері разом з батьком Оксани.
27 грудня 1946 року, коли Оксану викликали на етап, Платоніда Володимирівна, поцілувавши її, віддала свою теплу хустку, бо Оксана залишалася у весняному одязі. У дворі, куди вивели чоловіків і жінок, двадцятирічні Богдан з Оксаною якось напрочуд дивно відразу впізнали один одного. За кілька хвилин їх розкидають по різних дорогах, по різних знущання… Але в ту хвилину зустрічі-прощання Богдан Хоткевич віддав Оксані свою вовняну безрукавку. Отак і зігрівав її на етапах доторк славетної родини. Та дуже скоро охоронці забрали у безправної Оксани ту безрукавку…
Душна Лук’янівська катівня змінилася для політичних в’язнів нескінченною сибірською дорогою у холодному вагоні-телятнику разом із кримінальними злочинцями. Хто витримав, той одержав від держави «медведей-молотобойцев» табірний приз – жахливі методи перевиховання. Від непосильної праці на лісоповалі Оксана загинула би, як загинуло багато слабких людей, та її незакінчена вища медична освіта допомогла перевестися у табірну медчастину.
Спогади дитинства, листи від мами і робота, робота, нескінченна робота під керівництвом старенького ув'язненого лікаря – ось що втримувало Оксану від розпачу… Медики допомагали в’язням чим могли – забирали до стаціонару, щоби дати перепочити тим, хто вже не мав сил працювати, комусь рятували життя, комусь – лише полегшували останні страждання… Іноді спалахувало щастя – так одного дня прийшла до Оксани в табір листівка від Богдана Хоткевича з намальованим власноруч портретом прекрасної Оксани, а на звороті – з ніжною ліловою квіткою серед гострих колючок…
Перед очима Оксани Хращевської розгорталася трагедія жертв Системи – проходили історії ненависті, любові, зрад, слабкості і стійкості духу. Після п’яти років таборів її відправили на заслання ще далі вглиб Сибіру – до Капкари, невеликого поселення серед безкрайньої тайги. Українські і російські вірші, як невидимі друзі, завжди були з полонянкою на чужині.
Змучена Оксанчина мама надсилала їй по пошті українські та перекладні книжки. Та тільки «Кобзар» Шевченка матуся не послала – привезла його з собою, коли приїхала до доні в Сибір. А ще мама привезла насіння квітів, щоби уквітчати сибірську домівку барвами й запахами рідної України. І стали вони удвох навесні садити в ящички розсаду в’юнків, айстр, красолі, портулаку… Коротким сибірським літом їхнє подвір'ячко повертало їх на Батьківщину милу. А жителі Капкари дивувалися тим "марсіанським" рослинам, бо зроду такого не бачили… Холоди не давали квітам відцвісти, а насінню визріти. І тоді Оксана пересаджувала квіти в горщики і роздавала сусідам. Не тільки квітами вона засівала глухий сибірський куток. Оксана Хращевська лікувала і дітей, і дорослих – місцевих і засланих, таких, як сама. Пломбувала зуби, патронувала вагітних, приймала пологи, робила щеплення, несла знання і культуру не тільки з питань медицини. Працюючи фельдшером, Оксана обслуговувала села, між якими була відстань у кілька десятків кілометрів. Міряла власними ногами неосяжні сибірські простори, зустрічалась то з ситим вовком, то із змученими, навіть здичавілими людьми… А одного разу в лісі вона натрапила на рештки біглого каторжника. Рештки розсипалися від її доторку… Лиха доля уготувала їхати на возі разом із збожеволілою естонкою, зустрічати цілий ешелон голодних молдаван, які жадібно їли траву, після чого у муках помирали… А якось, мов у страшному сні, йшла Оксана по тайзі з великим кошиком. Несла не казкові подарунки бабусі, а мертве немовля сусідської сім'ї, де шестеро дітей один за одним померли від невідомої хвороби. Фельдшерка Хращевська вирішила будь-що дізнатися про причину трагедій, понесла немовля до районного центру, щоб зробити розтин. Виявилося – туберкульоз, від якого не було в Капкарі ліків. Саме тоді Оксана й дала собі слово, що неодмінно повернеться в Україну, закінчить навчання, стане лікарем, щоби лікувати людей від цієї страшної недуги.
Після Оксаниного звільнення з пазурів НКВС наречений привіз її у професорську квартиру в центрі Москви, але і це виявилося для неї неволею… Вона знову обрала Україну. Оксана плекала мрію: закінчити медичний інститут і стати дипломованим лікарем. Та ця проста мрія виявилася недосяжною для людини з клеймом ворога народу – поновити навчання у Київському медінституті їй не дозволили! Помилування зовсім не означало, що людина не винна: для поновлення навчання потрібна була лише офіційна реабілітація. Вождь народів сконав, але система свої звичні знущання продовжувала. Батьківської квартири у Києві вже не було. Оксана Хращевська знову повертається до Сибіру, бо там є робота, там люди, яким вона потрібна. Якби в часи заслання їй хтось сказав, що вона добровільно повернеться сюди – нізащо би не повірила! Тільки 1955 році, коли Оксану реабілітували, вона знову повернулась в Україну і таки здійснила давню мрію – закінчила медінститут, але вже в Дніпропетровську. Вийшла заміж, народила красиву донечку Наталку, все подальше життя працювала в Боярці лікарем, рятуючи людей від туберкульозу.
Оксана Миколаївна Хращевська залишила спогади про долю своєї – колись великої – родини, про свою великомученицю-матір, у якої «вдосконалювачі життя» постійно, починаючи з 1914 року виривали страшні жертви: спочатку братів, батька, чоловіка, старшу доньку, потім другого чоловіка, сина... А її кузена, унікального українського поета Володимира Свідзінського більшовики-ленінці живцем спалили, зачинивши його в сараї разом з іншими політв'язнями. То була країна жорстокого тотального абсурду – так влада кувала світле майбутнє, так гегемон залізною рукою заганяв усіх до щастя.
Такі люди, як Оксана Миколаївна Хращевська, всі ті, хто не продав своєї честі і не став донощиком, хто по-справжньому любив Батьківщину, хто боровся і страждав за неї, хотів бачити Україну вільною – всі найкращі люди пройшли жахливі випробування. Але ті, хто спокійно відправляв сотні і тисячі людей на тяжкі тортури, ті і не розкаялися публічно, і не були покарані. Всі ті слідчі й оперуповноважені користуватися благами і привілеями, яких не мав ніхто з простого радянського люду. Так було в усі часи Російської імперії. Тому так мало справжніх українців, тому так не часто звучить у столиці України справжня українська мова.
В останні жовтневі дні 2017 року ми назавжди прощалися з нескореною українкою Оксаною Миколаївною Хращевською. Ховали її у вишиванці – так вона заповіла.
Чи знали сусіди – по її не боя́рській садибі, а бо́ярській хрущовці, – що довелося пережити на своєму віку цій худесенькій бабусі?
Оксана Миколаївна не зрадила ні Україні, ні ближнім, за що й пройшла сталінські табори і заслання.
Її потрясаючу автобіографічну книжку «Зламаний цвіт» треба доносити до старшокласників і студентів – бо то є справжня, з перших вуст, історія радянщини в багатостраждальній Україні.
Молоденькі пани й паняночки іноді нарікають на свою долю, але вони не можуть уявити й дрібки тих шалених випробувань, які довелося витримати їхнім одноліткам у ХХ сторіччі.
І коли почуєте щось на кшталт «распад СССР был наибольшей геополитической ошибкой», то знайте, що людина, яка мріє про повернення тоталітаризму, є спадкоємцем НКВС і є ворогом не тільки свого народу.
«Українці, тримайтеся разом, – звертається до нас Оксана Миколаївна Хращевська, – Нехай теперішні і майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати».
Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисер, лауреат міжнародних та вітчизняних фестивалів, міжнародних та вітчизняних премій







