Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Барбара КОСМОВСЬКА: «Я — ворог сліпого дидактизму»

Польська письменниця — про новий роман «Українка», заборонені теми в підлітковій літературі та роль письменника в сучасному суспільстві
16 березня, 2012 - 00:00
ФОТО З САЙТА UK.WIKIPEDIA.ORG

Барбара Космовська — популярна в Польщі письменниця, чиї книжки продаються багатотисячними накладами, — українським читачам відома романами для підлітків «Буба» та «Буба: мертвий сезон», виданих львівським видавництвом «Урбіно». У книжках, розрахованих на непросту аудиторію — сучасну молодь, ідеться про 14-річну дівчинку Бубу, яка переживає знайомі кожному проблеми — першу нещасливу закоханість, непрості взаємини з батьками, непорозуміння з подругами. Книжки відразу знайшли свого українського читача, адже ніша молодіжної прози в нас і досі незаповнена. У свою чергу, Польщі є чим похвалитися в питанні залучення підлітків до читання й у пропагуванні сучасної динамічної прози для молоді. Зокрема, як розповідає Барбара Космовська, у Польщі успішно діє загальнонаціональна громадська кампанія «Уся Польща читає дітям», спрямована на зацікавлення дітей та підлітків художньою літературою, багато видавництв ініціюють спеціальні конкурси для письменників на написання підліткової прози, а Інститут книги створює дискусійні книжкові клуби.

І хоча Барбара Космовська пише не лише для підлітків, найбільшу популярність їй принесли саме молодіжні романи. Зокрема, роман «Буба» 2002 року здобув головну премію на загальнопольському конкурсі романів для дітей та юнацтва «Повір у силу фантазії», а книжка для підлітків «Позолочена рибка» стала Книгою року-2007 у Польщі, а також виборола першу премію на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен. До речі, презентація українського перекладу цього роману відбудеться у Львові вже цієї весни з участю авторки.

Що ж до книжок для дорослої аудиторії, то письменниця щойно закінчила роботу над новим романом. У книжці «Українка» Барбара Космовська пише про українську дівчину Іванку, яка шукає щастя в Польщі. Природно, що нашу розмову ми розпочали саме з цієї книжки.

— Що вас надихнуло на створення роману про українську заробітчанку в Польщі і в якому ракурсі ви загалом подаєте явище робітничої міграції?

— Я вважаю, що міграція задля заробітку завжди свідчить про величезну сміливість тих, хто покидає знайомий, зручний, затишний світ. Зазвичай люди роблять це зі шляхетною метою, думаючи не лише про себе, а й про найближчих. Проте таке моє ставлення поділяють далеко не всі. Я усвідомила це, коли з місцевості, де мешкаю, чимало поляків виїхало працювати до Німеччини: розповідям про приниження, скаргам, болісним переживанням не було кінця. Мені здавалося, що, набувши такого досвіду, Польща виявиться мудрішою й цінуватиме чужу працю. Проте цього не сталося. І хоча я знаю багатьох моїх співвітчизників, які чудово живуть і знаходять спільну мову з українцями, які в них працюють, доводиться чути й інші коментарі й шкодувати, що ми так скоро забули наші особисті негаразди й кривду. Мій роман — це не гімн на честь емігрантської праці, але й не нищівна критика поляків. Не про це йдеться. Моя героїня — вразлива, освічена Іванка — приїздить до польського міста в пошуках роботи. Я намагаюся показати її драму, яка полягає радше в тому, що героїню зневажили, аніж навмисне скривдили. Трагічна ситуація Іванки — незаслужена, несправедлива — це обставини, з яких вона не може вийти переможницею. Я дуже сподіваюся, що її нелегка доля дасть змогу полякам по-іншому глянути на освічених, щирих дівчат, яким іноді доводиться, поїхавши до чужої країни на заробітки, відмовлятися від власних мрій задля іншої мети.

— Ви якось сказали, що завдяки цьому роману хотіли б подолати негативні стереотипи поляків щодо українців. Що це за стереотипи і з чим, на вашу думку, вони пов’язані?

— Будь-який стереотип породжується якимось прикрим випадком, непорозумінням і звичайною недалекістю й нерозважливістю, які заважають вникнути в суть проблеми, натомість спричиняються до банального повторювання беззмістовних фраз. Наші проблеми з історичним минулим мене в цьому разі зовсім не цікавлять, хоча Іванка в певний момент почувається винною в усіх скоєних злочинах по обидва боки кордону! Мене як жінку боляче вражає те, що українські дівчата часто через вроду чи сміливий макіяж дістають якісь химерні моральні оцінки, коли їх підозрюють, наприклад, у проституції. У даному випадку моральними повіями є не вони, а ті, хто так думає. Мій роман не змінить шкідливих поглядів, визначених ментальністю, але, може, мої співвітчизники усвідомлять, якими є сучасні українки. А вони часто освіченіші й більше заслуговують на повагу, ніж їхні чужоземні хазяйки...

— У контексті попередніх запитань, якою ви бачите роль письменника в сучасному суспільстві? Чи повинен письменник лише вказувати у своїх книжках на певну проблему, чи також пропонувати шляхи її розв’язання?

— Гадаю, іноді достатньо, щоб письменник влучно й чітко просигналізував нам про наявну небезпеку. Найбільше я ціную звичайну літературу, яка торкається наших щоденних проблем, іноді незначних, проте болючих. Якщо ми бодай одним словом чи влучною фразою наблизимося до того, що болить, муляє, що є поширеним, то зуміємо самі збагнути причину свого болю, хвилювань, страху перед життям. Знайти спосіб, щоб бальзам літератури подіяв у наших умовах. Іноді більше можна досягти зворушенням, викликаним нашим почуттям до людей, аніж гаслами, які висять так високо, що й людське око не розгледить. Література не повинна бути гаслом. Нехай вона пробуджує в нас кращі почуття й зворушує. А з рештою почуттів ми неодмінно дамо собі раду...

— Ви популярний автор романів для підлітків. Ваша аудиторія — непроста. Цікаво, якими ви бачите завдання хорошої дитячої чи підліткової літератури, її функції? Чи можливо і за якої умови, щоб книжка давала певний досвід, але при цьому була не занадто дидактичною й цікавою?

— Книжка не може бути чимось на зразок підручника, який навчає певної ідеології. Вона не повинна штучно вчити, виховувати, давати приклади. Це — завдання школи, батьків, але не мистецтва. Якщо ми хочемо, щоб молоді люди читали, треба пробувати з ними розмовляти, а не повчати. Я ворог сліпого дидактизму. Переконана, що гарний роман повинен пробуджувати фантазію, схиляти до роздумів, бути грою, пригодою. Можливо, давати почуття безпеки, яке потрібне кожному з нас, а молоді особливо. Епоха так званих гарних прикладів давно минула, бо цінності постійно змінюються. Це гарна нагода, щоб зупинитися на «доброму дидактизмі», який визначається як писання, яке не позбавляє молодь гідності, а навпаки, призводить до того, що в літературі кожен має можливість знайти того, хто нагадував би нас самих. Недосконалих, неідеальних, які, проте, постійно шукають своє місце.

— Сьогодні підлітки неохоче читають. У книжки є сильні конкуренти — телебачення й Інтернет. У чому, на вашу думку, усе ж таки переваги книжки і що вона може дати сучасній дитині, яка живе практично в необмеженому інформаційному просторі?

— Книжка може зробити дещо, чого не можуть ані віртуальний, ані медійний світи. Вона дає молоді можливість надзвичайно важливого «обмеження простору». Перебування у вічному «космосі» не дає змоги молодій людині зосередитися, усвідомити себе як індивідуума. І саме книжка володіє тим безцінним даром, який дає можливість зосередитися на самому собі, спонукає змагатися із собою, а не з якоюсь анонімною групою людей. Це спосіб знайти самого себе в цьому безмежному й непривітному просторі, якого ми не знаємо. Книжка вміє вимагати: замість малюночків, частує нас словами, спонукає думати... А це не так уже й легко в часи, коли електроніка приходить нам на допомогу в будь-яких ситуаціях.

— Чи є в підлітковій літературі табуйовані теми? Яких тем особисто ви б не торкалися в своїх книгах? Чому? Адже підлітковий вік — це вік, який потребує щирості й доступу до заборонених, незручних і складних тем...

— На щастя, заборонених тем стає чимраз менше, а задовольнити цікавість сьогодні можна завдяки відвертим медіа. Проте ми досі зустрічаємося із зонами мовчання. Ми боїмося торкатися тем, які ще недавно практично належали до заборонених. Особисто я вважаю, що про все можна писати за умови, що ми навчимося говорити з молоддю на дражливі й незручні теми. Досі в моїх романах не поставала тема ранньої вагітності, хоча тепер я намагаюся писати й про це. Такі проблеми, як вагітність, аборт, належність до меншості, активно обговорюються в політичному й релігійному середовищі, і це справжній виклик для письменника. Автор повинен розуміти, що він вибирає: відвертий діалог чи лише «коректність».

Досі в тематичному ауті залишається тема забороненого кохання. І справа не лише в сексуальній орієнтації, а, наприклад, в інцесті. Чимало цікавих тем перетворено на чутки, плітки, і це дає літературі більше зла, ніж користі. Я теж пишу про смерть дітей, проте досі вважаю, що це дуже важка тема. Я описую складні стосунки з батьками, але при цьому дбаю про мотивацію й відповідне розуміння. У романі треба ламати табу. Звісно, за умови, що ми зуміємо це зробити, що ми допоможемо, а не зашкодимо...

— У книжках про Бубу, розрахованих на підліткову аудиторію, на перший план виходить «усесвіт однієї сім’ї». Тобто основні сюжетні перипетії відбуваються саме в сімейному колі, а перші закоханості й розчарування Буби є ніби супровідними сюжетами. Чому основним «полем бою» ви вибрали саме родину?

— Я мала намір «зазирнути до польських шаф», де кожен із нас ховає власні проблеми, і трохи їх «провітрити». Зазвичай батьків представляють взірцевими авторитетами. Вони постійно обстоюють важливі речі, ніколи не помиляються і своєю правильністю вимахують, як прапором. А це ж бо неправда! Ми недосконалі, ми теж часто говоримо неправду й помиляємося. І якщо ми це приховуємо від світу, то власних дітей ошукати не вдасться. Немає повністю щасливих родин. Зате є такі, які вміють давати собі раду зі своїми проблемами. А проблеми трапляються геть в усіх!

— Ви активно спілкуєтеся зі своїми юними читачами. Які запитання ставлять вам підлітки? Чи відкривають для вас щось нове, про що ви ніколи не задумувалися як авторка?

— Зустрічі з читачами завжди надихають письменника. Вони вимагають величезної дисципліни й розуміння. Юні читачі часто не знайомі з автором чи з його творчістю. Це гарна нагода для початку літературної дружби, але вона потребує величезних зусиль. Найчастіше молодь цікавиться... кар’єрою! Саме так вони сприймають сучасний світ — виключно через успіх. Це можливість поговорити з юними читачами про інші цінності, близькі мені. Запитання, які стосуються моїх книжок, часто продиктовані соціологічнім інтересом: скільки заробляє письменник, яка в нього машина, де він проводить відпустку. На щастя, завжди знаходяться ті, кого цікавить творчий процес, причини, із яких ти займаєшся літературою. І, нарешті, власна творчість, тобто де і як видати томик віршів, який лежить у шухляді.

Я намагаюся уважно вислуховувати своїх юних читачів. Вони із задоволенням розповідають, про що хотіли б прочитати книжку. Не буду приховувати: це справді цінні підказки.

ДОВІДКА «Дня»

Барбара КОСМОВСЬКА — популярна польська письменниця, яка пише як для дорослої, так і для підліткової аудиторії. Закінчила Гданський університет, працювала вчителькою польської мови. 1999 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Між дитинством і дорослим життям. Про романи Зофії Урбановської». Перший роман письменниці — «Голодна кішка» — побачив світ 2000 року, до того Барбара Космовська здобула численні премії на поетичних конкурсах. 2001-го вийшов роман «Приватна територія», який приніс авторці популярність і потрапив до списку бестселерів, складеного газетою Rzeczpospolita. Твори для підлітків Барбари Космовської здобули численні нагороди й перекладені іншими мовами. Також письменниця працює в жанрі радіоспектаклів для дітей і молоді.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments