Драматичний оптимізм Теодозії Зарівної
Теодозія ЗАРІВНА — поет і прозаїк, авторка багатьох поетичних збірок і романів «Каміння, що росте крізь нас...», «Солом’яний вирій», «Полювання на птахів небесних», «Вербовая дощечка». Народилася на Тернопільщині. Лауреат літературних премій.
— Теодозіє, нещодавно на зустрічі з читачами одного з районів Київщини мене запитали: чому критика мовчить про твій роман «Вербовая дощечка», тоді коли про багато в чому споріднений із цим твором «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко говорять всі. На це я зауважила: не гоже протиставляти одного автора другому. І пояснила також: наша критика любить брати на щит «розкручені» імена, оминаючи, а часто й зовсім не беручи до уваги речі вартісні з тієї самої причини. Втім, певну рецепцію твій твір одержав і відгуки про роман, можна сказати, захоплені.
— «Вербовая дощечка» — не перша спроба підступу до трагічної теми з історії Української повстанської армії. Пам’ятаю, у журналі «Київ» 1989 року прочитала повість Бориса Харчука «Вишневі ночі» з часів УПА. З письменником не була знайома, виникло певне почуття ревності: хто цей автор? Звідки? Відкрила довідник і прочитала, що він родом із Тернопільщини, отже, земляк. Віком — набагато старший, тобто все встиг застати і пережити. Тоді ще такої теми не чіпали: переслідував страх, його треба було переступити.
Мені не треба було сидіти в архівах. Архіви сиділи у нас. Усі мої на покоління старші земляки були «ходячими документами». Мене здивувала мода серед наших письменників: за правдою про УПА, виявляється, треба їхати до Канади чи до Америки, а не до глухого села на Тернопільщині, Волині або ж Гуцульщині.
Вперше тему боротьби українців за свободу я порушила у романі «Солом’яний вирій», написаному понад 10 років тому. Твір про телевізійну ведучу, старі фотографії, з яких оживає визвольний рух у Надсянні, та життя мандрівного філософа початку ХVІІІ століття. Роман у новелах і в трьох часових пластах.
— Коли ти писала роман про телебачення, сама вже кілька років працювала телеведучою. Це, так би мовити, правда з перших рук. Але ніхто й не гадав, що та правда виявиться ще трагікомічнішою...
— Телебачення в нас завжди було дуже складним механізмом, де з кожним роком усе більше шанували не інтелектуалів, а «носіїв». Якщо ти випадав із цих «правил гри», тебе, в кращому разі, терпіли (що відбивалося на якості продукції, бо вона колективна і більшість колег ішли на спонсорські програми, залишалися одиниці, і то на час), в гіршому — рано чи пізно з’їдали. Моя героїня випадала з цієї схеми заробляння грошей. І праця для неї стала драмою, бо поєднувала любов до справи і страждання, адже всю людяну продукцію вижирало поступове і неухильне заробляння грошей. Із часом це набуло потворних форм і зараз сягнуло апогею... А наслідки цього набагато страшніші, аніж виглядає назовні.
— Повернімося до теми УПА в твоїх романах.
— Тема УПА, яка пролунала в «Солом’яному вирі», задумана як поліфонія. Вона, мов лаксмусовий папірець, проявляє людину. Її, скажімо, християнську позицію, українську, людську, її знання власної історії. Колись мене вразило, як сказала про своє негативне ставлення до повстанської визвольної боротьби талановита письменниця-західнячка, недавній лауреат Шевченківської премії. Спочатку я задихнулася від несподіванки. До тих пір мені здавалося, що так може промовляти лише чужа пропаганда. А потім подумала: все не так просто, це ж яку відвагу треба мати, аби сказати подібне у час, коли вже ніби все дозволено, коли склалася навіть своєрідна кон’юнктура. І мені у новому романі захотілося спробувати подати тему з точки зору сили і слабкості людської. Щиро кажучи, для мене було дивним, що авторам рецензій мій улюблений герой здався зрадником. Полковник нікого не зраджував, він просто не хотів безглуздо помирати, бо така смерть нікому не потрібна, а все решта, що з ним відбулося — це звичайне людське життя, не зрадницьке і не героїчне, а щоденне та рутинне, і це ще більша драма й пастка, аніж те, що йому дехто з критиків закинув. Можливо, він зрадив тільки себе.
А за цим стоїть сотні доль наших земляків, які десятиліттями живуть за кордоном. Можна багато чим це пояснювати: і бідністю держави, і корупцією, і відсутністю простору для самовираження, і правилом: краще побачити трохи світу, аніж пропасти у цій провінції. Можна взагалі нічого не говорити. Але вони там. У кращому разі, кидають цій землі якусь десятину, інтелектуальну чи матеріальну, і все. А Україна проходить повз них. І нам без них набагато гірше, аніж було б з ними.
— Підемо далі шляхом зіставлень двох названих на початку розмови творів. Дуже багато сюжетно-проблемних збігів у двох романах: тема УПА, переломлена через жіночі долі, тема музеїфікації пам’яті як фіксації цивілізаційного зрізу конкретного народу, тема змеженілості нащадків супроти зрілості й мудрості предків. У стилістичному плані обидва твори тяжіють до прийому, який би назвала «монологізацією». Тобто, оповідь ведеться переважно від першої особи чи у спосіб невласне прямої мови. Що б ти на це сказала?
— Мій роман «Вербовая дощечка» вийшов раніше, ніж роман Оксани Забужко, — 2008 року. Тернопільська Спілка письменників висунула його на здобуття Шевченківської премії, але книжку не допустили до списку. Вона стала однією з трьох кращих книг 2009 року у рейтингу відомого сайту «Літакцент» та однією з шести кращих книг того ж року на літературному конкурсі «Айстра».
Стосовно збігів. Справді, лише жінка може найточніше сказати саме про жінку. Чоловік ніколи не може знати того, що знає про себе вона сама. Тому й не дивно, що дві жінки пишуть те, що найкраще знають — жіночу долю.
Щодо монологізації оповіді, то це теж поширений хід. Письменник, як правило, доростає до розповіді від першої особи у зрілості, коли починає довіряти собі і перестає оглядатися на чужу думку.
Щодо предків і їхньої мудрості, то вони не мали стільки спокус і шляхів до їх утілення, щедро демонстрованих сьогоднішнім життям, багато читали, шанували тисячолітні традиції і вірили священикам, які тоді ще не здогадувались про куплені парафії. У кожному селі була хата-читальня. Пошанування власної історії, цього найкращого вчителя, було добрим тоном. Усе разом навчало їх не псувати в собі образ Божий.
Нині я, щойно проїхавши через усю Україну, практично не знайшла української книжки. Так, одиниці, а решта — чтиво. Але і тих одиниць майже ніхто не шукає. На значній кількості кращих творів сучасної вітчизняної літератури в Центральній київській бібліотеці ім. Лесі Українки я не побачила жодного читацького номера. Телебачення підмінило і підім’яло все. Така ж приблизно ситуація з пам’ятками культури, архітектури: вони розсипаються на очах. Містечка пахнуть секонд-хендом і пивом. Місцеві інтелігенти мріють вивчити своїх дітей за кордоном, західняки здебільшого працюють у Польщі. А звідти вони, як правило, не повертаються.
— Щось ти сповнена негативних вражень... Де черпати оптимізм?
— Наші інтелектуали то голосують проти всіх, то готові позбутися Сходу країни і Криму, бо з ними тільки клопоти. Хто стомився від такої незалежності, той нехай відпочиває. Треба починати з початку. Допоки є хоч одна насінина, є надія на майбутнє. А нас насправді багато. Я дуже надіюся на молодь, однаково розумну і на Сході, й на Заході. Вона виросла у свободі і ніяких імперій не збирається терпіти. Колись, працюючи над фільмом про Ольжича, я виписала собі слова Горліс-Горського: «Наша справа ще не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам’ятай! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Вони наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ ятників... але ми вернемось за люлькою і всі ті пам’ятники зметем на смітник. Це станеться». Мене ці слова зачепили, так наче б говорили про живих і близьких мені людей.
