Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Дві жінки — поезIя і проза — зрідка уживаються в одному комп’ютері

30 вересня, 2011 - 00:00
ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО В ГОРАХ НАД ЛАГО ДІ ЛУГАНО / ФОТО ОЛЕСЯ ІЛЬЧЕНКА

Вважай, шановний читачу, що розмова з поетом, прозаїком, біологом та києвознавцем Олесем ІЛЬЧЕНКОМ відбулася в... далекій Швейцарії, де нині він мешкає. Чому? Довідаєтеся, прочитавши це інтерв’ю.

— Кажуть, що з віком поетам усе важче залишатися поетами: вони або переходять на прозу, або зовсім замовкають (у розумінні: перестають писати вірші). У вас же, Олесю, все навпаки: останніми роками видрукували одну за одною збірки: «Міста і острови», «Аркуші», «Розмова перед тишею», «Деякі сни, або Київ, якого немає». А нещодавно, після першого роману «Місто з химерами» про славетного архітектора Владислава Городецького, видали наступний — «Моя кохана К’яра». То, все-таки, зізнайтеся: більше відчуваєте себе поетом чи прозаїком?

— Усьому свій час. Пригадую, що років п’ять мені геть не писалося, і це було тяжко. А от потім — «пішло», як кажуть. Зараз маю кілька ідей, сюжетів для прози, але є настрої й для поезії. Зізнаюся, що все одно відчуваю себе поетом, бо так дивлюся на світ. Є вранішній час для прози, а вечірній, сутінковий — для віршів.

— Як на мене, у творчості своїй ви — природжений урбаніст. Це й зрозуміло: ви — киянин, як мінімум, у четвертому поколінні. Однак постає запитання: як живилася ваша українська мова саме тією природністю, без якої поезія просто немислима?

— Тобто: чи можна бути українським письменником у Києві? Можна, хоча б тому, що Київ, попри все, — українське місто. У нього багато різних облич, але більшість із них — маски для гостей, заробітчан, колаборантів, окупантів... Побачити справжній Київ важко (як і будь-яке інше місто). Гадаю, що для спостерігача, збирача настроїв різних міст, найліпше було б, аби не лише він, спостерігач, а і його батьки народилися в Києві. Тоді б така людина мала суто київські погляд на світ, гумор, навіть поставу.

Так, ви маєте рацію: з діда-прадіда по батьковій лінії — у мене всі кияни. Вони були заможними міщанами, мали власний великий цегляний будинок на Подолі, ближче до Куренівки. Проте мої бабуся й дід, мамині батьки, переїхали до Києва наприкінці 1920-х років з «отого найкращого села», славетної Шевченкової Кирилівки (нині — село Шевченкове). Цікаво, що моїй пра...прабабусі, Оксані Коваленко, Тарас Шевченко присвятив деякі свої вірші («Мені тринадцятий минало...» та інші). А один з пра...прадідів, Іван, справжній гайдамака за характером, підпалив, аби помститися (то окрема історія), економію відомих панів Енгельѓардтів. Його вислали до Сибіру... Мати й бабуся були вчителями рідної мови; отож удома панувала літературна українська мова. Іноді в їхній мові траплялися й досі милі мені «шпориш» чи «Гумань», як вони напівжартома вимовляли, а не нейтральні «спориш» та «Умань». Жодних «мовних антагонізмів» між мамою й батьком не було. От і всі секрети.

— Ви давно фотографуєте Київ, і саме чорно-білі знімки, які бачимо у ваших книжках, позначені карбом ностальгії. Навіть ті, що живуть у столиці кілька десятиліть, тяжко переживають агресивну зміну образу міста. А як почуваєтеся в цій ситуації? Як нам боронити Київ?

— Піввікове перебування на одному місці завжди приховує якусь небезпеку. Іноді почуваєшся емігрантом у своєму ж місті: змінився звичний краєвид, зникли люди, будинки, цілі вулиці й провулки. Натомість з’явились якісь незрозумілі людські суб’єкти й архітектурні об’єкти. Часто думаєш: до чого їм той Київ і сам Київ — їм? Але пам’ятаймо, що це місто постійно змінювало своє обличчя — з різних причин. І в кожного покоління свій «справжній» Київ. Мій Київ — у мене в спогадах, як і рідні, близькі люди, яких немає. Як немає поруч багатьох друзів, які живуть тепер в інших країнах. Відтак мій віртуальний Київ розширив межі до цілої Європи. І я міг би спокійно жити в милих Барселоні чи Бонні. Головне — пам’ять і деякі люди поруч...

А Київ слід боронити, як і всю Україну: гучними, згуртованими й масовим акціями. Будь-яка влада, і особливо ця, боїться духу майданів. Слід використовувати всі законні методи боротьби.

— За першим фахом ви — біолог, недарма видали кілька книжок-оповідок про риб, птахів і комах. Чи ваше світовідчуття відрізняється від сприйняття людей, далеких від професійного бачення світу природи?

— Гадаю, що так. Дивлячись на рослину, я уявляю, якими саме судинами тече «гумор» (рідина — латиною) з коренів до листя; я розумію, чому сойка копирсається дзьобом у торішньому дубовому листі; добре знаю, куди дорожня оса тягне паралізовану нею гусінь... Спостерігати за природою страшенно цікаво й повчально. Я й досі намагаюся бути в курсі відкриттів і нових гіпотез у царині природничих наук.

Мені щиро шкода людей, які дивляться й не бачать краси різних тварин і рослин (а серед них немає потворних), які глухі до всього живого. Зрештою, такі люди позбавлені насолоди злиття із природою, насолоди відчування себе не «царем природи», а просто однією з істот, якій випало щастя жити на Землі.

Природа — не хаос і не безсистемне зібрання різних тварин та рослин. Це гармонія, дуже складна і, на жаль, порушена, понівечена людиною. Незайману природу — якусь сельву Амазонії чи зниклі українські степи — образно, настроєво я порівняв би із хоралами Баха.

— Перейдімо до прози. Ви ж не тільки «дорослий» письменник, а пишете й для дітей та підлітків, а з творами для цих читачів у нашій літературі ціла проблема.

— З легкої руки Лесі Ворониної, котра сказала сакраментальну фразу: «Ну ви ж можете!», я написав уже більш як двадцять книжок для дітей і підлітків — книжок дуже різних, але, сподіваюся, цікавих для малих читачів. Виявилося, що писання для дітей захоплює неймовірно. Я щасливий із того, що можу спробувати свої сили й на цій ниві літератури.

Згадаю «Таємницю старої обсерваторії» (яка завдяки видавництву «Грані-Т» з’явилася також і шрифтом Брайля) й продовження — «Загадкові світи старої обсерваторії», а також сім іронічних казок в одній книжці — «Козак, король, крук» — із чудовими ілюстраціями Костя Лавра. Пам’ятаючи про своє «біологічне минуле», написав шість науково-популярних книжок про фауну нашої країни — птахів, риб, перетинчастокрилих та інших комах, аби діти знали, що це за істоти живуть поруч із нами в місті, літають над луками чи в лісі... Цікавим був досвід створення книжок-коміксів для найменших читачів. Уклалася й серія з дванадцяти «маленьких романів» для підлітків, таких собі історій із їхнього життя. Мало хто пише для і про сучасних тінейджерів. Мені дуже цікаво було спробувати сили і в такій «галузі»... Фабульні книжки для підлітків вирішені в різних жанрах: детектив, «лав-сторі», горор, просто «сторі», фентезі тощо.

— То ви все більше відходите від поезії? Чи її банально «пожирає» проза?

— Така небезпека є — якщо говорити про творчість однієї особи, а не тенденції в літературі загалом. Тарас Федюк часто каже, що поезія — пані примхлива. І це правда. Дві жінки — поезія і проза — зрідка уживаються в одному комп’ютері. Але мій авантюрний характер підштовхує до спроби охопити все і вся — змусити їх приятелювати.

— Чи могли б сказати, що з роками людина стає таки мудрішою?

— Це як про кого! (Сміється.) Знаєте, це питання нагадало мені бувальщину, коли до одного мудрого священика звернулися за уточненням: так чого ж не можна їсти під час посту? Той відповів: «Ближніх своїх!» Отож, гадаю, що мудрість людини — бути людиною завжди; пам’ятати, на чий взір і подобу вона створена.

— Чи вважаєте себе оптимістом? Якщо так, у чому він, ваш оптимізм, виявляється?

— Я, сказати б, сумний оптиміст. Бездумно, беззмістовно радіти не випадає, проте й гнівити Бога наріканнями — гріх. Я міг давно померти, але не помер. Міг загинути, але не загинув. У мене чудова сім’я. Зараз займаюся тим, чим хочу. Зрештою, нездійсненна колись моя мрія — бачити Україну незалежною державою — здійснилася. І я побачив це, дожив до цього! Інша річ, яка вона, сучасна Україна, які люди в ній живуть...

Часто все відбувається не так швидко, як би хотілося, чи не зовсім так, як уявлялося. Проте, на моє глибоке переконання, мрії збуваються. Але то справа праці й розуму, а не байдикування й очікування.

— Олесю, по-доброму заздрю вам, що багато мандруєте...

— Так, минулого року побував в Амстердамі, Бонні, Кельні, Парижі, Венеції, Вільнюсі, Женеві, Монтрьо, Берні, Цюриху, Луґано, Любляні й на півострові Істрія у Хорватії. Нині ми з дружиною мешкаємо в Женеві, в благословенній Швейцарії. Транснаціональна компанія, в якій вона працює, перевела її на роботу в це миле місто, до свого головного європейського офісу. Я ж, сподіваюся, писатиму й тут... Поки що всотую, вбираю, розмірковую...

— Що встигли надрукувати перед від’їздом?

— Невеличку документальну повість про нашу спортсменку, абсолютну чемпіонку світу з художньої гімнастики Аню Безсонову, чергову науково-популярну книжку для дітей (і дорослих!) «Жуки та інші поважні особи», ось-ось має з’явитися книжка есеїв «Збирачі туманів». Це своєрідні мандрівки у просторі й часі. Крім того, хотілося б видати нову збірку віршів, однак вони народжуються не часто. Проте на збірку вже маю «необхідну кількість» поезій. Також є один задум щодо книжки для дітей — весела пригодницька казка, яку я сподіваюся написати вже у Швейцарії.

Розмовляла Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments