Гойдання на терезах долі
Вийшла друком книжка про Віктора Зарецького
Усе почалося у майже космічно-далеких сьогодні 1980-х. Олесі подобалися картини Віктора Зарецького, та побачити їх на виставках можна було не часто. Єдиною можливістю більше заглибитися у його творчість було знайомство з автором. Така нагода незабаром трапилася: керівництво Спілки художників запропонувало написати вступну статтю до каталогу персональної виставки Віктора Зарецького, що планувалася до його 65-літнього ювілею. Замовили їй, молодому мистецтвознавцю, бо старші й досвідченіші не бралися — знали, що художник не з тих, кого любить влада, тож і ризикувати не варто. Знайомі вони були й товаришували недовго — три роки. У 1990-му Віктор Зарецький згорів від раку. Але перед смертю художник передав Олесі більше трьох десятків слайдів своїх робіт, сказавши: «Нехай будуть у тебе, ти з цим щось зробиш». Так і сталося — після низки статей в журналах «Україна», «Радянська жінка», «Сучасність» у 2011 році світ побачила монографія «Терези долі Віктора Зарецького». Автор — Олеся Авраменко, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України.
На 600 сторінках авторка розповідає про дуже непросту історію життя митця та публікує багато нових, маловідомих раніше матеріалів і репродукцій. Зберігається більшість із них у приватних колекціях і музейних запасниках по цілому світу. Книжку умовно поділено на дві частини: перша — про 20 років молодого життя до події в листопаді 1970 року (трагічна смерть Алли Горської), друга — це 20 років після цієї дати, тобто до останніх днів самого Віктора Зарецького.
Складно уявити собі ѓрунтовнішу розповідь про митця. Ще з дитинства, тобто 1930-х років, із сірого скниння Зарецького на Донбасі, де найкращими враженнями були польові квіти й мамина гра на роялі, Олеся Авраменко виводить витоки «шахтарської» теми в мистецтві Віктора Зарецького: «Шахтарська» тема була знайома Вікторові Івановичу з дитинства. Молодий художник спускався в шахту, під землю; раз мало не загинув — заблукав у шахті зі згаслою лампою...» Ці тематичні полотна зробили художника дуже відомим. Їх знали всі. За них Зарецький одержував нагороди. Щоправда, закидали надмір реалістичності. Бо все у СРСР мало бути «красивим». І якщо шахтар — то зачесаний і вмитий, а не змучений та брудний.
Після війни Зарецький переїздить до Києва, вступає до Художнього інституту. Потім Зарецький згадував, що то був час, коли він зовсім не виходив за його поріг — буквально жив там (у гуртожитку), харчувався у їдальні, навчався в аудиторіях, читав у бібліотеці. Там знайшов собі пару і одружився з художницею Аллою Горською. Ця фантастична жінка була для нього більше ніж колега: подруга, однодумиця й, нарешті, муза... Він активно творчо шукає та працює. Знаходить для себе першу велику тему — життя шахтарів. Потім викристалізовується селянська тема з його розкішними й дуже жіночними «Доярками», «Зоотехніками» та «Ланковими». А в шістдесяті додається ще одна — міська.
«Ця серія була ініційована цікавістю художника до новітніх тенденцій світового мистецтва, відомості про які, попри все, хоч по крихті, проте різними шляхами приходили до зацікавлених крізь «залізну завісу», а ще, можливо, бажанням висловити внутрішню напругу й тривожний стан, що охоплювали ціле суспільство та особливо кола, де він гуртувався з Аллою».
Для нас, читачів, ця монографічна розвідка цінна передусім тим, що написана після глибинного аналізу творчості та особистих зустрічей (що особливо важливо) авторки з митцем у 1987 — 1990 роках. До речі, саме тоді Віктор Іванович і написав її неперевершений портрет — «Філіжанка кави. Олеся».
Цікаво, що на початку творчості Віктор Зарецький одразу ж став відомим «соцреалістичним» художником. Але зміг піти набагато далі. Він сміливо відійшов від звичної манери, шукав та експериментував. Навіть якщо подивитися на портрети його пензля (був у нього період, коли він захоплювався саме цим жанром) — вони дуже різні за своєю стилістикою. Він приміряв образи, випробовував техніки, змішував стилі... Як наслідок, розвинув власний, цілком індивідуальний, який можна назвати українською неосецесією. І це велика помилка та обмеженість поглядів — називати його українським Клімтом. Він — Віктор Зарецький. Майстер уважно пройшов власний, індивідуальний шлях творчого вивчення та переосмислення історії мистецтва: від прерафаелітів до модерністів. Звісно, цей шлях не був легким, бо мистецтво Зарецького не відповідало основним вимогам соцреалізму: «Цей шлях не вів до соціальної підтримки та визнання, не відповідав смакам ані владних структур, ані опозиції, тобто художників інших нонконформістських спрямувань. Його творчістю цікавилися й підтримували здебільшого друзі — письменники, журналісти, вчені, дипломати».
Віктор Зарецький писав те, що бачив. Але бачив він значно більше, ніж пересічна людина. Він був дуже вимогливим, передусім до себе — вмів добирати й вибрати після добору... Він та його картини і досі залишаються не для всіх знаними. І ця монографія — спроба наблизити нас, українців, до Віктора Зарецького — талановитого українського митця. Сподіваємося, спроба виявиться вдалою.
Невеликий тираж монографії вже розійшовся по бібліотеках, мистецьких інституціях і книгозбірнях колекціонерів, тому найближчим часом типографія «Huss» планує друк додаткового тиражу.
