Мир — це не все, але все без миру — ніщо.
Віллі Брандт, німецький політик, лауреат Нобелівської премії миру

Iрен РОЗДОБУДЬКО: Я відчуваю себе не так відомою, як потрібною

17 лютого, 2012 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ IРЕН РОЗДОБУДЬКО

За творчістю Ірен Роздобудько приємно стежити. Принаймні її професійний ріст вселяє надію на те, що відома теза, мовляв, найчастіше письменники вистрілюють популярним романом, після якого йде творчий спад, у даному випадку не спрацьовує. Та взагалі багато «письменницьких» стереотипів важко прилаштовувати до Ірен, окрім одного, — для того, щоб почати писати прозу, треба спробувати в житті всього. У житті нашої героїні було бурхливе минуле — від офіціантки до головного редактора. Але й майбутнє, як і теперішнє, не менш бурхливе — виступи, автограф-сесії, презентації (не кажучи про можливості усамітнитися для написання книжок), знаходить Ірен час і для інтерв’ю. Зокрема — «Дню».

— Ірен, найчастіше до вашого прізвища додають типову й нібито банальну фразу «відома українська письменниця». А що входить до цього «джентльменського набору»? Як можна визначити — відомий український письменник чи ні: за тиражами книжок, за можливістю жити зі своєї літературної праці, за кількістю знятих фільмів, кількістю книжок, скандалів чи уваги ЗМІ? І чи відрізняється внутрішнє наповнення словосполучення «відомий письменник» українського чи, приміром, французького штибу?

— Це якраз те визначення, від якого я завжди дуже ніяковіла. Особливо раніше. Потім я знайшла для себе «заспокійливе» й розслабилась. Воно просте, як все геніальне, тому що взято з Біблії. Тепер, коли до мене застосовують усілякі епітети — від пишних до зневажливих, я думаю — «Це ВИ сказали!». І все стає на свої місця. Це взагалі дуже непоганий життєвий рецепт: те, що кажеш НЕ ТИ, має право бути як правдою, так і брехнею. А ти мусиш говорити лише правду!

А взагалі мені смішно слухати визначення «відомий» до будь-кого. Одразу виникає питання: відомий серед кого? Сусідів по сходовому майданчику? Міліціонерів? Чи завдяки ЗМІ, котрі не завжди бувають справедливими щодо справжнього таланту?

Тому для мене цей «джентльменський набір» має лише одну складову: читачі. Судіть самі: тиражі однієї книжки в мене невеликі — дві-три тисячі примірників (!) майже на всіх книжках. Тобто — менше, ніж у будь-кого з «обойми відомих», — це можна легко перевірити. Я тепер навіть пишаюсь такими мізерними тиражами, адже легко бути «відомим», одразу маючи високий тираж, налагоджену систему книгорозповсюдження і добру інформаційну підтримку. Попри це, кожну з моїх книжок перетиражовано стільки разів, що, мабуть, перевалило за ту «золоту» межу, якою пишаються інші автори. У мене цієї офіційної цифри немає: доки читач купує книжку, — видавництва роблять нові тиражі. І так — дванадцять років поспіль. І це для мене найважливіший показник тієї «відомості». Але я б назвала її інакше — любові. Взаємної, до речі... І це непорівнянно з жодними рейтингами, конкурсами, нагородами та відзнаками.

А ще є одна проста перевірка: скільки людей приходить на зустріч із тобою в книгарню, чи стоять вони «під стінками», чи сидять куцими рядочками в залі. Поки в мене «стоять під стінками», я відчуваю себе не так «відомою», як потрібною.

— Є така порада від продюсерів (світових) для активних письменників — не давати забувати читачам про себе. Для цього потрібно видавати як мінімум одну книжку на рік-півтора. Бажано ще з додатковим скандалом, але не завжди кількість означає якість і цікавість читачів. Щоправда, можна йти й іншим шляхом — публікувати книжку раз на десять років. І тоді вона «вибухає» незалежно від того, як написана й чи хороша... Дослухаєтеся до таких порад? Коли настає час, що кажете собі — вже час друкувати цей роман?

— І той, і той «рецепт від продюсерів» абсолютно правильний! Я не хотіла б кокетувати, говорячи, що зовсім про це не дбаю. Чесно кажучи, весь час мрію перейти від першого варіанту до другого! Але в мене це просто не виходить. Я не могла б мовчати десять років! А мовчати менше — не має сенсу. Або — десять, або — «ані дня без рядка»! Справа в тім, що в мене поки що є про що говорити. Я нічого навмисне не висиджую, не мусую одне й те саме, не скачу на одному запряженому конику, нічого не вигадую натужно — це теж легко перевірити, побачивши, які різні всі мої книжки, які різні в них герої.

Звісно, кількість не є ознакою якості. А, з другого боку, хто ж тебе друкуватиме в нинішніх умовах ринку, якщо ти неякісно пишеш і тебе не купують? Хіба що можна видаватися своїм коштом — хоч щомісяця. Але це не підвищить продажу цих книжок.

Зараз у мене виходить одна-дві книжки за рік. Торік — а рік для мене поняття не календарне, а «помісячне» — сказати б, з квітня по вересень у мене вийшло дві книжки, а до наступного квітня вийде ще дві. Але це не тому, що я так запланувала, а тому, що... так хоче «мсьє Паскаль». Тобто — та сила, яка живе і рухається в моїх мізках.

— Ви у своїй творчості відчуваєте певні зміни, й чим вони викликані? Скажімо, після детективно-жіночно-психологічних творів останнім часом з-під вашого пера виходять, скоріше, соціальні драми. Більше соціально-буттєвого підтексту, більше глибини... Це означає, що ви сьогодні можете собі дозволити розкривати складніші теми? На черзі філософський роман?

— Дуже дякую за це спостереження! Це — правда. І мені приємно, що ви її відчули. Я сама про це думала і дивувалась змінам, які відбуваються поза твоєю волею. Спочатку докоряла собі за ту, як казав Пастернак, «чудовищную» простоту, з якою мені зараз хочеться писати, — про простих, пересічних людей та їхні надзвичайно впізнавані життєві ситуації. Майже без метафор і поезії, які обожнювала закладати в підтекст таких книжок, як той же «Амулет Паскаля» чи «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя». Мене зараз хвилюють інші питання — до сліз і сказу. Скажімо, про «заробітчан» і взагалі долю людини на чужині, поза Батьківщиною, як в останньому романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», або зараз в мені живе «спецназівець», що стоїть по той бік «паркану», за яким мітингує його... батько, чи мати, чи бабуся, чи дівчина, в яких — «якщо буде наказ» — треба стріляти. Я хочу про це писати до «розриву аорти» в новому романі «Той, що не стріляв». І, швидше за все, це буде саме соціально-побутовий роман. А щодо «філософського»... Можливо, це той роман «Якби», на вихід якого чекаю. Я на ньому мізки зламала. Але точно знаю — про таке ще ніхто не писав. Хоча, як завжди, там — «все просто»...

— Російські переклади різняться від україномовного оригіналу? Останнім часом існує практика одночасного виходу у світ двох варіантів книжок — російськомовного і україномовного. Пристали б на таку пропозицію? Видавці подібних книжок твердять, що тиражі одразу подвоюються...

— Так, відрізняється, як і будь-який неавторський переклад. Але я на це дивлюсь крізь пальці. Мене не дуже цікавить вихід на російський ринок — хіба що, якщо це буде давати прибуток. І тільки. Гадаю, це комерційні речі, які мають цікавити видавництва з метою заробляти якомога більше грошей — і для себе, і для автора. І я, в принципі, не проти й не буду проти таких пропозицій. Зрештою, тільки вихід на інші ринки приносять пристойні гонорари. А от щодо читацького розуміння чи навіть любові, про які говорила на початку... Їх за гроші не купиш. А на менше я просто не згодна. А як вийти на того читача, якого б хотіла за кордоном, я просто не знаю й не займаюся цим. Адже не секрет, що переклади за кордоном перш за все тримаються на особистих стосунках і приязні, а потім — через інерцію. Часом розірвати коло вже «накатаних імен», в тій же Польщі, скажімо, просто неможливо. І скільки до мене не їздили з Греції, Франції, Чехії, не писали з Португалії, Італії ті, кого я називаю «волонтерами» — тобто добровільними перекладачами, я їм всім змушена відмовляти, адже мало просто перекласти книжку «за покликом серця», — треба її «прилаштувати» в іноземному видавництві й мати з цього хоч який-небудь зиск. А це вже бізнес. Хоча в грудні торік неабиякий «волонтер» у мене несподівано з’явився — це професор Прінстонського університету, літературознавець і письменник Михайло Найден, котрий разом зі своєю аспіранткою переклав «ґудзик» і уривок надрукував в американському журналі «Світова література». І я йому за це вдячна. Тільки переживаю, щоб він хоч щось отримав за таку шалену працю.

— Письменницька братія в Україні часто-густо змушена вдаватися до соціальних та політичних акцій (причини різні — й політичні, й економічні) — від спалення рукописів до мітингів на підтримку, збору коштів чи підписів. Вас мало помітно в таких процесах. Чому?

— Останнім часом мене мало помітно на гучних літературно-піарних акціях, чомусь я дуже соромлюсь там з’являтися — комплексую, певно... Крім, хіба що «Коронації слова», яку завжди буду підтримувати як безпрецедентну.

Але я завжди готова прийти — і приходжу, якщо запрошують! — на «революційні заходи». І рукописи я допомагала спалювати під Верховною Радою, й у капранівському «автопробігу» брала участь щорічно, й у захисті книгарні «Сяйво». А не дуже «видно», тому що користуюсь принципом: «Нехай ліва рука не знає, що робить права!». І листи я підписую — лише ті, котрі вважаю за потрібне та які не суперечать моїм принципам. І пишаюсь, що до мене, на якій досі стоїть тавро авторки «жіночих романів» і «глянсу», звертаються по ці підписи.

— Розкажіть, яка найцікавіша (найважливіша) подія в культурному житті 2011 року для вас? Що найбільше пригадуєте?

— Наші з чоловіком — Ігорем Жуком — зустрічі з читачами на сході України: в Херсоні, Маріуполі, Горлівці. Повні зали, жива, цікава розмова, жодного закиду щодо мови, якою спілкувалися, дивовижні читачі. Я просто не очікувала, що на моїй малій батьківщині — на сході — ТАК читають українську літературу і так приймають українських авторів.

А ще одна важлива подія, яка змусила переосмислити життя, — вихід моєї книжки шрифтом Брайля в благодійній акції для сліпих діток видавництва «Грані-Т». Це те, за що Бог, можливо, дарує мені якісь гріхи — потім...

— І трохи про зиму... Що вас зігріває в холод? Яка зимова погода вам найближча? Ваш зимовий день (розклад дня) відрізняється від літнього?

— Я не люблю зиму. І це — взаємно. Тому взимку я виключно займаюсь собою, й тільки це мене й зігріває: планую зняти черговий аматорський мультфільм, дописати «Лікарняну повість», писати «Той, хто не стріляв», доробити есей про Крим для загального збірника про «регіони України»; «добити» проект «Роман-буріме українських письменників», який підтримала заради своїх друзів, котрі так само борсаються в цьому божевільному проекті. От з цього усього й складається мій зимовий день. І поки що я отримую від того неабияке задоволення. А що з того вийде — покаже весна!

Ярина СКУРАТІВСЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments