Iсторія двох поетів

Він прожив лише 33 роки. За словами Івана Дзюби, був «однією з найпривабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70—80-х років». Найбільше поезію Грицька знають завдяки гурту його сина Тараса Чубая «Плач Єремії», пісні якого вже стали канонічними. Цьогоріч донька Грицька Соломія Чубай вирішила перевидати «П’ятикнижжя» свого батька і стала ініціатором масштабного проекту, до якого залучила команду професіоналів і громадськість (позаяк частину грошей було зібрано спільнокоштом). І добилася результату — на Львівському форумі видавців представили нове «П’ятикнижжя» Грицька Чубая — «копію» самвидаву поета 70-х років. Ба більше — видання здобуло Гран-прі на фестивалі. Видану збірку доповнено світлинами із особистого архіву Чубаїв і листами до його близького друга — поета Олега Лишеги.

«Пригадую, як він носився зі своїм «П’ятикнижжям», — згадує Олег Лишега. — Те видання було набагато простішим, бо нове вийшло більш подарунковим. Воно було надруковане на машинці, а потім скопійоване — у твердій палітурці, обтягнутій червоною матерією. То зробило підпільне видавництво: один чоловік копіював ті машинописні тексти й зробив десь п’ять примірників. Можливо, й більше, але того ніхто не знає, бо чоловіка вже немає на цім світі. Один примірник він взяв собі за роботу, а решта чотири йшли авторові. Грицько дуже носився з тою книжкою, бо «в нього є справжня книжка в твердій палітурці». Тішився, як дитина. А більше йому й не треба було. І байдуже, що офіційно не друкували...»

«Соломія звернулася до мене, щоб я написав післямову до нового видання, — продовжує Лишега, — але я не вмію писати академічних післямов. Тому я відповів тим, що дав два збережені листи Грицька». А post scriptum — фрагмент неопублікованих роздумів, які Олег Лишега написав про Грицька й назвав». Колись Грицько в листі Лишезі сказав: «Якби я написав книгу про те, як люблю джаз, то назвав би її «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Як виявилося, книжку вже давно зверстано у видавництві Івана Малковича, але автор і видавець ще не дійшли згоди щодо вигляду книжки. «Поцілунок...» увійшов би до книжки America Emeralda («Смарагдова Америка»), де є й перекладені Лишегою щоденник Генрі Торо 1851 року, вірші поета-відлюдника Робінcона Джефферса, міфи індіанців і ще щось.

Коли Олег Лишега згадує про свого близького друга Григорія Чубая, ніби занурюється в якесь дивне море минулого, щомежує з теперішнім. «Він відкрив мені музику, — каже пан Олег, — у Грицька постійно співав Чеслав Нємен. Вікно відчинене, й Нємен співає свою музику на слова Норвіда, — згадує пан Олег. До нього я не був ні меломаном, ні поетом. А коли я приїхав в університет і познайомився з Грицьком, усе змінилося, поезія все перекрила...»

Про Грицька з Олегом Лишегою ми говорили не за вином і навіть не за кавою. А за яблучним соком, в особливо атмосферному місці — «Ноєвому Ковчезі», де колись була студія братів Гадюкіних. Пан Олег розповів нам про час самвидавної «Скрині», виключення з університету, тотальної зміни та зламу. Про те, як велося вже після того, як їх «попросили», як йому довелося працювати вантажником, а Грицькові — на ізоляторному заводі, як вони шукали нове розуміння поезії, як вони «говорили, мовчали і говорили знову...»

«ГРИЦЬКО ДАВ МЕНІ РОЗУМІННЯ СПРАВЖНЬОЇ ПОЕЗІЇ»

— То були 1968—1969 роки, час подій у Празі. Ми познайомилися пізно ввечері, коли в університеті був концерт, здається, пам’яті Івана Франка. Співав хор «Черемош». Після закінчення концерту всі пішли до пам’ятника Франкові співати далі те, чого не співали в актовому залі. Це були такі акапельні маніфестації. Коли вже виспівалися, пішли на Високий замок... чи на Лису гору. Не пам’ятаю точно... Але ми продиралися через кущі. Дивлюся — темно, а попереду йде якийсь хлопець і говорить з моїм товаришем. Із кількох слів я відчув, що це дуже серйозна розмова, яка відрізняється від звиклої юнацької бравади. У темряві переді мною миготіли його білі парусинові туфлі. Так, він був завжди елегантний і мав поставу та вигляд інтелігента. Я йшов за ними, а потім підійшов до Грицька.

На його обличчі було написано дуже багато. Інтелігентні риси українських поетів 20-х років. Та й зараз я сприймаю його як найталановитішого автора «недостріляного Відродження»... Тоді він познайомився з Галею (майбутня дружина Григорія Чубая. — Ред.). Вона жила на Погулянці, а гуртожиток був на Майорівці. То він «зайцем» якийсь час жив у нашій із Віктором Морозовим кімнаті, поки не перебрався до Галі вже офіційно. Ми тоді з Морозовим ходили на Погулянку через ті горби та ліс навпростець і там довше просиджували з Грицьком. То було таке гніздо, в якому ми почували себе затишно, відчували, що торкаємося до чогось серйозного.

...До Грицька я не писав віршів. Коли він з’явився в моєму житті, все змінилося. Грицько дав мені розуміння справжньої поезії. Хоча сам я пішов іншим шляхом, ніж він. Мені були цікаві, окрім європейських, і американські поети. В університеті десь 1969 року на домашнє завдання я чомусь вибрав томик Ральфа Волдо Емерсона про поезію. Із цього все почалось... Емерсон — це людина, яка закладала фундамент американського інтелектуального мислення, що вже відрізнялося від англійського. Трохи пізніше вже Волт Вітмен кинув серйозну тінь на американську поезію. Це була американська поетична традиція, яку пізніше підхопили Езра Паунд, Т.Еліот, де мова вже позбавлена зайвої орнаментації. І Р. Емерсон, і Генрі Торо, і Езра Паунд — всі вони взяли все краще із європейської культури.

...Грицька завжди тягнуло до театру. До театру непослідовності Тадеуша Ружевича, до театру Лорки, Метерлінка, Аполлінера. Для Грицька найважливішим мотивом поеми було виразити не якусь подію, а відрізок часу. Він приглядався до театру для того, щоб пізнати епічну річ, драматургію мізансцен. Ті мізансцени він міг мені наперед розповідати, коли ще не було цілої поеми. Ми ходили вечорами на Майорівці, й він напам’ять цитував мені ще ненаписані тексти. Це було своєрідною апробацією, адже він вважав, що все має бути написано природною мовою. Як вчив Т. Еліот, у віршах має бути така мова, якою б хотів розмовляти в буденному житті читач. Для Грицька дуже важливими були точна мова, природні діалоги, мізансцени. Таким чином, він відходив від традиційної поезії, яка лилася монотонним потоком. Грицько створював цільну драматичну річ, поему. Його мова була конкретна, не відштовхувала так званою поетичністю.

Грицько знав багатьох українських поетів 20-х років. Ті вірші, яких ще тоді не друкували. Євген Плужник, Павло Тичина, Майк Йогансен, Володимир Свідзинський. Я, оскільки вчився на факультеті іноземних мов, міг щось інше читати в оригіналі. А Грицько, маючи дуже добре чуття, завжди знаходив щось із польських, російських перекладів, критичних статей. Він відчув, що перш за все треба позбутися «поетичності», зробити поезію суворою та багатоплановою, а не агресивною та вульгарною.

«ВІН БУВ СПРАВЖНІМ ПОЕТОМ. А ЦЬОГО ЙОМУ НЕ МІГ ВИБАЧИТИ НІХТО»

— Я не зауважив за ним азартних захоплень. Ні спорт, ні риба його не цікавили. Через те йому важко жилося — він пустився на довгий поетичний шлях із одним списом, як Дон Кіхот. Проте йому було ніби достатньо цього списа. Хоча для того, щоб вижити, треба було й рибу ловити, й гуляти, й на танці ходити... У побуті Грицько був дуже невибагливий. Взутий на босу ногу, мав капелюха. Без особливого гардеробу. Був аскетом. Але, мабуть, життя бачить таких неозброєних людей. І він був справжнім поетом. А цього йому не міг вибачити ніхто.

Грицько приїхав до Львова з боку Києва, від іншої традиції, яка пов’язана із візантійською культурою. У Києві він побув трохи, а потім його «попросили». Це, мабуть, через вшанування Шевченка. За час перебування в Києві він встиг познайомитися з Віктором Кордуном, Миколою Воробйовим, Василем Голобородьком, Михайлом Саченком, Миколою Холодним. Ці хлопці й самі були поетами «недостріляного Відродження».

Вони були з різних місцевостей, зі всіх кінців України. Віктор Кордун був арійцем з київського Полісся, арійська кров текла в Миколи Воробйова з гайдамацької Черкащини, Михайло Григорів — із аріїв Прикарпаття, а Василь Голобородько — з аріїв Слобожанщини. Суцвіття поетів. І Грицько від них багато почерпнув. Він розумів, що суть поезії полягає не в полеміці із зовнішнім світом, а має своє завдання, де вищою є особиста відповідальність. Вони були свідомі цієї високої місії. Ці хлопці, яких теж повиключали з перших курсів, були вільними людьми. Як і Чубай. Усе, що вони здобули, а вони здобули багато, — самотужки. Коли Грицько приїхав до Львова, то лише частково зміг знайти собі близьких, зокрема в особі Ігоря Калинця. Вони були дружні, й часто ми з Грицьком заходили до нього в гості. У загальному львівська поезія була інакша. З Калинцем він міг ділити якісь моменти поезії. Але й сам Калинець горнувся до Київської школи.

ФРАНКОВА ЛІНІЯ ЧУБАЯ

— Грицькові поеми — то лінія Франкового «Мойсея». Особливо «Відшукування причетного», «Марія», «Говорити, мовчати і говорити знову». Але Франко будував усе на фундаменті давньої мудрості, Біблії, античної літератури. У нього була прекрасна школа. Це була найбільш ерудована людина в нашій літературі за всі часи. А Чубай, навпаки, самоук, який самоосвітою пізнавав світ. Проте вони чимось близькі. Бо справжні поети. Той мав велику книжну базу й трагедію України, а цей мав базу модерну — Плужника, Семенка, раннього Тичини... і всю трагедію ХХ століття. Він продовжив лінію трагічної поеми.

«ВІН НІБИ ЗНАВ ВІДПОВІДІ НА ВСІ ПИТАННЯ»

— 1972 року мене виключили з університету й у грудні забрали до війська, в будбат. Я копав величезні траншеї для протиповітряної оборони під Москвою цілий рік. Потім не витримав і місяць працював на кухні. Згодом виявили, що я «неблагонадьожний», і мене перекинули в Забайкалля, де я пробув ще понад рік. Грицько ж лишився у Львові, і йому було ще важче. Він присилав мені листи та бандеролі. Прислав «Великого Гетсбі» Ф. Фіцджеральда англійською мовою, «Червону кімнату» А. Стрінберга, «Федеріко Гарсія Лорка — музикант» Вайсборда. Він мене підтримував. Мало хто уявляв, як йому важко. Грицько перебивався будь-де. Остання робота — ізоляторний завод, де працював художником. А я — вантажником на складах книжок та одягу. 1975 року переїхав до Тисмениці до батьків і там працював на фабриці, на будові. Тоді писав «Зиму в Тисмениці» й не дуже тим всім переймався. Посилав рукописи до Львова із Тисмениці, а Яворський Влодко мав машинку й передруковував. Таким чином ми видали самвидавну книжечку «Зима в Тисмениці». Грицько написав передмову. Виключення з університету мене ні краплі не навчило. Хоча виключили за «Скриню» — абсолютно безневинне видання. Там не було суспільно-гострих матеріалів, але воно було стильно. Там були вірші, квестіонар, есей, переклад п’єси Тадеуша Ружевича «Кумедний старигань». То робилося як справжній журнал, тільки трішки цікавіше. Цензорів, мабуть, дуже зачепило. Тим більше, що примірник знайшли у В. Чорновола... І потяглася ниточка.

...До 1972 року я знав його найкраще і бачив майже кожного дня. Він ніби знав відповіді на всі питання і завжди відповідав авторитетно. Хоча спеціально не висиджував у бібліотеках і не шукав інформації. Щось схоже я чув про Параджанова. Нібито ніхто його не бачив за книжкою, але він все знав. Езра Паунд мав такий рядок: «Зачерпнути з повітря живу традицію, і з погляду літньої людини непереможений блиск». Потім я з Грицьком менше спілкувався, виїхав до Києва. Передусім почав шукати якось тіснішого зв’язку з Києвом, зійшовся з Миколою Воробйовим. Після Чубая він став другим моїм учителем. Але не в буквальному розумінні. Він учив мене своїм прикладом, а не настановами чи метафорами. А Грицько одразу задав рівень.

«ГОВОРИТИ, МОВЧАТИ І ГОВОРИТИ ЗНОВУ...»

— У нього часто були перерви. Т.Еліот колись казав, що справжня нова книжка у поета може з’явитися з перервою десь у п’ять років, не частіше. Бо лише тоді назбирається достатньо життєвого досвіду, і він може сказати щось нове. А так — це повторення з варіаціями. Для Грицька дуже важливими були великі форми — поеми. Після кожної поеми в нього був ще більший інтервал.

Після 1972 року він був дуже пригнічений. Поет мусить мати якусь рівновагу, а він її не мав. Для мене воно зрозуміле, бо з кожним роком знаєш все більше про невимовне. Він передчував останні роки. І вибухнув останнім акордом. Мабуть, і в мене таке буде.