Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Код розуміння

Рефлексії довкола нової книжки Дмитра Дроздовського
17 лютого, 2012 - 00:00

Нині, коли дедалі більше людей подорожує та обмінюється враженнями віртуально, по-мушиному застрявши у світовому всемережжі, Дмитро Дроздовський — реальний паломник навколо земної кулі, яка й сьогодні з різних причин відкрита далеко не для всіх її мешканців. Так у СРСР для більшості громадян чи не єдиним способом «побачити світ» був похід на війну. Війна триває...

На конференціях, симпозіумах світового рівня заступник головного редактора журналу «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, постійний автор газети «День», «молодий старий морський вовк» з енциклопедичними знаннями й вільним володінням європейськими мовами не втомлюється відкривати Україну світові, а вдома, тут, в Україні, видавши всі свої подорожні нотатки-спостереження окремою книжкою «Меридіан розуміння» (Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2011), світ — Україні, яка досі, на жаль, ізольована від цивілізованого світу, на чому не раз доказово акцентує автор: «Я мандрував іншими світами, почасти чужими, а почасти й не дуже, проте завжди свідомість проектувала побачене на своє, на ситуацію в Україні» (с. 13).

Особливістю есеїстичних «записок» Дмитра Дроздовського є справді постійне апелювання до України, хоч би про що йшлося, проведення ѓрунтовного, детального, вдумливого польового компаративістського аналізу нашого і «заморського» життя в усіх його основних проявах: духовному, економічному, інформаційному і політичному, ідучи до них, як письменник, — через людське, а не через ідеологічне, тому так багато в «Меридіані розуміння» гуманістичних і гуманітарних деталей, хоч би чого торкався подорожній: природи, ландшафту, побуту, психології, філософії...

Тобто врешті-решт все одно маємо справу з описом душі сучасної людини. А це вже література, де самі архетипні маркери територій — уже знаки, символи, міфи, як-от: «літературний Париж», «Греція»... «Шекспір»... «Канів»... І в цих же контекстах, ніби інкрустація з потойбіччя, застережливі пасажі про сучасних українських президентів: «То все ж таки, як можуть в одному політикові поєднуватися вже не дві, а стільки різних личин? Випливає, що і Кравчук, і Кучма, і Ющенко, і Янукович — таки народні обранці, чотири обличчя української історії, чотири голоси українського народу. Що ж стоїть за тим взаємним обговоренням у президентській Адміністрації? Мабуть, лише бажання врятувати Україну і прагнення порозумітися. Певно, що Гарета Джонса вони не читали. А він не дожив до того часу, коли комуніст, посткомуніст-авторитарник, демократ-невдаха і просто Віктор Федорович зможуть обмінюватися думками, жваво гомоніти, а за їхніми спинами народ вигукує з майданів різні дурнуваті лозунги (якщо ще може їх вигукувати)» (с. 79).

Далі читаємо про УПА... і тут же — про перебування автора в Стретфорд-на-Ейвоні, у храмі Святої Трійці, «де покоїться В. Шекспір», «в останньому пристанищі видатного шотландського поета Р. Бернса», «в Кі-Весті (на самісінькому півдні Флориди), де розташовано маєток Хемінгуея» та повернення його з історією про Берил Маркгем, видатну жінку в житті видатного американського письменника-«мачо».

...І знову про наше — про паломництво до «християнської Мекки», міста Корець, що на Рівненщині («Приходять до Корця поодинокі паломники, які тримаються в цьому світі пам’яттю про минуле. Мабуть, так і треба: цей світ нічого доброго не обіцяє. Електронні технології розсипаються під силою неелектронних чинників» (с. 51). І знову — історіософські світло-печальні узагальнення на виразному тлі... «Корець потребує інвестицій, насамперед у свій замок, бо на графські руїни сьогодні боляче дивитись» (с. 51).

Отже, Дмитро Дроздовський пише-оповідає лише про те, що сам бачив, або ж про те, що знають нібито й усі, але відчувають лише уважні. При тому пише, як активний учасник подій, як молода людина — ровесник нашої незалежності, свідомо, підсвідомо чи надсвідомо в межах окремого жанру — «щоденника подорожі».

За, здавалося б, ліберально-демократичною м’якістю і легкістю умовиводів-висновків Дмитра Дроздовського відчувається динамічна жорсткість світоглядних принципів людини, яка здатна (і він уже не раз це доводив) обстоювати їх попри все і вся: «Щоправда, за нинішньої влади всі найгірші побоювання поступово починають ставати реальністю» (с. 143).

Тому й можуть поєднуватися та органічно міфологізовуватися в книжці Дмитра Дроздовського запашні оповіді про збирання грибів, «несамовитого закарпатського їжачка» і «брудна політика» його «севастопольських оповідань» у їхньому загальноукраїнському контексті.

Багато уваги автор природно дарує Польщі, сентиментально зазначаючи, що в Кракові народилася його бабуся, та Росії — найближчим сусідам України: «Поляки можуть говорити будь-якою мовою, проте вони ніколи не втрачають внутрішнього зв’язку зі своєю землею, а польська є осердям «польськості». Польща належить до простору західної цивілізації, в якому існує пам’ять, минувшина, історія» (с. 130); «Росія — країна легалізованих подвійних стандартів. У ній батюшка може освятити коньячно-горілчаний «заводік» (і чи не кожен священик мріє про свій «свєчной заводік»), «На жаль, у Росії й досі свободу плутають з борделем» (с. 70).

Примітним є також те, що автор не лише історіософськи, а й просто, по-людськи, дошкульно ставить одвічні та оригінальні запитання самому собі, митникам-поліцаям, політологам, президентам, філософам, культурологам, психологам, письменникам світового рівня, в Лондоні чи Кракові, безхатченкам на вулицях Афін, з якими прямо-довірливо чи опосередковано, конфіденційно чи конференційно спілкується, — а також ненав’язливо пропонує свої відповіді на ці запитання, приміром: «А в декого з’являється ще більше відчуття самотності. Ми живемо в час самотніх голосів. І ніхто не почує України у світі, якщо Україна оглухла й осліпла сама до себе. Громадяни України не мають спільного простору національної солідаризації. Чому? Бо в Україні так і не випрацюваний гуманітарний суверенітет. Суверенітет ніби й існує, але такий, який завдає ще більше ударів по нації. Суверенітету в Україні немає в гуманітарному вимірі. Бо саме гуманітаристика має бути основою для міжнародної політики» (с. 8).

Одна з відповідей, ніби підсумкова, звучить так: «Проте варто утверджувати свою національну самобутність, потрібно повертатися до «великих» текстів, «великих» наративів, які пропонують людині найважливіше, що є в художньому світі — емоцію, поштовх до філософії серця, переживання, в якому людина самостверджується» (с. 144).

Стан самотності й «песимізму, втоми, вичерпаності ресурсів, катастрофізм нового тисячоліття», як обѓрунтовано переконує автор, «може здолати лише класична «домодерна» література». Тобто література душевно-духовна, в якій слово не розходиться з ділом, утім, як і слово із серцем, тобто література як передвісниця нової релігії, продовжуємо ми. А в нас, погоджуємося із Дроздовським, така література є.

Коментарі

Володимир Мукан, магістр Інституту філології, КНУ ім. Т. Шевченка

— Дмитро Дроздовський у своїй книжці «Меридіан розуміння» висвітлює актуальні теми для кожного українця - абсурдність і особливість української дійсності. Автор вдало змальовує типові характери наших співвітчизників, у контексті різних життєвих ситуацій він висловлює свій погляд на базові людські цінності. «Новий формат Шевченка» в Каневі вражає технологічною піротехнікою, але тут стало дуже мало Шевченка" — зауважує автор у першому розділі книги. Він звертається до нинішнього сприйняття українцями Тараса Шевченка, яке мало чим відрізняється від радянського канонізування видатних постатей. У цьому ж розділі Дмитро Дроздовський проводить паралелі між культурою та культом («...часто справжнє звеличення і розуміння генія людини переходить у культ, авторефлексивне поклоніння без розуміння суті явища»). Автор апелює до тих понять про, які більшість, на жаль, не замислюється. "Головне жити" - з такої розповіді Дмитро Дроздовський починає другий розділ. Автор згадує відвідини колишнього маєтку Е. Гемінгвея. У тексті немає ні прозорих настанов, ні порівнянь України з іншою державою, але є авторове розуміння Людини, яка постійно працює, самовдосконалюється. Через історію жінки-пілота пан Дмитро презентує свій погляд на життя й висловлює власне гасло: «Головне жити». «Бєзобразія, какоє бєзобразіє! - репетувала тьотя Сіма з виглядом дружини громадянина Бунші, коли перед нею на балконі явився образ Іоанна Грозного ....- Я буду жаловаться». Використовуючи такі кумедні й водночас промовисті порівняння, пан Дмитро дає читачу можливість конкретніше уявити персонажів, навіть якщо вони пересічні. Цей наративний формат, у якому є й гумор, і легка іронія, робить «Меридіани розуміння» легкими для сприйняття. А добре вироблений публіцистичний стиль автора дозволяє збагнути ті глибокі ідеї та істини, що їх доносить до читача Дмитро Дроздовський, мандрівник безмежними меридіанами розуміння.

Мулярчук Ірина, студентка ІІ курсу філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

— До «Меридіану розуміння» не потрібно додавати ні соли, ні перцю, ні цукру, бо його хочеться вживати у чистім вигляді, бо він справжній і самобутній. Торкаючись екзистенційної проблеми буття українців в Україні, автор торкається до серцевого м’яза тих, кого також болить це, тих, хто небайдужий. Мене вразило се перетинання меж Середньовіччя для метафоричного порівняння чи ототожнення минулого з сучасністю. Мене вразило те, як точно автор окреслює проблему глобалізації (адже в павутинці інтернету можна відчувати ще більшу самотність, ніж без неї). Мене щоразу вражає повсякчасне незнання жителів багатьох країн, що таке Україна або їхня переконаність у тому, що се одна з областей Росії, тому коли читаєш про се в «Меридіані розуміння», гріє усвідомлення того, що ти не сама. Мене вражає оце: «В нас є дивовижне відчуття втоми і небажання чути одне одного». Мене вражає вміння автора любити свою країну без рожевих окулярів і порожніх слів, а так: «люби, як душу, тряси, як грушу». Я знаю, що ця книга є кроком до того, аби стишити «роз’ятрене горлання різних ‘’україн’’», тому маю щиру і міцну подяку авторові за Неї.

Ігор ПАВЛЮК, доктор наук соціальних комунікацій, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments