Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Олена РИБКА: «I серед сучасних авторів знаю багатьох, які захоплюються Сковородою»

Письменниця — про діяльність музею філософа на Харківщині
6 квітня, 2012 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ ОЛЕНОЮ РИБКОЮ

Здавна відомо, як багато поетів у місті Харкові. Нинішні часи — не виняток. У цьому легко переконатися, приїхавши на якийсь із фестивалів чи іншу літературну подію, що їх тут проводиться чимало. Та далеко не кожен поет із цих країв може похвалитися такою значною роллю в літературі, як Олена РИБКА. Вона не тільки пише вірші, виступає з ними на папері, в Інтернеті й на сцені. Вона ще й літературознавець, аспірантка, а також — молода, але діяльна заступниця директора Національного літературного-меморіального музею Григорія Сковороди в селі Сковородинівка. Отож ми маємо одну з не надто численних нагод поговорити одночасно про теперішню українську літературу, красне письменство давно минулих часів, про стан і перспективи меморіальних точок історії нашої літератури.

— Олено, за моїми враженнями, багато хто в Україні ще не знає про музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині. Розкажи, чому він з’явився саме в цьому місці, що в ньому можна побачити?

— Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди на Харківщині — справжня перлина. У слободі Пан-Іванівка, в садибі свого доброго друга Андрія Ковалівського (до речі, його другою дружиною була мати Василя Каразіна, засновника Харківського університету), Григорій Сковорода провів останні дні свого життя. Садиба ця — одна з найкраще збережених на Слобожанщині, тут навіть ланшафт відбиває планування англійського регулярного парку XVIII століття. Тут можна вклонитися могилі філософа, побачити дуб, під яким він любив працювати. В експозиції музею — годинник із дарчим написом Григорія Сковороди, скрипка, на якій він грав у будинку Якова Правицького в Бабаях, копії особистих посохів, оригінали яких згоріли під час пожежі 1943 року в Харківському історичному музеї. В музеї є речі XVIIІ століття, картини, на яких зображено невтомного мандрівника й філософа. У нас іще й величезний писемний фонд, хоча зібрати все, що написано про Григорія Сковороду, надзвичайно складно, адже це щонайменше тисяч п’ять праць — великих і малих, оригінальних і всуціль заповнених ідеологічною половою.

Окрім того, тут, у Сковородинівці, здається, зовсім інша атмосфера, інакше плине час. Місця тут наснажені такою кількістю легенд і переказів, що вже й самі продукують їх.

— Чи працюєте ви над тим, щоб більше «принаджувати» до Сковородинівки туристів? Адже й досі побутує стереотип, що, мовляв, на Сході мандрівникові немає на що дивитися.

— Музей Григорія Сковороди в цьому плані — один із найщасливіших. Зрештою, на Харківщині ми є своєрідним брендом, місцем, обов’язковим для відвідування. А от принаджувати туристів ми намагаємося тим, що постійно працюємо над облаштуванням експозицій та території музею. На жаль, поки що не створено бодай маленького готельного комплексу, але на території музею є туристично-рекреаційна зона, де можна відпочити після тривалої подорожі, є місце для наметового містечка. Ще ми плануємо розвивати подієвий туризм — за рахунок фестивалів, різноманітних акцій. Так, щоб потрапити до нас, необхідно витратити чимало часу. Але воно того варте.

— Чим особисто ти займаєшся в музеї?

— 2012 рік — це ж не тільки Євро-2012, це насамперед 290-річчя з дня народження Григорія Сковороди. У лютому Верховна Рада постановила відзначати цю дату на державному рівні, а ми ще 3 грудня 2011 року провели круглий стіл за участі науковців, митців, громадських діячів, представників Управління культури обласної державної адміністрації, під час якого обговорили пропозиції щодо відзначення ювілею. Тоді було запропоновано широку програму дій: це й видавничі проекти, й конкурси, й фестивалі, й наукові конференції.

Нам би хотілося наприкінці вересня зібрати видатних дослідників творчості Григорія Сковороди на Міжнародні Сковородинівські читання «Григорій Сковорода у світлі філології, філософії та богослов’я». Бачимо це камерною, але дуже яскравою подією — яскравою в розумінні інтелектуальному. Я би дуже хотіла, щоб знайшли час і можливість приїхати сюди такі прекрасні науковці, як Наталя Пилипюк із університету Альберти (Канада), Тетяна Клуберт із Німеччини, Денис Пилипович із Польщі, наші українські дослідники зі Львова, Києва, Переяславсього центру Сковородинознавства.

— Як музей Сковороди почувається в умовах хронічної нестачі грошей на культуру, «оптимізацій»?

— Слава Богу, нас не «оптимізують». Натомість ми прагнемо бути динамічним музеєм, оновлюючи й методи роботи, й сам музей. Зі своєї філології я стрімко занурююсь у музейний менеджмент і маркетинг. Сьогодні є чимала кількість пропозицій від грантодавців, варто тільки вчасно реагувати і створювати такі проекти, які зацікавлять потенційних спонсорів. 2011 року музей виграв грант на відродження пам’ятки архітектури — комори XVIII століття. Звісно, виділених грошей не так багато, але у перспективі замість незадіяного господарського приміщення тут постане справжній культурний центр із виставковими залами, залою для проведення конференцій, презентацій. Кілька років тому над проектом відродження цієї будівлі працював Олександр Новгородов, який запланував створення тут і невеличкого готелю.

Наприкінці 2011 року коштом благодійників музею Олександра Біловола та Миколи Шепіля було видано збірку афоризмів Григорія Сковороди та збірку поезій «Сад божественних пісень» під редакцією професора Ушкалова та з оформленням Уляни Мельникової. Цього року плануємо започаткувати серію малоформатних книжечок — листи Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського, байки, окремі твори.

— Я чув, що ви хочете провести в Сковородинівці фестиваль сучасної літератури. Сковорода й сучасна поезія — це якось перетинається, резонує?

— І перетинається, й резонує. Починаючи з того, що письменники постійно звертаються до Григорія Сковороди — як не за натхненням, то за мудрістю. Знаєш, нещодавно із подивом помітила, як цілі покоління обирають собі якийсь концепт за основний. От, приміром, шістдесятники раз по раз говорять про автоепітафію «Світ ловив мене, але не спіймав». Приміром, Ліна Костенко від імені філософа проголошує про «спійманість» його світом: «Біда, — каже Григорій Савич. — / Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч, / Що на тому світі. / Нічого, якось відштовхнуся / Від постаменту, та й підемо». А сьогодення ставить акцент на іншому. І у Дзвінки Матіяш, і в Петра Яценка, і в Тані Малярчук, і в багатьох інших згадується Сковорода в контексті пошуку своєї сродної праці, у прагненні самопізнання. Та й серед сучасних авторів знаю багатьох, які захоплюються Сковородою, його способом життя, мудрістю. Мені от постійно здається, що «український Будда» Сергія Жадана — це яскравий образ Сковороди. Іван Андрусяк переклав кілька віршів «Саду божественних пісень» українською, у серії «Життя видатних дітей» про Григорія Сковороду написали Валерій та Наталя Лапікури. А нова книга Володимира Єшкілєва «Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди» — це ж узагалі бомба, яка руйнує усталені канони!

Тому на фестиваль «De libertate», який ми плануємо на 17 серпня на території музею, нам є кого запрошувати. А серед музикантів теж чимало людей Сковороду люблять. Ми дуже хотіли запросити гурт «Гайдамаки» (вони, якщо не зраджує пам’ять, навіть були лауреатами премії Григорія Сковороди), але тепер це проблематично. От якраз зараз складаємо попередню програму, тож відкриті до будь-яких пропозицій.

— Знаю, що ти навчаєшся в аспірантурі, займаєшся літературознавством. Що досліджуєш?

— Мені свого часу дуже пощастило: студенткою я слухала лекції доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова в Харківському педагогічному. Його манера розповіді, його феноменальні знання старої української літератури, його сучасність тоді просто приголомшили. Те, що пан професор робить для української літератури, переоцінити важко. Кілька десятків фундаментальних праць, надзвичайно вагомі проекти (уже згаданій повній академічній збірці творів передували і «Семінарій», в якому накреслено перспективні лінії дослідження для сотень дисертацій, і «Два століття сковородіяни»). А в проекті — ще й створення енциклопедії «Сковорода». Та й те, що пан професор не зупиняється тільки на одній постаті, теж радує. Саме з легкої руки професора Ушкалова я примножила ряди сковродинознавців. До речі, починала зі справжньої екзотики — порівнювала Григорія Сковороду та Пауло Коельо, ще й чимало знайшла цікавого. А наразі завершую дослідження про інтерпретацію творів та самого modus vivendi Григорія Сковороди шістдесятниками. Зрештою, на тому, що він був і залишається улюбленим філософом цього покоління, наголошують і Ірина Жиленко, і Євген Сверстюк, й Ігор Калинець, та й дослідники не оминають цієї проблематики.

— Олена Рибка — досить відома молода поетка. Часто говориться, що найновіша українська поезія розташувалася наче на перехресті сюжетності й метафоризму, екстравертності й герметизму, іронії та сентиментальності, «вертикальної» та «горизонтальної» площин. Які з цих керунків ближчі до твоєї творчості?

— Більше метафоризм, ніж сюжетність. Більше герметизму, ніж екстравертності, набагато більше сентиментальності, ніж іронії. Мені дуже заімпонувало вигадане тобою щодо моїх текстів у збірці «Довжиною в ніч» визначення «метафорична філософічність». Я якраз у своїх текстах дуже рідко «стаю в позу», щоб залишитися в історії. Радше переважає стан елегійної замисленості. А під впливом того, що постійно читаю Сковороду, у тексти дедалі більше вплітається біблійна основа.

— «Харківська поетична школа». Учасники та критики часто дуже по-різному її оцінюють і описують, незмінним лишається хіба визнання потужності й тривалості цього явища. А як його розумієш ти?

— Для мене це насамперед продовження традицій Розстріляного Відродження, романтика вітаїзму, соціальність, динаміка. Думаю, невипадково в Харківському літературному музеї саме в експозиції «Апокриф», яка починається з розповіді про 1920-ті роки, проводяться щомісячно поетичні читання за участі сучасних харківських поетів.

Харківську молоду поезію мені сьогодні складно усвідомлювати як якусь одну школу. Ми от підготували альманах «Дегустація», в якому лише двадцять авторів, але тексти їхні різні й за стилістикою, й тематично. Зрештою, актуальним залишається гасло «більше поетів хороших і різних», а щоб повторити той творчий вибух 1920—1930-х років, ще необхідно набратися якогось духу нескореності.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: