Поетичний цирк буденності

Російськомовний поет із Києва, уродженець Чернігова Олександр Моцар, — активний учасник багатьох літературних фестивалів, чимало займався й різноманітними експериментальними проектами на зразок мейл-арту чи «змішаної техніки», практикованої журналом «Черновик» (про нього читайте в інтерв’ю з головним редактором видання, Олександром Очеретянським — див. №184 від 12—13 жовтня 2012 року), але це — перша його класична окрема збірка.

Назва книжки в поєднанні з обкладинкою, що на ній зображено гротескну циркову сцену, налаштовує явно не на елегійний тон. А не дуже допасований до неї шрифт ніби попереджає про «нерівності». Усе так і є — ані тихої гармонії, ані стилістичної м’якості поворотів.

Вірші Олександра Моцара здебільшого римовані, але не силабо-тонічні, наближаються до ритмічного речитативу чи репу. Це дає додаткові можливості для значеннєвих і формальних сюрпризів, весело підкреслених ритмічними необов’язковостями, а заразом «полегшує сприйняття»:

«— Я рисую облака в небе, —

Сказал мне один знакомый

без тени иронии.

Он был в этом как-то

по-детски уверен.

Я знал, что он работает

истопником в крематории» (...)

Кожен текст грунтується на виразно проартикульованому сюжеті, маленькій історії, звісно, не без задекларованої клоунади, хоча вона далеко не завжди весела, а частіше — навпаки. Отже, велику вагу тут має тема вірша, його житейські декорації. Найчастіше це — дикуваті пригоди мешканців периферійних районів, насичені непрезентабельним житлом, алкоголем, агресією та втручанням усіляких химер (у якнайширшому розумінні останнього слова). Екстраординарні події Моцар ніби притискає до землі, вдягає в маску буденності, а пересічним і невиразним сюжетам прагне надати космічного масштабу, й у цілому така стратегія себе виправдовує в не дуже вибагливих сценічних обставинах:

«За следующим литром

сходили вместе.

Снова нырнули под дерево,

в тень.

Василий рассказал

о предстоящем своем аресте,

«...убийство по неосторожности...

на прошлой неделе».

Максим предложил Василию

скрыться.

«... хватит, устал от погони».

На ветку села некрасивая

птица.

Как все в этом микрорайоне».

Як уже, певно, зауважив читач, специфічна емоційна атмосфера книжки «Бим и Бом и другие клоуны» далеко не кожному принесе естетичне задоволення. Однак тих любителів сучасної поезії, котрих не злякає відсоток чорнухи, мусить потішити виразність віршів Олександра Моцара, уміння робити цікаві формулювання та ходи, зрештою, вибудовувати системи яскравих образів. Специфічна метафорика, сказати б, «культура порівнянь» рятує ці твори від сірості більшості їхніх героїв і подій (і в цьому сенсі можна проводити досить плідні паралелі між текстами Олександра Моцара та російського поета Андрія Родіонова). Що вдаліший вірш, то помітніший ефект:

«И, невольно задумавшись

о смысле земного пути,

оглянувшись назад,

Он бросает свой взгляд, словно

нищим монету, на Запад.

— Он бросает свой взгляд,

словно нищим монету, —

повторяешь за мной.

Дочка западных варваров,

выросшая под Москвой.

В русый волос закутавши лик

 свой, как в паранджу,

Ты бросаешь спокойно,

уверенно мне: — Я ухожу.

Ненадолго, так что не скучай

и дождись, я приеду со школьной

 подругой, —

На плече бронзовеет печать

 привезенного Юга».

Постійна географічна детермінація, до речі, майже неодмінний елемент текстів книжки. Зокрема й «дитячих» віршів, які стоять трохи окремо від решти — у них теж регулярно з’являються «Слонові гори» чи інші загадкові топоси. Той блок творів хай і принципово стилістично не вирізняється серед «колег», проте має дещо потужнішу емоційну пружність (знов-таки у широкому розумінні):

«Ехал на велосипеде

Медведь Федя

По цирковой арене

Во втором отделении.

Это стихотворение

Сочинил мальчик Саша

На своем Дне рождения

И рассказал маме и бабушке»(...)

Воно й не дуже дивно. Дитинство, спогади, чуттєва і тактильна пам’ять — невичерпні родовища пального для поезії. А їхня неминуча сентиментальність легко сполучається з будь-яким настроєм і духом, із будь-яким напрямком руху.