Розвінчання міфу про Микиту Хрущова

«Кузькіна мать» — це видання, присвячене драматичним подіям епохи, коли головне крісло в Кремлі посідав Микита Хрущов. Основне, на чому зосереджується Віктор Суворов, — історія «гонки озброєнь» у п’ятдесятих-шістдесятих роках, коли СРСР і США намагалися якнайшвидше розширювати свої потенціали зброї масового знищення. Тут, розповідає історик, виникла цікава колізія: в певний момент США та їхні «загниваючі» капіталістичні союзники радикально випередили радянську військову машину, фактично СРСР у разі ядерного конфлікту був би приречений, але Захід про це не знав. Передусім американські політики, військові, вчені та промисловці вірили пропагандистським реляціям, що Радянський Союз їх цілком випереджає в усіх ракетно-бомбових справах, — он же перший супутник на орбіту вивели, першими людину в космос відправили. Й не просто вірили, а хотіли вірити, адже завдяки цій загрозі, наприклад, можна було організовувати величезні бюджетні вливання в ядерні та інші військові розробки, на цьому багато хто заробляв, гонка озброєнь була, звісно, й непоганим мобілізаційним чинником у суспільстві.

Серйозне ставлення Заходу до радянської пропаганди насправді ставило в складну ситуацію сам Радянський Союз. Суворов твердить, що постійні провокації екстравагантного Хрущова будь-якої миті могли закінчитися смертоносним ударом по одній шостій Землі. Хрущов проводив нові гучні випробування бомби шалених розмірів та шаленої руйнівної сили, робив агресивні заяви, підводив свої війська до небезпечних меж у розділеному Берліні, в односторонньому порядку збудував Мур. На думку Суворова, мета цих ігор була одна: змусити Захід піти з Німеччини (бо, мовляв, співіснування із заможною та демократичною країною руйнувало комуністичну систему, вона могла би вижити лише в тому разі, якби громадяни не мали з чим порівнювати своє життя). Але залишався великий ризик того, що після чергового вибрику СРСР Америка розпочала б війну, котра могла плачевно скінчилася, як мінімум, для Рад, а може, й для цілої планети. Саме в такому контексті Суворов розглядає й Карибську кризу — передислокацію на Кубу радянської ядерної зброї. Автор переконаний: реальна небезпека для США та бойова ефективність від цієї ризикової операції була близька до нуля, але Хрущов планував виторгувати за виведення зброї з Куби Західну Німеччину або хоча б Західний Берлін.

Отож Хрущов у «Кузькіній матері» постає не дурнуватим добряком, а агресивним і безжальним авантюристом. За словами Суворова, поступово Хрущов переповнив чашу терпіння навіть радянського військового керівництва. Усвідомлюючи реальну небезпеку нищівного ядерного конфлікту, вони вирішили таємно попередити Захід про блеф власного головнокомандувача. Розповідь про цю операцію та її наслідки й є головним сюжетом книжки.

«Кузькіна мать», звісно, приречена на значно менший ефект сенсаційності, ніж, наприклад, «Криголам». За часи холодної війни розвідникові-перебіжчику Володимирові Різуну, який почав писати під псевдонімом Віктор Суворов, було легше шокувати своїх читачів, бо тоді навколо історії СРСР панував інформаційний вакуум, а отже, концепція, за якою Сталін перший готувався напасти на Гітлера, справляла надзвичайно сильне враження. Сьогодні, ясна річ, Хрущов уже не є аж такою таємничою постаттю (хоча й деміфологізовувати тут є що), інформації про Карибську кризу теж достатньо. І все ж Суворов і далі успішно демонструє читачам своє вміння робити нестандартні висновки зі стандартних фактів, а також звертати увагу на факти малопомітні. У чому він також вірний собі — то це в несихльності до послідовних і регулярних посилань на джерела. Що не посилює переконливості його концепцій (зрештою, часом можна поставити під сумнів і власне умовиводи, які навіть грунтуються на безсумнівних засновках). Хоча додає органічності художньо-публіцистичному стилю викладу — надзвичайно жвавому, веселому й іронічному письму, досить успішно перекладеному українською (ім’я перекладача, щоправда, в книжці чомусь не вказане).

До історії про ракети і бомби Віктор Суворов умонтував також свою нищівну критику не лише радянської влади, а й комуністичної ідеї як такої. Він переконаний: усерйоз пропагувати комунізм може або дурень, або брехун, бо втілення його в життя неможливе. Критика ця досить емоційна та, сказати б, побутова, але логічно струнка.

А ще один бонус видання — автобіографія Суворова-Різуна. Вона, безперечно, викликає інтерес, особливо у світлі дискусій навколо постаті Суворова в російській історичній науці та публіцистиці. Є тут і окрема передмова для українського читача. Останньому вона, можливо, трохи компенсує брак окремого українського контексту в книжках Суворова.

Віктор Суворов. Кузькіна мать. — Київ: Зелений пес, 2012.