«Те, що людина знайома з літерами, не означає, що вона знайома з літературою»

Заслужені артистки України сестри Галина та Леся Тельнюк формують власні книгозбірні все життя. Проте, попри спільну діяльність у музиці, читають різну літературу. Власниці друкованого скарбу із прикрістю визнали, що втратили значну частину скрупульозно упорядкованої батьківської бібліотеки. Вони не мають вінтажних видань, проте переконані, що подаровані їм сучасними українськими авторами примірники скоро стануть раритетними.

«День» довідався, які книжки сестри Тельнюк найчастіше тримають у руках та які друковані шедеври тримають на власних книжкових полицях.

— Поняття «смак у літературі» досить добре прижилося. Як формувався ваш, і хто на нього вплинув?

— Тато і мама. Крім світової літератури, батько робив акцент на українську. Наприклад, я сприймала Лесю Українку або Павла Тичину зовсім інакше, ніж мої однокласники. Батько відкривав нам такі таємниці, про які в школі говорили доволі поверхово. У мами і тата смаки різнилися, оскільки мама теж за освітою філолог і перекладач зі східних мов. Тому ми росли за такою обов’язковою програмою-базою, не прочитавши якої, людина не може говорити про будь-який смак. Якщо вона поверхово читає будь-що, і ніхто не подає прикладу. Дехто знаходить ті правильні шляхи, але в основному люди плутаються і десь заходять у один кут, і з нього вже не можуть вийти все своє життя. Потім вони щось змінюють, але це не може означати, що людина знайома з літературою, — вона знайома з літерами. Вона може читати, але не може вчитуватися, робити правильного аналізу, збагнути фундаментальної ролі літератури, книжки в її житті. Виховуючи своїх дітей, ми йшли за принципом наших батьків, тобто подавали основну базову літературу, без якої не може формуватися людина ХХ—ХХІ століття.

— На яких книжках вас виховували батьки-філологи?

— Наша улюблена з Лесею книжка — «Гордість і упередження». Джейн Остін свого часу не була знана у нас в країні. Вона фактично сформувала нас як сестер. Вже пізніше прийшли якісь інші письменники, і ми розходилися, але ця книжка — та, яка запам’яталася. Там дві сестри, вони дали нам таку модель поведінки, першого кохання, зразок, як повинні сестри любити одна одну. Дует почався з цієї книжки, він закріпився, хоча почався до цього, але цемент красивих стосунків, високого слова і правильних фраз, ставлення, любові один до одного, доброти, розуміння, вишуканості в розмовах, абсолютна відсутність низьких речей і будь-яких речей побутових — це все було зроблено дуже красивим, високим стилем. Нас настільки це привернуло і захопило, що ми почали так говорити одна з одною в побуті. Потім був Тичина. Коли батько відкрив його лірику, то Тичина прийшов на вже добре підготовлений грунт.

— Було у вас коли-небудь після прочитання книжки таке відчуття захоплення і водночас жалю, що не ви її автор? Якщо так, який це твір?

— Чесно кажучи, читаючи багатьох, мені шкода, що я не автор, тому що завжди, коли хороший письменник, то він ніби випереджає твої думки. Коли читємо Фолкнера, то здається, що ти такий сильний, як його герої. Коли читаєш Камю, здається, що у тебе неймовірна уява і фантастичні відкриття, так само з Рюноске і з Джеймсом Джойсом, якого я просто обожнюю, незважаючи на те, що він дуже складний. Якщо говорити про українську літературу, оскільки для мене вона є все-таки основною і ми за нею слідкуємо з патріотичних міркувань і не лише, то я дуже люблю «Музей покинутих секретів» Забужко. Це та книжка кожного українця, яку волів би написати він сам.

— Ви ділитеся своєю музикою, а як щодо книжок? Які видання подарували б друзям просто тому, що цього автора мають прочитати особливі люди?

— Якщо говорити про останні книжки, то ми з радістю людям, які мають причетність до музики, якщо є така можливість, даруємо книжку Валентина Сильвестрова. Це фантастичні лекції, його можна читати і відкривати для себе музичні світи. Кожен, хто причетний до музики, має її читати. Знову ж таки це Забужко. Книжки рідко дарую, оскільки сама їх дуже ціную, хіба якби було кілька примірників. Наприклад, своїй похресниці, дуже сучасній молодій дівчині, подарувала поезію Василя Стуса, знаючи, що вона ніколи в житті собі такої книжки не придбає. Якщо вона навіть у свої 20 років не прочитає цих рядків, то вона обов’язково їх колись відкриє, і для неї станеться перемикання світу, це книжка може порятувати. Знаючи, як Стус свого часу порятував нас і утверджувався, я переконана, що Бог порятує її. Ми даруємо те, що прочитали самі, і те, що дороге нам.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що душа і її наповнення залишаться такими, якими кожен із нас напрацьовує їх на землі. Яку літературу залучаєте для «наповнення»? Чи маєте ви настільну книжку?

— Яка настільна книжка сильніша, ніж Біблія і «Житія святих», ніж божественна релігійна література, хоч як би пафосно це звучало. Так би мало бути, але я не кажу, що так є, що я кожного дня засинаю, читаючи релігійну літературу, або розуміюсь в цьому — звичайно, ні. Людина — істота лінива, і вона любить задоволення, насолоду й шукає собі якоїсь відради, спокою. Є книжки для втіхи, у мене також такі є, я їх читаю перед сном. Це той набір, який незмінний у мене вже багато років. Це і Музель, і Джойс, і Манн, а зараз потягнуло мене на Маркеса, хоча я читала його 25 років тому, і здається, що вже все знаєш, але якось все одно повертаєшся. Іноді дивишся за чимось новим, а зараз я знову перечитую «Вовчий зал» Хіларі Мантел. Настільної, одної поки що немає, мабуть, прийде той час, коли вона вже буде одна, коли людина вже знає, що ця ніч може бути останньою, тоді буде читати одну книжку.

— Ви зазначили, що «для нас надзвичайно вважливо бути сучасними і актуальними в контексті української молоді, яка прагне бачити правильні шляхи розвитку українського суспільства». Читаєте те, що і молодь сьогодні?

— У мене 17-річний син, і цікавлюся, що читає він. Читає досить багато, базову літературу освоїв, розуміється на тому, що таке справжня і несправжня література. Накупила йому багато книжок, він перечитав цю поличку досить швидко і залишив єдиного Сашка Ушкалова. Син сказав, що це супер, що це чесно, правильно, неймовірно. Звісно, він читає багато різноманітної фантастики, багато того, що взагалі для мене незрозуміло. Але якщо говорити про те, чи читає молодь, то вона читає. Звичайно, читають багато різного сміття з Інтернету, яке нікому не потрібно.

— Порадьте кілька книжок на літо?

— «З мапи книг і людей» Оксани Забужко. Я б радила читати своїх для того, щоб мати силу, щоб мати своє власне. Якщо ти читаєш Стуса і в тобі з’являється хребет дуже міцний, то, читаючи Забужко, легені стають міцними. Для тих, хто вже прочитав цю письменницю, то я б рекомендувала повернутися до Лесі Українки і почитати її п’єси. Це надзвичайно важливо — ще раз повернутися до Шевченка, почитати його, бо скоро будуть дуже багато про нього говорити, подеколи аж забагато, тому що наближається 200-річчя від дня народження Пророка. Кожен буде робити Шевченка своїм. Для того щоб усі могли чисто і правильно сприйняти його життя і творчість, цього літа я б порадила заглибитися в цьому напрямку. Почитати кожному для себе Шевченка і про Шевченка, все, що пов’язано з ним, читати його сучасників для того, аби вималювати картину цього чоловіка, окреслити собі персонально, ким же він був, для того, аби потім не втопитися у морі інформації, що буде литися звідусіль. Щоб це святкування не перетворилося на велику нелюбов до поета. Щоб цього не відбулося, потрібно самому бути сильним і самому знати, про що йдеться.