Великдень на всі віки
Ніхто не заперечить: кожне наше місто, містечко й село гідне мати книжку про себе. Проте, на жаль, не кожне цього удостоюється-дочікується. Нещодавно почула, що село з колоритною назвою Криве Коліно (на Черкащині) вже має не просто книжку про себе, а — власну сільську енциклопедію: на неї спромоглися місцеві ентузіасти.
Київське ПП «Верещинські» певною мірою ризикувало, видаючи книжку з назвою «Великдень у Романівці», яку нещодавно було презентовано за програмою Першого міжнародного ярмарку «Книжковий арсенал». Утім, треба відзначити, що видано її дуже якісно, з великим смаком і любов’ю, — тож маємо справді унікальну річ як за формою, так і за змістом. Ілюстровано книжку старовинними світлинами, дібраними незабутнім Іваном Макаровичем Гончаром для його альбому «Україна та українці» — «Київщина Правобережна» й «Волинь» (їх надав видавництву НЦНК «Музей Івана Гончара») та світлинами з родинного архіву Демірських і краєвидами самої Романівки. Тож як мистецький твір це видання, без сумніву, стане популярним, а щодо його змісту, то вже тепер можна з упевненістю прогнозувати, що про нього ще буде написане не одне дослідження.
Автор цієї диво-книжки — Ганна Демірська (1882—1952), жителька села Романівки. Так-так, саме тієї Романівки, яка належала Тадею Рильському і в якій народився наш поет-класик Максим Тадейович Рильський. Книжка документальна і вустами дев’ятирічної жвавої, беручкої, веселої дівчинки оповідає про світлий (білий) передвеликодній тиждень 1889 року: як він минув не лише для багатодітної селянської родини самої авторки, а й загалом для села, як гуртом готувалися до довгожданого свята і як потім урочисто його зустріли. День до дня, від ранку Вербної суботи до вечора на Великдень, з яскравими описами природи, подій, із коментарями до них, діалогами тощо. Тому зовсім непросто визначити жанр цього твору: чи це таки фольклорне наукове видання (редактор Юлія Патлань назвала його «художній текст-меморат»), чи все ж довершений літературний твір — на взірець кращих народних оповідань Марка Вовчка, лише написаний (і так, зрештою, видрукуваний) соковитою місцевою говіркою.
Перед нами постає широка панорама народного життя українців — з його традиційним колоритним побутом, із романтичними віруваннями та прикметами, лікувальною магією, кухнею, одягом, педагогікою, нормами моралі, культурними звичками і традиціями, піснями й іграми тощо. І тому сучасний читач, заворожено гортаючи сторінку за сторінкою, просто смакує довершений перебіг того дійства, в якому є все, зокрема й доволі гумору; з ностальгією переживає ідилічно-прекрасну картину минулого — так побажала авторка, вибравши для свого змалювання саме цей період народного життя. Тож це видання, без жодного перебільшення, — справді досконалий посібник з українського народознавства, та ще й у такій прекрасній художній «обгортці», а позаяк більшість наших народних традицій нині, на превеликий жаль, поруйновано й забуто, то документальні свідчення авторки стають просто безцінними.
Текст цікаво прочитувати з різних поглядів: скажімо, з погляду педагогіки — як дітей виховувала щоденна праця, приклад батьків, родичів та сусідів; із погляду екології: як із ранньої весни всі селяни ходили босоніж, а весь рік їли здорову натуральну їжу «домашнього виробництва», здебільшого овочі-фрукти; з погляду етики: поруч з українцями в Романівці жили інші етноси (зокрема, євреї та поляки), тож у творі висвітлено ставлення селян до них — і пояснено причину саме такого ставлення. А з якою любов’ю, як точно й гарно описано довколишню природу, яка вона суголосна людині, її чутливій та відкритій душі та як її підживлює й оберігає... І кожного читача просто вражає-покоряє барвиста, соковита, запахуща й напрочуд багата мова! Вона — ніби вода з криниці, де б’є-пульсує цілюще живодайне джерело.
На кожен день цього білого тижня було віками розписано розклад: коли пекли паску, коли кололи свині, квітчали хату, готували крашанки... І стільки, виявляється, тоді встигалося за день! Тож як не повірити старенькій сусідці Ніні Опанасівні, яка нещодавно «зізналася» мені: «А знаєте, їй-богу день тепер став зовсім куцим, не смійтеся: так швидесенько минає — навіть не зогледишся, коли й де він подівся...»
ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ З РУКОПИСОМ
Як розповідає в передмові до книжки «Великдень у Романівці» онука авторки Олена Демірська, її батько незадовго до смерті 1977 року привіз їй бабусині рукописи. «Вони були пожовклі, з обтріпаними краями, їх було важко прочитати: в багатьох місцях заголовні літери було написано маленькою літерою, практично не було розділових знаків, у деяких словах останній склад слова ставав першим складом наступного, і абсолютно ігнорувався м’який знак. Війну рукописи провели в землі — щоб вони збереглися, їх закопали...» Батько тоді сказав дочці: «Лиш ти можеш дати цьому лад».
Згодом Олена взялася переписувати текст, наближаючи його до «сучасної мови». Роки йшли, робота просувалася повільно. А якось доля привела її в «Світлицю», до Ірини Валентинівни Садової, голови громадської організації сприяння розвитку української традиційної культури «Мальви». «У розмові з нею, — пише в передмові пані Олена, — я згадала, як моя бабуня описала своє дитинство в рукописі «Молоді роки». Ірина Валентинівна зацікавилася ним...»
Чотири роки спільної праці над проектом увінчалися успіхом — читач має сьогодні унікальне видання.
Автора!..
На жаль, онука мало знає про історію та обставини написання рукопису, бо запізно відкрила його. Небагато відомо їй і про подробиці життя бабусі Ганни: бурхливі роки порозкидали родину, спілкуватися випадало нечасто, та й чимало з того, що було-траплялося, вже забулося-замулилося... «Дивна річ — рукописи. Читаючи, а особливо працюючи з ними, ніби поринаєш, входиш в інший вимір. У пам’яті зринають, наче з підсвідомості, такі спогади, про які вже майже не пам’ятаєш, а іноді відчуваєш присутність автора... Після того, як я переписала її рукописи, зрозуміла, що тільки зараз її пізнаю...» — скрушно зізнається пані Олена.
«Вона була худенька, невисока. Біля неї я відчувала затишок і була впевнена, що вона мене любить...» — ось такі запізнілі одкровення онуки. Ганна Кузьмівна Демірська мала десятеро дітей. Залишилася вдовою з дев’ятьма, а потім втрачала одного за одним. На старість зосталося лише п’ятеро. Вона всім дала освіту, троє з дітей мали вищу, а один син навіть здобув учений ступінь... Після доброго, замріяного дитинства (батько Ганнусі стельмахував і любив її) опинилася в повній бідності... Спочатку прийняла комуну, та «починаються, — як пише пані Олена, — грізні буремні роки безправ’я і безвластя. Вона боролася з приниженням, із бідністю — за гідне життя...» Діти, які мали в собі таку саму вільну кров, як у матері, підтримували її, невдачі не зупиняли, горе — не зламало. У рукописі Ганни Кузьмівни «Вісімнадцятилітній вічний каторжанин» оповідано історію про її молодшого брата, який пішов за більшовиками та був ув’язнений, зник невідомо коли й куди...
Із фото в книжці дивиться усміхнена немолода жінка. З її нерівного кострубатого почерку можна лише уявити, як нелегко було їй вести рядок за рядком... Коли, за яких умов творився цей рукопис, що спонукало до його виникнення, — поки що таємниця. Однак маємо дивовижний промовистий приклад того, як можна завдяки одному твору увійти в літературу. Запізно, аж тепер відкриваємо такий дорогий скарб, проте як добре, що він у нас є...
