Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Вертикаль Григорія Фальковича

20 серпня, 2010 - 00:00

Для мене особисто поет Григорій Фалькович, сказати б, розпочався з добірки у «Літературній Україні», де провідною темою був Бабин Яр. Високий трагізм, що вивершувався катарсисом, не міг не вразити, і я розшукала чоловіка, літературне ім’я котрого раніше нічого мені не говорило: виникла нагальна потреба познайомитися. Відтоді чи не двадцять літ минуло... Поет Григорій Фалькович залишився вірним своїм глибинним настановам: у плоті українського слова, плинного та місткого, відтворювати навернення душі до юдейського світогляду, в основі якого — вартості, що їх ми називаємо загальнолюдськими.

Водночас ці настанови, на перший погляд, досить парадоксальні, які нібито провокують певний внутрішній конфлікт. Однак у випадку з Григорієм Фальковичем цього не сталося. Тут доречною буде цитата з Юрія Шевельова: «Українські євреї, якщо вони справді духово, а не позначкою в пашпорті, українські і духово багаті, — а таких чимало, бажані й вітані не тому або не тільки тому, що вони талановиті, а й тому, що вони де в чому інакші... Зовсім не жадаємо від євреїв України, щоб вони перестали бути євреями, утратили своє «я». Вони прийшли до нас, стали нашими, не переставши бути собою... Це програма єдності, а не асиміляції, розчинення в українському морі. Тут перед нами програма многобарвності культури, многобарвності в єдності».

* * *

У моєму уявленні поети залишаються пташками Божими. У них — пташині права в цьому «найпрекраснішому зі світів». І поет лише тим і тримається, що повсякчас має нарощувати повітряне коріння: воно і є тією вертикаллю, без якої, власне, не вижити в жодній іпостасі.

Отож, про вертикаль Григорія Фальковича. Його поезія дивовижним чином балансує поміж сакральним і профанним, між буденним і абсолютним, витворюючи координати помежів’я, міжсвіття, міжголосся.
Блукає сторож, нипає по саду —
Пенсійну відпрацьовує посаду.
Чи ж то не я, космічний споглядач,
Кружляю по орбітах сонних дач —
У київській туманності м’якій,
Та й стережу всесвітній супокій.
...За віщо цей коштовний подарунок,
Ця пауза між неба і землі —
Хтозна, чи за минуле розрахунок,
Чи за майбутні болі та жалі.
(«Блукає сторож...»)

Ця поезія максимально втілює основоположні засади письма Григорія Фальковича: від факту начебто побутового, мало не другорядного — параболічна дуга осягнення земної і водночас Божої істоти, людини. Тут усе — починаючи з лексичного рівня, де слова «сторож», «пенсійна посада» — зазнає переосмислення, стає своєрідною віхою трансцендентного. Відтак тема життя й смерті, магістральна у цього поета («Чи я умер, чи вже задеревів...», «Бабин Яр», «Щоранку о п’ятій...» тощо), набуває виміру космічного, зіпертого на глобальну відповідальність. І в цьому сенсі, зокрема, вірш без назви «Я умер і упав. І душа одлетіла од тіла...» з присвятою доньці Марині є справжнім шедевром.

Поет Григорій Фалькович з’явився в українській літературі в надзвичайно цікавий момент розвитку нашого суспільства. У певному сенсі мені б не хотілося наголошувати на етнічному походженні цього літератора, але, з другого боку, про це варто згадати. Ні Леонід Первомайський, ні Сава Голованівський, ні Абрам Кацнельсон, ні... — хто ще був українським поетом єврейського походження? — не могли дозволити собі й думати про те, про що нині пише Г. Фалькович. Окреслю цю триєдину проблему як, по-перше, художницьке осмислення роздвоєності єврейської душі в розсіянні, її майже споконвічної розчахнутості, по-друге, відтворення контроверсійних моментів у стосунках українців та євреїв («Звитягу коси колисали...», «Вже зведено курки...», «Прала в річці, поза домом...», «Не від фараонів ми тікали...» тощо), і, по-третє (повторюся) — втілення саме в українському слові руху до духовного єврейства.

* * *

Різносвітовість, неспоріднених народів, у даному разі українського та єврейського, так чи так перебуває у своєрідній інтерференції — на прикладі творчості Г. Фальковича ми зустрічаємося саме із цим феноменом. Умовно кажучи, двоїстість світу єврея (а в українця — своя двоїстість) може бути різною: деструктивною і констуктивною. У випадку Г. Фальковича це двоїстість творча: синтез українського ліризму та єврейської тужливості, відчуття катастрофізму. Згідно з романтичним настановленням, місія поета, мова поета — сакральна, акт творчості — священний чин. Як митець, тобто людина, котра спілкується зі своїм Богом за допомогою поетичного слова, наш автор реалізує потребу своєї внутрішньої свободи через українську мову. Реалізує свою свободу у розсіянні, на землі, що стала за Батьківщину ще його прапрапредкам. Через творчість Г. Фальковича маємо збільшення українського світу, саме через його поетичне омовлення власних шукань, тривог і надій, шукань, тривог і надій свого народу.

Блискучий звукопис, авторські словотвори (особливо — в поезії для дітей, яка також представлена у вибраному), інтонаційна точність мовного малюнку — все це свідчить, що «на перетині змісту і форми» Григорій Фалькович творить вертикаль, без якої життя втрачає сенс, а душа — безсмертя. «Вищою метою духовного життя є не нагромадження маси інформації, а переживання священних митей» (Авраам-Йошуа Ґешель).

Людмила ТАРАН
Газета: