«Відриваюсь у... книгарнях!»
«Днівські» опитування, окрім розмов про улюблені книжки, затишне читання під плескіт морських хвиль чи музику дощу, завжди торкаються багатьох сучасних проблем. Наші читачі надають перевагу якісній і потрібній поезії, прозі, публіцистиці, автори яких, як казав Камю, прикуті до галер свого часу. Напевно, ми б могли скласти список численних порад, що й чому треба читати. Але з відповідей сьогоднішніх експертів усе й так зрозуміло.
о. Петро ЖУК, ректор Київської Трьохсвятительської духовної семінарії (УГКЦ):
— Я належу до тих, хто любить читати в тиші. Очевидно, тому з «Чорним Вороном» Василя Шкляра ознайомився нещодавно, коли розмови довкола роману трохи вщухли. У мене обмаль часу на прозу, але ця книжка подарувала особливе задоволення, адже дуже талановито описується період нашої історії — початок ХХ століття. Щодо професійної філософської літератури, то якраз дочитую греко-католицький Катехизм «Христос — наша Пасха». У рамках своєї душпастирської діяльності щоразу повертаюся до праці Ксаверія Кнотца «Секс, якого не знаємо». Вона має глибокий зміст. Автор — монах, і вся теорія була ним осмислена й молитовно здобута в монашій келії. Бачите, здорове виховання, у тому числі і про деякі інтимні питання, має тривати з дитинства. Моїй дочці рік, а я з дружиною взявся за студіювання творів Ващенка — українського педагога, на жаль, дещо призабутого в нас, оскільки свої основні дослідження він написав у діаспорі. Здається, ми не цінуємо своїх славетних педагогів, тому й мало використовуємо (а то й не використовуємо взагалі) їхніх напрацювань у вихованні молодих. На моє переконання, семінарист має читати все! У нашій семінарії немає забороненої літератури, але кожен визначає для себе так звані «злі» книжки, які руйнують. До речі, з того, скільки книжок священик назбирав у власній бібліотеці, люди судять, наскільки вміло він збирає загублених овечок у своїй пастві.
Валентина МОРОЗОВА, режисер, генеральний директор «Студії 25»:
— Незважаючи на всі «за» і «проти» довкола «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, взялася за читання цього роману. Подобається. Автор наче хірургічним скальпелем розтинає наші гнійні рани, які наривали впродовж останнього десятиліття-двох. Здається, ніхто так безкомпромісно й разом з тим правдиво не сказав про українську новітню історію.
Зрозуміло, люблю поезію Ліни Костенко. Багато знаю напам’ять. Одні її вірші — дещо афористичні. Наповнені змістом. Лаконічні. Інші — космічні, енергетичні, життєствердні. Ще інші — чуттєві, жіночі. Я часто повторюю: «... І якби на те моя воля,/написала б я скрізь курсивами:/ — Так багато на світі горя,/люди, будьте взаємно красивими!» Очевидно, якби поетеса жила в якійсь іншій європейській країні, вона була би Нобелівським лауреатом. Ми ж не навчені «просувати» своїх. То через тривалу відсутність держави, то через молоду демократію.
Я, мабуть, одна з тих небагатьох, які ще ходять до бібліотек. Між іншим, завжди звертаю увагу на те, хто які помітки чи закладки до мене робив і чому. Така собі історія думок і вражень у руках. До речі, останнє, що там брала, — «Преступление и наказание» й «Идиот» Федора Достоєвського. Варто в моло дому віці перечитувати шкільну програму — по-іншому (очевидно, зріліше) сприймається той чи інший твір. Також полюбляю вчащати до книгарень. У центрі є кільках улюблених, де розкошую. Серед них одна, у якій продаються раритети. До речі, там знайшла поетичну збірку Ліни Костенко, датовану 80-ми роками. Коли приїжджаю до Львова, обов’язково відвідую книжковий ринок просто неба біля пам’ятника Федорову. Ось де я відриваюся! Ще за радянських часів місто Лева було розвинутіше за Москву: туди з Європи, зокрема Польщі, завозили книжки і платівки, яких де-інде годі було знайти. І зараз можна натрапити на оригінальне книжкове ретро.
Я взагалі не уявляю життя без читання! Навіть засинаю під цікаву книжку чи хороший фільм.
Ігор ПАСЛАВСЬКИЙ, доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Якраз зачитуюся двома книжками. Перша — «Міфи Другої світової війни» досвідченого журналіста Дмитра Фургала. Її унікальність у тому, що автор зібрав 12 найцікавіших і найпоширеніших міфів про цю війну. Ба більше. Він взявся їх аргументовано спростувати. Отже, речі, які нині широкий загал уважає незаперечним фактом, згідно з аргументацією кореспондента, є хибними. Звісно, шкода, що ми цього не знали за радянських часів, коли будували «світле майбутнє» на крові того лихоліття. Друга книжка — «Енциклопедія афоризмів, крилатих фраз і цитат» Анатолія Капелюшного. У ній зібрано майже 20 тисяч крилатих виразів. До речі, вона написана добірною українською мовою. У мої студентські роки, наприкінці 80-х, нормою було щодня на пари брати із собою дві-три газети, які читалися до обіду. Нині ж молодь віддає перевагу соціальним мережам. Але ж там не можна навчитися мислити. Крім того, читання — найкращий спосіб вберегтися від морального безділля.
