Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Ярослав МЕЛЬНИК: «У ситуації абсурду жага свободи стає вибуховою»

Письменник — про поверхню і глибину життя
3 серпня, 2012 - 00:00
«Наша проблема — коли вважаємо, ніби знаємо, хто ми такі. Це кінець духовності й життя. Ми самі, наше буття, цей світ, в якому дихаємо, — велика таємниця. І література — це, в ідеалі, те, що разом із музикою, кіно, іншими видами мистецтва має будити в людині це відчуття. Повертаючи її «назад до глибин», до безодні. До витоків.»

Це ім’я дещо призабули в його рідній Україні. У 80-х роках минулого вже століття Ярослав Мельник — надзвичайно активний літературний критик, який спровокував не одну дискусію. Потім на тривалий час він «зник». Зник із літературного українського обрію, щоб з’явитись у Литві. «Литовець» Jaroslavas Melnikas — досить знаний письменник, прозаїк та есеїст, якого називають неосимволістом. Він також «француз» Jaroslav Melnik, кілька книжок якого побачили світ у цій країні.

Нарешті Ярослав Мельник повернувся додому, в Україну. Все життя він пише рідною мовою. Цього року у видавництві «Темпора» (серія «Бібліотека «ЛітАкценту») вийшла друком його книжка «Телефонуй мені, говори зі мною». Презентації відбулися у Києві та Львові.

Шлях Ярослава Мельника до українського читача тривав понад двадцять років, відколи він мешкає у Вільнюсі, одружившись із литовкою.

Відомо: немає пророка у своїй вітчизні. Може, «литовськість» Ярослава Мельника викличе особливий інтерес українських читачів? Утім, письменник вважає, що його твори — про загальнолюдські, позачасові, універсальні речі.

— Ярославе, нарешті ти «повернувся» в Україну, хоч як дивно це звучить. Які у тебе почуття та рефлексії після презентацій книжки українською?

— А які в тебе були би відчуття, якби ти воскресла? Ні, без жартів. Чи часто люди зникають на чверть століття, а потім зринають із небуття? Воскреслими? Це якась доля. Але, може, і моя «лісова» (я виріс у західноукраїнських лісах) натура. Мій незалежний характер (у свій час був єдиним відомим критиком, який підписував статті «село таке-то»), видно, і спровокував деякою мірою мою долю. Не співвідносити себе з контекстом, бути «поза контекстом» як єдиний шлях до внутрішньої свободи — це мені, хай, може, і дорогою ціною, вдалося здійснити. Я з того часу ніби живу в різних світах (що передано в моїй прозі) — а швидше, «між світами». Я думаю, що це якась особлива свобода. Її досвід може бути корисним людям, бо це речі архетипні, а не якісь мої.

— Твоя проза, попри певну притчевість, тобто відносну герметичність, так чи так передбачає читача рефлексуючого. А нині, принаймні реалії українського суспільства такі, людина мисляча — по-своєму істота рідкісна. Отже, для кого ти пишеш?

— Знаєш, я не дуже згодний із цим. Я сам думав, що пишу для вузького кола, та виявилося, що мене за кордоном читають — і все більше. Люди стомлюються від серіалів, детективів, пласких історій... Як на мене, у кожній людині є поверхня і глибина. І це правда, що більшість людей, на перший погляд, живуть, вибач, якоюсь «єрундою». Але коли доля візьме макогон і стукне їх по лобі — вони раптом глибшають. І починають думати — нащо вони живуть. А є чимало людей, які думають і без того. І таких, може, доля береже.

Так, в Україні таке робиться... Вже майдан Незалежності в Києві — це щось неможливе, це повний сюр якийсь. І от, мені здається, якраз у цій ситуації людині потрібно раптом втратити трохи віру в цю реальність і взагалі в те, що це — єдина можлива реальність. Я пропоную відчути «паралельну реальність», яка поруч. Але яку ми ігноруємо. І тим позбавляємо себе шансу бути вільними навіть у ситуації абсурду.

Тільки це не треба розуміти як заклик не брати участі в «видимій» реальності. Відчуття внутрішньої свободи, навпаки, провокує активність. Можна ходити на мітинги, майдани і розуміти, що це лише сон. Як усе наше життя. Так воно насправді і є. На протестах ми кричимо? У снах також кричать. І навіть гинуть. Ми всі на поверхні актуальні, а в глибині — вічні.

— Ти не раз підкреслював, що не любиш описувати побут у своїх творах. Однак ти його не цураєшся: реалії життя повсякденного, з упізнаваними деталями, іноді вульгарно-грубуватими, відтінюють певну позачасовість твоєї прози. Отже, що все-таки тебе цікавить у побуті?

— Я не люблю описувати побут самодостатньо. Це — не моє. Хоча міг би. Я описую реалії щодення лише настільки, наскільки вони пов’язані з ідеєю мого твору. Бо мені є що сказати на рівні ідеї — хай інші письменники описують на трьох сторінках, як виглядає кімната, куди зайшов герой, або двір, на який він вийшов. Усі мої герої живуть щоденним життям — але це не зовсім звичайний побут. Там реальність двоїться. Там туристична поїздка — не поїздка, листи, що приходять поштою, — не листи, кінотеатр — не кінотеатр... Я тут мав на увазі лише деякі твори з моєї української книжки. Там відбувається випадання зі звичайної реальності в іншу. І це є шлях до свободи. Тому я думаю, що така проза має бути потрібна людині — бо кожна людина має потребу стати вільною. І, до речі, в ситуації абсурду якраз ця жага свободи стає вибуховою.

Буттєвий вимір — коли ми стоїмо перед питаннями вічними (народження, смерть, надія на воскресіння) — має бути не «моментами», а чимось щоденним. Це, власне, є духовне життя, саме поняття якого майже зникло з обігу й навіть викликає у декого посмішку. Та сміється той, хто сміється останній. Memento mori. Древні знали, про що говорили. Духовне життя — це життя, засноване на істині, якір у морі щоденних пристрастей.

— Хто для тебе є взірцем як письменник? Вплив на твою творчість, зокрема й екзистенціалістів, і Кафки, очевидний. Це щодо, так би мовити, змісту. А щодо форми?

— Не орієнтувався я на нікого, коли писав. Хоча, звичайно, Кафка мені подобається. Подобається італієць Діно Буццаті, якого менше знають. Боргес (не все). Достоєвський. Але найбільше на мене вплинуло кіно (є, до речі, думка, що мої речі «кінематографічні»): Бонюель перш за все. А також Вісконті, Фелліні, Бергман. І, звичайно, Тарковський. Проте є в мене й український взірець — Довженко. Його «Земля» — це релігія. А форма — не знаю. Якось не думав. Форма сама виникає. Просто для мене дуже багато значать перша й особливо остання фраза. Це як у музиці — «останній акорд». Без нього твір не відбувся.

— Ти уникаєш описовості, ускладнених мовних зворотів. Це — свідомий прийом чи?..

— Це не від розуму. Для мене довга описовість була би чимось самодостатнім. Я «не тону в словах» — у мене розріджена проза. В моїх творах рушійною силою є якась незрима ідея. На поверхні — завжди сюжет. Там досить сильна напруга для людини, яка розуміє, про що я пишу. Забагато слів, «красивість фрази», вживання діалектів, мовний потік — це не для мене. Це зруйнує мої міфологеми.

— А як щодо закидів одного з твоїх читачів, що ти уникаєш творення характерів, без яких, мовляв, немає літератури?

— Цього читача я щось не пам’ятаю. Але здогадуюся, про що мова. Якраз у мене нема героїв без характерів, вони — цілком живі люди, не схеми — але це не характери реалістичної прози. Коли людина стоїть обличчям до вічного, втрачають значення її «характерні» риси, як-от — упертість, різкість, а чи вміння пожартувати а ля Глазовий чи Вишня. Все це проявляється в буденному житті. Питання: що залишається з «характеру» в людей, коли вони переходять у «вічний контекст»? Чи буде дід шмаркатися в рукав на тому світі? Сказав би, мої герої проявляють певні «характерні» риси (наприклад, дружина героя кричить на нього) — адже і серед художників є такі, що передають людську істоту мінімалістськими засобами. А є «реалісти», які намалюють кожну волосинку, що стирчить із носа.

— Не так просто в чужомовному середовищі писати рідною мовою. Яким чином підтримуєш у собі її, та ще й не тільки на побутовому рівні? А як зумів дітей навчити української: ти зізнався, що вони вільно розмовляють нею?

— Щоб діти вільно й без акценту говорили рідною мовою — треба просто з ними з першого дня розмовляти лише цієї мовою. Плюс потім ще трохи займатися. Я багато живу в Україні. У мене там близькі. Вже не кажу про Інтернет. У мене нема проблеми з мовою.

— Один відомий сучасний художник сказав, що кожна людина несе в собі темний простір, який — саме він — провокує так звані вічні питання. Твій коментар?

— Це добре сказано — «темний простір». Фрейд назвав це «підсвідомістю», Юнг — «колективним безсвідомим». Цей простір провокує не лише вічні питання. Він провокує несподівані вчинки. Маючи його в собі, ми не закінчені. Ми не знаємо себе. Тобто вільні. Без цього простору ми — ніщо. Ми роботи. Наша проблема — коли вважаємо, ніби знаємо, хто ми такі. Це кінець духовності й життя. Ми самі, наше буття, цей світ, в якому дихаємо, — велика таємниця. І література — це, в ідеалі, те, що разом із музикою, кіно, іншими видами мистецтва має будити в людині це відчуття. Повертаючи її «назад до глибин», до безодні. До витоків.

Розмовляла Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments