Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Антиімперська альтернатива»

Йоханан Петровський-Штерн — про премію «Зустріч»-2021 і літературні зв’язки між українцями та євреями
18 листопада, 2021 - 17:10

Йоханан Петровський-Штерн — американський і український історик, філолог, дослідник культури, есеїст і перекладач. Професор єврейських студій на історичному факультеті Північно-Західного університету в Чикаго, лавреат українсько-єврейської літературної премії «Зустріч»-2021 (за книжку «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності»).

Українсько-єврейською премією нагороджують за найвпливовіший літературний твір, який утверджує Україну як державу з багатоетнічним суспільством і сприяє розвитку українсько-єврейського порозуміння. Головним завданням її співзасновників — організації «Українсько-Єврейська Зустріч» — є усвідомити історичний досвід і наративи одне одного. Минулого року переможців обирали в категорії художньої літератури, а цьогоріч — серед авторів нон-фікшн: історичних творів, життєписів, мемуарів, публіцистики, есеїстики.

ЗМІНА ПАРАДИГМИ

— У 2009 році ви написали монографію та одразу здобули декілька премій за її англомовний оригінал. У 2018 році видавництво «Критика» опублікувало книжку в українському перекладі, й у 2021 році ви отримали за неї першу українсько-єврейську літературну премію «Зустріч» у категорії нон-фікшн. Які ваші враження щодо здобуття цієї премії «Зустріч» у такому довгому процесі реалізації книжки в україномовному середовищі?

— Цю книжку я написав несподівано. Десь наприкінці 1990-х почалося наше спілкування з Мойсеєм Фішбейном, українським єврейським поетом чернівецького походження. Тоді один мій колега попросив зробити статтю про ситуацію в українській сучасній літературі, а саме як там ставляться до єврейської тематики.

Тож я написав монографічну статтю про Фішбейна. Її надрукували в одному з академічних peer-review часописів зі східноєвропейської тематики. На той час я вже зрозумів, що Мойсей Фішбейн — це розвинутий в інтелектуальному сенсі феномен, який не може народитися з нічого. І я поставив собі запитання: а звідки він? Тобто яке він має коріння в сенсі культурної генеалогії? Якщо Фішбейн зараз представляє цей самий синтез українсько-єврейської тематики в літературі, у поезії, то хто там був раніше і хто був перший?

Я читав спеціальні монографії та різні роботи з української літератури XIX-XX століть і натрапив на прекрасний текст українського перекладача і філолога з Мюнхена, вже покійного Ігоря Качуровського, про загадкового Грицька Кернеренка. Цей Гриць походив із Гуляйполя, із заможної єврейської родини Кернерів. Ми б їх назвали зараз олігархами: контролювали в Гуляйполі декілька галузей економіки. Справжнє ім’я Грицька Кернеренка було Борух, або Борис Кернер. Він вирішив стати українським поетом Грицьком Кернеренком у 70-ті роки XIX століття, коли інтелігенція єврейського походження абсолютно не адаптовувалася до української мови й літератури, тобто звично йшла до російської. Як і чимало інтелігентів українського походження.

Я зателефонував Качуровському, ми з ним мали дуже хорошу розмову. Після неї почалося моє дослідження Кернеренка. Я написав про цього письменника багатосторінкову роботу і приїхав із нею до Гарварду. Прочитав лекцію. Після лекції до мене підійшов директор видавництва Українського наукового інституту Гарвардського університету зі словами: «У тебе є Фішбейн, є Кернеренко. Між ними — сто років. Але хто між ними?» Уже на той час я добре уявляв — хто. Назвав декілька імен, пояснив коротенько, якого це масштабу особистості... І він мені раптом: «Це ж монографія!»

Отже, у книжці в мене — п’ять героїв, за кожним із них стоїть чимало інших людей. Назвемо їх середовищем. Навколо Грицька Кернеренка принаймні десяток євреїв, які пишуть — і друкуються! — українською мовою. Навколо Кулика і Троянкер їх десятки, може, й сотні. Навколо Первомайського і Фішбейна — набагато більше. Це люди єврейського походження, які адаптуються до українського середовища та які інтегрують українську мову й культуру. Я поставив собі запитання: а що між ними спільного?

Додумався до ідеї антиімперського вибору. Написав про людей, які живуть в імперському середовищі, російському до 1917 року або радянському, і для яких українська культура — бездержавна, пригнічена, третього ґатунку, як на неї загалом дивляться у тому часі. Тобто в широкому сенсі — не є такою, що знаходиться на радарі. Проте для моїх героїв, які не поділяють упереджень тієї більшості, що їх оточує, — вона є важливою, і саме до неї ці мої п’ятеро героїв хотіли би інтегруватись. Я знав, що пишу книжку, яку не можу не написати, тому що ніхто цією темою не займається. Мої колеги двадцять років тому слухали мої розповіді про Кулика, Первомайського та Троянкер із ввічливою байдужістю.

Раптом виявилось, і мені стали про це говорити з різних сторін, що я створив, як називають на сьогоднішньому науковому жаргоні, самісінький field — оце неоране поле, недосліджену царину українсько-єврейських стосунків у літературній галузі. Воно нове, тому що ми знали про українсько-єврейські стосунки в політиці, в соціальній сфері, у фінансово-економічному житті. А в культурному — та не може того бути: мовляв, євреї, зазвичай, абсорбуються або в польську, або в російську культуру. І власне те, що мені відкрилося, — це була певною мірою зміна парадигми.

У сучасній постмодерністській думці, звичайно, імперія — це насильство. Антиімперія — це теж може бути насильство. Гайдамаччина і, скажімо, українські збройні повстання проти більшовиків, білополяків, чи Російської імперії — це насильницькі фрагменти історії. І дуже важливо, що ні в кого з моїх авторів насильство не стає ані нормою, ані темою в житті й у творчості. Саме антинасильницький момент дуже важливий і для Первомайського, і для Фішбейна, частково — для Троянкер і Кернеренка

Книжка вийшла 2009 року у видавництві Єльського університету, майже одразу отримала премію Американської асоціації україністів, і я заспокоївся. Забув сказати, що стаття, тобто розділ про Кернеренка, вийшов у новітньому і потужному часописі Аb Іmperio, який, до речі, редагує Марина Могільнер. Вважають, що Марина Могільнер із Казані, але насправді вона народилася і виросла в «місті-герої» Стрий. Коли відбувалося обрання і нагородження найкращої статті за перші десять років існування цього часопису, моя стаття про Кернеренка отримала першу премію. Тобто я бачив, що новітня генерація фахівців на мої сюжети реагує. Однак потім була перерва.

— Велика, 10 років...

— За цей час постала канадійська недержавна організація UJE — Ukrainian Jewish Encounter. Власне, її заснували саме тоді, коли я здав оригінал книжки до друку. Звідки мені знати, що UJE започаткує таку премію.

«ТЕМОЮ УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ СТОСУНКІВ Я ЗАЙМАЮСЬ 25 РОКІВ»

— Після проголошення премії на Форумі видавців я підійшла до науковиці Ліліани Гентош, членкині журі, яка оголошувала лавреата, і запитала її: «Ви ж знаєте, що Йоханан-Петровський-Штерн і Василь Махно нібито колегують?» Пані Ліліана не знала, але я бачила зв’язки між вами і зацікавлення Василя Махна. Ну, і потім, коли вже відкрила вашу монографію, то в подяках, знову ж таки, ви вказуєте Василя Махна.

— Василя я знаю нещодавно, не більше 13-14 років. Коли я працював над цією книжкою, то отримав дзвінок у Чикаго з Нью-Йорка. Мені телефонує людина, з якою я не знайомий, і каже: «Я Василь Махно, заступник директора НТШ в Нью-Йорку». А знаєте, Махно так розмовляє, немовби туман пливе, загадково: «Ми б хотіли запросити вас до НТШ, щоб ви приїхали, прочитали у нас лекцію». Хто це — «ми», яку «лекцію»? Проте я, звісно, погодився. Зробив доповідь про раннього Первомайського, коли той писав прозу, а не поезію, і намагався стати українським Бабелем, використовував сюжети зі своїх дитячих спогадів, коли він ще був Іллюшею Гуревичем. Після лекції ми пішли з Василем на вечерю з вином — і затоваришували.

Тоді у Василя в думках не було працювати над романом. Він друкував поезію та есеї, я був — і залишаюся — його уважним читачем. Мені сподобалося, що робить Василь Махно у поетичному сенсі. У Василя чимало поетичних фрагментів, де він звертається до польської, австрійської, німецької, угорської, єврейської тематик.

Скажімо, його поезія про те, як він їде у п’ятницю на роботу зі свого Staten Island, а на мосту до Мангеттена пахне халами, які випікають у п’ятницю зранку до шабату. Він розповідає про цей запах хал із Брукліна, який просотує весь Нью-Йорк, немовби місто через запах навертається до юдейської давнини. Дуже цікавий іронічний образ. Я почитав Василя далі й побачив, що в нього чимало єврейської тематики. Вирішив, що рано чи пізно напишу про Василя Махна. Також подумав собі: добре було б привезти українського поета такого масштабу до Ізраїлю. А ви знаєте, одна річ подумати, а інша річ — втілити.

Коли я був у Ізраїлі на стипендії від Інституту підвищення кваліфікації при Єрусалимському університеті, написав до Василя листа. Зібрали з Києво-Могилянською фундацією в Америці для нього грошей, привезли його до Єрусалима і рушили в подорож. Поїхали до Тель-Авіва, Яффи й Акко. Поплавали з Василем у Середземному морі — для мене це було вперше. Провели шабат у Галілейських горах Цфату, такого собі містичного містечка, де виникла Луріанська каббала. Далі через Тверію повернулися до Єрусалима. З подорожі виросла невеличка книжка Василя «Єрусалимські псалми», яку київсько-гарвардська «Критика» видала білінгвою: високої поліграфічної якості, в англійських перекладах, з українськими оригіналами. До цієї книжки я написав передмову. Така була віха в наших із Василем взаєминах.

А вже цього вересня, коли зрозумів, що не можу провести в Ізраїлі Високі свята і почав збиратися зі Львова до Чикаго, Василь надсилає мені лінк зі словами: «Ви в списку на премію «Зустріч». Я кажу: «Василю, я вважаю, що премію треба дати людям, які живуть в Україні, для яких це нова тема». Оскільки я темою українсько-єврейських стосунків на різних рівнях займаюсь 25 років, то, звичайно, хотів би, аби відзначили людей, для яких ця тема несподівано з’явилась на видноколі. Саме їх треба було б заохотити, щоби продовжували займатися дослідженнями, бо тема гігантська.

Я написав Василю, що є інші претенденти і що я бажав би їм перемоги. Оскільки я в академічній раді UJE і був дотичний до створення цієї організації, мені було якось незручно серед учасників, номінованих на премію.

«ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ»

— Однак, коли Лілана Гентош виголошувала промову, то вона сказала, що це було спільне рішення членів журі та безальтернативне.

— Насправді, дуже дивно. Через пів місяця Василь мені надсилає ще лінк, де я вже — у короткому списку. Він відслідковує ці речі, й я думаю: дай подивлюся, хто в комісії. Бачу, що в комісії дуже хороші люди, яких я поважаю і давно знаю, принаймні двох із трьох. Маю на увазі Марка Стеха, прекрасного україніста з Канади, який консультував значиму статтю для моєї кар’єри — про Юрія Косача — і допомагав мені з матеріалом. Також, звичайно, добре і давно, ще з 1980-х років, знаю Миколу Рябчука, київського письменника, інтелектуала, прекрасного есеїста і політичного мислителя.

І от дилема: а чи не написати мені листа до членів журі та сказати їм: будь ласка, віддайте премію комусь іншому. Не розглядайте мене, будь ласка, я б волів себе з короткого списку викреслити. Проте мені дуже чітко було сказано у формі поради, і я зрозумів, що в цьому є сенс: «Не ти номінував себе, не ти висував себе. Ти не можеш просити про таке, тому що образиш тих людей, які тебе висунули». А я не знаю, хто мене висунув. З’ясовувати це все у вересні я не міг собі дозволити, бо почався викладацький семестр, часу було обмаль. Водночас почались єврейські Високі свята, коли, як ви знаєте, кожного тижня по два дні — на суботньому розкладі, окрім самої суботи, й мені в цей час потрібно викладати, тобто таке божевілля.

Окрім того, коли йде підготовка до Йом-Кіпуру (це найсвятіший день єврейського календаря: 26 годин повного сухого посту, з найдовшою та виснажливою літургією), у цей час я сам на сам з інстанцією, яка трішечки вище, ніж комісія, яка визначає премії. Саме тому я вирішив кинути напризволяще всі свої спроби, так би мовити, заховатися.

Декілька разів у мене ставалася ситуація, коли собі нагадував: «Не відкривай електронну скриньку перед суботою!» Пригадую, у 2015 році я викладав у Єрусалимському університеті як гостьовий професор на стипендії ім. Леді Девіс. Кажеш собі: не відкривай! — кажеш, але, знаєте, коли сам на сам в Єрусалимі... Отже, я відкрив пошту, а мені пише Принстонське університетське видавництво, що вони номінують мене на Пулітцерівську премію за мою щойно надруковану книжку про штетл. Я думаю: «Матка Боска Ченстоховська». То ж і у 2021 році повторюю: «Не відкривай, не відкривай» Але ж спокуса — страшна річ! Відкриваю за дві години до Йом-Кіпуру — і бачу: мені призначили премію «Зустріч». Я був у шоці. Звичайно, це було вельми несподівано і приємно.

Я хотів би скористатися нагодою та подякувати організації UJE, яка підтримує моє викладання в Україні й допомагає мені досліджувати, чим є східноєвропейська єврейська культура для української культури, як вони взаємодіють між собою.

Однак залишок всієї цієї розмови — це Василь Махно, який написав за місяць наперед, що я у списку, за два тижні, що в короткому. Василь — людина спокійна, збалансована, він мені каже наприкінці вересня: «Йоханане, а чому б ні? Нормальна річ — отримати премію». Для нього це було очевидно. Для мене — навпаки, я й досі ніяковію.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО ЄВРЕЯ

— Ось ви пишете у книжці «Анти-імперський вибір», що вона про виникнення і зникнення феномена українського єврея від 1880-х до 1990-х років на прикладі п’ятьох українських авторів єврейського походження. Скажіть, будь ласка, чи я правильно зрозуміла, що антиімперський вибір для кожного з цих авторів означає вибір життя в ненасильницькому середовищі?

— У сучасній постмодерністській думці, звичайно, імперія — це насильство. Антиімперія — це теж може бути насильство. Гайдамаччина і, скажімо, українські збройні повстання проти більшовиків, білополяків, чи Російської імперії — це насильницькі фрагменти історії. І дуже важливо, що ні в кого з моїх авторів насильство не стає ані нормою, ані темою в житті й у творчості. Саме антинасильницький момент дуже важливий і для Первомайського, і для Фішбейна, частково — для Троянкер і Кернеренка.

Для мене важливо, що сьогодні у нас виникнення феномена українського єврея у різних культурних галузях стало поширеним. Подивіться, у 1990-ті роки з’явився Григорій Фалькович. Цікавий поет, пише для дітей, має єврейську тематику — український поет єврейського походження. Декілька років тому з’явився неймовірного таланту поет Олександр Авербух, який віршує таким чином, щоб ви почули голоси людей зі спаплюженою, зґвалтованою ідентифікацією — людей, які розмовляють і думають єврейсько-слов’янським суржиком. Авербух пише про українсько-єврейські жертви Другої світової війни від імені людей, які не говорять ані чистою українською, ані чистою російською, а розмовляють, як люди на селі.

Подивіться, коли вийде, його нову книжку української поезії «Жидівський король». У Авербуха навмисно мішана, низька, спаплюжена мова, але трагедійні образи та висока поезія. Те, що з’явився Авербух, означає, що мені треба писати черговий розділ для перевидання моєї «антиімперської альтернативи», років за двадцять. Тож раптом виявилося, що тема вийшла за межі книжки.

НАДАТИ ГОЛОС БЕЗМОВНИМ

— У монографії побачила, що спільне в цих п’яти авторів, про яких ви пишете, — у пережитому насиллі, пригнобленні, можливості говорити про це мовою жертви, а не насильника. Найяскравіше, на мій погляд, як ви пишете про Леоніда Первомайського, коли говорите: «Він допомагав жертвам насильства здобути свій власний голос. Оприявнював їхні голоси у своїх віршах і прозі». Абзацом нижче прикметна теза: «Первомайський завжди переймався голосом безмовних і ніколи не говорив про себе самого». Отже, чи для всіх цих авторів є спільним, що вони ототожнювали себе з жертвами?

— Вони не обов’язково були жертвами, але вони ототожнювали себе з ними. Мойсей Фішбейн — безумовно, неодноразово постраждав. Його били в радянській армії, гнобили і викинули з України КГБісти. Леонід Первомайський пережив 1937 і 1948 роки, намагався покінчити життя самогубством, якщо вірити певним доносам, хоча його онук намагається спростувати ці чутки.

Раїса Троянкер втекла з Харкова напередодні тих подій, коли українське відродження перегорнулося на «Розстріляне відродження», коли почали знищувати угруповання, частиною яких вона була. Абсолютно несподівано Троянкер вийшла заміж за російського поета-пролеткультівця і поїхала до Ленінграда. Але він її бив, відтак вона втекла до Мурманська від постійного сімейного насильства.

Іван Кулик, хоч ким був, але його розстріляно. Звичайно, він вважав соціальне насильство можливим, таким, яке треба пропагувати і на якому треба будувати свою політичну й соціальну кар’єру, але це зовсім не так в його поезії та прозі. Особливо у творах на американську тематику. Він розповідає про жертв расистського насильства, де ототожнює себе зі знищеними чи кинутими у в’язницю активістами-афроамериканцями та з расово пригніченими канадськими індіанцями.

Ототожнювати себе з жертвами можна по-різному. Можна ототожнювати себе з людьми, досвід яких не є твоїм досвідом, і це благородна, висока місія, яка не кожному вдається. Можна осмислювати себе як метафоричну жертву, а можна осмислювати великих літераторів і поетів як жертву. Наприклад, те, що робить Леонід Первомайський, коли розповідає про розстріляного угорського поета Міклоша Радноті чи про Мігеля де Сервантеса, який сидить у в’язниці під турками. Власне, Первомайський абсолютно вписується в цю саму парадигму, про яку ми з вами говоримо, але в другій половині свого життя.

— У першій половині також: коли він учився у хедері, то зазнавав там насильства від учителя, якого не міг винести як дитина, і від того втік у палітурний цех.

— Так, у палітурну майстерню до свого тата — ви книжку нещодавно прочитали, пам’ятаєте деталі краще. Власне, коли я працював над книжкою, у мене виникло питання: чим є для мене постколоніальна теорія? Це призма, через яку я дивлюся на літературу і використовую її як методологію для аналізу літературного процесу, чи це щоденна реальність людей, про яких я пишу, певною мірою їхня тематика, і вони самі, без моєї теоретичної допомоги, мислять себе в категоріях жертви й насильства, у категоріях імперії й антиімперської позиції?

Почав я з першого, а закінчив другим. Для багатьох моїх поетів мислити себе категоріями жертви — це абсолютно невід’ємна частина мотивів, тем, образів їхньої поезії. Це не те, що я привношу до аналізу постатей як аналітик, але це те, що характеризує їхню творчість зсередини.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЗА МЕЖАМИ ІМПЕРІЇ НАСИЛЬСТВА

— У вашій післямові написано про те, що єврейські теми легше дозволяли письменникам-українцям, аніж євреям, які писали українською. Перед тим ви власне говорите про те, що якихось єврейських мотивів режим не схвалював і в російській літературі, але в текстах українських єврейських письменників упізнавані єврейські натяки придушував негайно. Як зараз відбувається в українському літературному процесі? Чи український єврей себе почуває вільно писати власне на свою тематику?

— Подивіться на Бориса Херсонського, який почав писати і розмовляти українською мовою. Разом із покійним Ройтбурдом вони ходили Одесою, розмовляли про українські сюжети і докладалися до українсько-єврейського порозуміння. Постійна агресія та імперські амбіції Росії у дивний спосіб допомагають тим євреям, які б хотіли якось ідентифікуватися за межами імперії насильства. Ось вони й відкривають для себе Україну.

Знаєте, як казав покійний Льоня Кисельов, геніальний український поет, мама якого була єврейкою (я про це дізнався тільки тоді, коли почав працювати над «Анти-імперським вибором»): «И вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете — только песня на украинском языке». Він написав ці рядки — і протягом останніх двох років свого дуже короткого життя перейшов на українську мову, почав писати поезію українською. «Тільки двічі живемо» — один із небагатьох його творів, який я знаю напам’ять. Проте це класика української поезії XX століття.

Звичайно, ми не знайдемо у Кисельова єврейських сюжетів. Тому що насправді єврею, який приходить до української літератури, дуже важко ці сюжети, скажімо так, «протягнути». У радянські часи про єврейсько-українську тематику й про Голокост українською мовою можна було говорити відкрито, з усіма деталями, тільки за однієї умови: якщо ви розповідаєте, що ті, хто винуватий у знищенні, наприклад, 160 тисяч євреїв (які жили у Львові та яких привозили до міста), наголошуючи на тому, що нацистам допомагали знищувати євреїв саме дві групи, — українські націоналісти й сіоністи. Сіоністи, тому що вони буцімто очолювали юденрат, який командував усім, що відбувається в гетто. А українські націоналісти, тому що вони нібито зі своїх шкурних міркувань допомагали знищувати євреїв.

Тобто якщо ви показуєте цей альянс українських націоналістів і націоналістів-євреїв у суто негативному сенсі — як класово вороже об’єднання, що допомогло масово знищувати євреїв, — от тоді ви можете говорити про українсько-єврейську тематику.

— Досі подібна інформація багато де чується і простежується...

— Авжеж, чується досі, тому що є куплені люди на кшталт Едуарда Долінського і його компанії, які за путінське бабло радо поширюють радянський наратив.

Тому те, що я писав у суто академічному плані про культурні маргінеси, раптом набуло політичного підтексту. Окрім того, методологічні наробки цієї книжки розгорнулися в інших роботах. Наприклад, з Полом Робертом Магочієм ми працювали над книжкою «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» й намагалися показати, що нам є про що розповідати, крім Хмельниччини, Гайдамаччини, погромів 1919 року чи Голокосту, коли говоримо про українсько-єврейські взаємини. Власне, я про те, що нам усім варто було б іноді виходити за лаштунки суто політико-ідеологічних — і, звичайно, нав’язаних нам — засобів мислення.

Марта КОНИК, журналістка
Газета: