Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

«Бо тільки слово – пам’яті спасенність...»

Видавництво «Либідь» випустило унікальну книжку — поему-баладу Ліни Костенко «Скіфська Одіссея» з енциклопедичними коментарями Оксани Пахльовської та Ярослави Франчески Барб’єрі
25 вересня, 2020 - 09:54

Немає моря глибшого, ніж Час

Ліна Костенко

Маємо історичний факт: поблизу села Піщаного (Золотоніський район Черкаської області), біля притоки Дніпра — річки Супій, у 1960—1961 роках знайдено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 античних бронзових посудин, оздоблених рельєфним орнаментом. Цей унікальний комплекс датується кінцем VI — початком V століття до нашої ери. Човен зараз експонується в Державному історичному музеї України в Києві. 

Як прокоментує цей факт учений-дослідник? Він, мабуть, цілком слушно скаже, що дивовижна знахідка свідчить про тісні культурні і торговельні зв’язки землеробського праслов’янського населення цієї території з античними давньогрецькими містами (приміром, Ольвією), зв’язки, що їх здійснювали дніпровським водним шляхом.

А як відтворить цю подію видатний Поет, майстер Слова? Подарує нам, читачам, чудо мистецтва. За допомогою неповторних, таємничих образів, дивовижних прозрінь — як реально-історичних, так і міфо-поетичних — такий художник народжує іскрометну і іронічну, безмежну, як сам простір Безкінечності (адже минуло вже стільки тисячоліть!), вільну, ніби сама одвічна Стихія, захопливу картину. Це — мистецька історія творення України на стику західної і східної цивілізацій, причому України як невід’ємної частини середземноморської культури.

Саме таким твором є поема-балада Ліни Василівни Костенко «Скіфська Одіссея» (1987 рік), щойно випущена видавництвом «Либідь» (головна редакторка — Світлана Головко). До цієї книжки увійшла не тільки власне «Скіфська Одіссея» (понад третина від загального обсягу видання), а й розлогий енциклопедичний коментар до твору (понад сотня сторінок), написаний дочкою Поета Оксаною Пахльовською (вона також є автором прикінцевої статті) та онукою — Ярославою Франческою Барб’єрі. Захоплюють і блискучі ілюстрації (їх понад сотня) — офорти чудового художника Володимира Бахтова. Дизайн книжки виконала Оксана Здор.

Отже, без жодного зайвого пафосу можемо сказати: це — справжнє свято нашої культури. Народилася книжка, де глибокий зміст гармонійно поєднується з бездоганним художнім оформленням. І насамперед це свято для читачів і шанувальників творчості нашої видатної сучасниці Ліни Василівни Костенко. «Свято» в даному разі — не перебільшення, лише констатація факту.

Отож Поета передовсім цікавить питання: той грек, чиї останки знайдено неподалік від дніпровських берегів — що спонукало його відправитися «на край світу» (як стверджується в творі: «туди не запливав і сам Геродот» ), на північ «диких» скіфських земель (водночас і земель протослов’янських!), полишити цивілізовану Ольвію, дружину, звичне життя? Що саме спонукало: прагнення до вигідної торгівлі, любов до мандрів (такий собі «давньогрецький Сіндбад»), жага пізнання нового? І які народи, яких людей, які звичаї міг бачити цей «Сіндбад» (за Геродотом, у цих краях мешкали «скіфи-землероби», а далі на Північ і на Схід — узагалі фантастичні, неймовірні напівлюди). І ось Ліна Костенко запрошує нас, разом із цим захованим у віках «Одіссеєм» Скіфії, в захопливу поетичну й історико-інтелектуальну подорож — із Ольвії, крізь страшні Дніпрові пороги, берегами прадавнього, вічного Борисфена...

Поет пише:

Тож грек пливе на північ і на північ,

Все вище й вище, в землі праслов’ян. 

А ще ні карт, ні компаса, й крізь Грінвіч

Не пролягав іще меридіан.

Та це ж плавби не визначено строку.

Чи ошалів, чи, може, з ким на спір?

Чи хоче від добратися, нівроку,

Аж на край світу, до Ріпейських гір?...

І знає тільки місяць походющий, 

Де їде грек смаглявий і худющий.

Та на Олімпі знають, на вершині,

Від самої хвилини відплиття,

Три Мойри, три безжалісні богині,

Що визначають все людське життя.

Та, що його дарує, безтурботна.

Та, що пряде, аж прядочка бринить,

І третя — та, що вже невідворотна,

Що переріже ножицями нить.

Що ж бачить «Одіссей» — першовідкривач Праслов’янщини — Північної Скіфії?

А цій землі нічого не забракло —

Ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.

Найперший скіф, молодший син Геракла,

Собі роздольне царство вибирав.

А скіфський бог розщедрився до того —

Із неба кинув плуга золотого.

А ще він кинув золоту сокиру —

Як часом з ними хто не хоче миру.

А для гостей на саму видноту

Бог кинув з неба чашу золоту.

Проте Поета, що відтворила так яскраво «генетичний код» наших пращурів, хвилює таке питання: за даними учених, скіфи, найімовірніше, не залишили по собі алфавіту, писаної історії (зате маємо «Історію» великого Геродота).

Що тут було за праворітьми світу?

Чом не створили скіфи алфавіту?

Бо тільки Слово — пам’яті спасенність.

Живий народ, що мав своє письмо!

Чи, може, в них така була писемність,

Що ми її читати не втнемо?

Ліна Костенко не дає тут прямої відповіді. Як не дає однозначної відповіді на інше запитання: як загинув грек-сміливець, на човні, на водах невеличкої річки Супій?

То, може, там, коли він розвернувся, —

Став на корму з весельцем і схитнувся.

А мо’, яка ще бісова личина

Стрілою в серце влучила гречина...

Але ось що, мабуть, є найважливішим:

Таки той грек до Києва доїхав.

Богдан підвівся з кам’яних стремен.

Немає грека. І немає скіфів.

Тече ріка велика Борисфен.

Цими рядками завершується поема-балада. 

Не можна не розповісти, хай гранично стисло, про «Енциклопедію «Скіфської Одіссеї» Оксани Пахльовської, Ярослави Франчески Барб’єрі — пізнавальне «ядро» книжки. Тут проаналізовані, прокоментовані, в чіткій, ясній формі доведені до читача всі (здається, без винятку) власні імена, географічні та топологічні назви, етноніми, весь обшир різноманітних термінів із безлічі галузей знань, які бодай один раз трапляються в творі (Акрополь; Амазонки; Великий Луг; Берегиня; Номарх; Облога Трої; Овідій; Папай — прародитель скіфів; Пенелопа тощо, тощо, тощо — здається, без кінця...). Є , зокрема, стаття «Час» (у сприйнятті древніх греків) — річ безкінечно цікава. Взагалі, коли бачиш, скільки праці вклали високошановні авторки в цю «Енциклопедію» — відчуваєш глибоку, щиру вдячність їм.

Не можна, звісно, оминути й прикінцеву статтю пані Оксани Пахльовської. Авторка запитує себе й нас: «Чому скеляста говірка античної Ольвії — це перший голос Європи в космосі української культури? Чому український Крим насправді грецький, і чому грецький Крим — невід’ємна частина української цивілізації?». Пані Оксана розглядає Україну як «північний сегмент» Середземномор’я. І вважає, що «над Кримом мав би височіти пам’ятник Геродоту, першому європейцеві, що прийшов на ці землі         — зі стилосом. Не зі зброєю. І не відняв долю у цих земель, а подарував їм Долю в історії».

На завершення — про подяки пані Оксани та пані Ярослави Франчески, які розміщені на останній сторінці книжки. Вони щирі, їх дуже багато (Дякуємо Мамі — «за філософію Свободи. За магію Любові. За горизонт вічності України в цей критичний для її майбутнього час»; «Дякуємо Володимиру Панченку за плавання разом, у штиль і шторми, за граничну чесність і граничну посвяту всьому, що любив»; «Дякуємо художнику Володимиру Бахтову з побажанням, щоб рідне йому Золоте на Луганщині з руїни під обстрілами перетворилося на квітуче українське місто»; «Дякуємо Світлані Головко — за буття завжди поруч», і навіть — «Дякуємо Скіфам — гордим химерним народам» та «Дякуємо грекам — за безмежжя обріїв культури»). А ми, читачі, дякуємо унікальному й вражаючому авторському колективу цього видання.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: