Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Бразилія: дві сторони однієї медалі

Чому країни західного світу програли Португалії, намагаючись перехопити ініціативу у колонізації найбільшої держави Південної та Латинської Америки?
4 січня, 2022 - 09:41
Статуя Христа Спасителя в Ріо-де-Жанейро

Читаючи історичну розвідку «Коріння Бразилії» відомого у цій країні історика і соціолога ХХ ст., а ще талановитого літературного критика і педагога Сержіу Буарке ді Оланда, зовсім по-новому відкриваєш для себе латиноамериканську країну. Унікальна за своїм змістом і тематикою культурологічна праця вийшла друком на батьківщині автора ще на початку 30-х, який упродовж наступних десятиліть постійно її переробляв, доповнюючи новими фактами і доказами.

До українського читача видання «Коріння Бразилії» прийшло завдяки ініціативі двох людей – видавчині Анетти Антоненко і перекладачки Оксани Воронської.

***

Бразилія, як би на перший погляд не здавалося дивним, досить близька Україні, оскільки ментально бразильці й українці схожі між собою. Не слід забувати, що вагомим внеском у розбудову країни, в першу чергу сільського господарства, була праця вихідців переважно з галицького та буковинського краю, котрі наприкінці дев’ятнадцятого століття переїхали на Південно-Американський континент у пошуках кращої долі. Неодноразово пересвідчувалась у такій близькості доктор історичних наук Марина Гримич під час своїх подорожей за океан. Написавши вступну статтю до української редакції книги, вона співставила власні враження від побаченого у південно-американській країні з тим, як все це інтерпретує автор.

Найперше питання, поставлене автором для себе: чому саме португальці, починаючи з XVI століття, вкорінилися у цій частині земної кулі, сформувавши державу, яка через п’ятсот років стане п’ятою серед країн світу за площею і шостою за кількістю населення? Як відомо, бразильську землю першим для європейців відкрив португальський мореплавець Педру Алварес Кабрал у 1500 році. У період Великих географічних відкриттів то був лише пролог, як стверджує у книзі Оланда, бо ще належало зробити кілька принципових речей: насамперед упокорити місцеві індіанські племена, які чинили шалений спротив колонізації, а також вистояти у збройному протистоянні з конкурентами, які так само претендували на ці землі, зокрема, з іспанцями, англійцями, французами та голландцями. І цього вдалося досягти завдяки величезному досвіду Португалії у веденні загарбань та релігійних війн проти маврів у Північній Африці. Експедиції португальців у 1480-х роках уздовж берегів Африки, започатковані герцогом Візеуцьким, королем Португалії Генріхом Мореплавцем, мали на меті розширити кордони християнського світу. За неповних двадцять років португальці закріпилися на західному узбережжі Індії, на Малайському півострові та на островах прянощів Індонезійського архіпелагу, потіснивши арабів й індусів у торгівлі спеціями і дорогоцінними металами.


Сержіу Буарке ді Оланда

Саме набутий досвід запеклої боротьби за ці території, підкреслюється в книзі, і був використаний португальцями під час колонізації Бразилії. Після розбудови мережі торговельних пунктів-фортів для захисту від войовничих язичників і налагодження морських шляхів з рідним материком, колонізатори з Піренейського півострова на загарбаних територіях не обмежилися пошуком лише золота, срібла, інших коштовних металів, а й взялися за звільнення від тисячолітнього тропічного лісу величезних площ для посіву сільськогосподарських культур. Поступово на безкраїх бразильських просторах, як зазначає автор, з’явилися плантації кави, какао-бобів, цукрової тростини, сої, радували око врожаї бананів, апельсинів, кукурудзи, пшениці, ячменю.

Так само з розкорчовування тропічних пралісів набагато пізніше португальських колонізаторів починали своє господарювання тисячі українських переселенців, що масово прибували до південно-східних районів Бразилії внаслідок так званої «бразильської лихоманки».

***

Ще задовго до того, як відбулися еміграційні хвилі з України, і вихідці з її західних, центральних та східних регіонів влилися у бразильський соціум, португальці взялися за кардинальне вирішення однієї з найважливіших проблем – забезпечення нових земель трудовими ресурсами. Адже хтось мав працювати на плантаціях під палючим сонцем, вирощуючи врожаї різних сільськогосподарських культур. І це, звичайно, не могли бути представники португальської аристократії, яка готувала себе до зовсім іншого способу життя на нових землях. Сержіо Буарке ді Оланда, як дуже глибокий знавець ментальності тодішньої правлячої еліти, не підбирає слова, негативно про неї висловлюючись: «Справжньому португальцю або іспанцю гідна бездіяльність завжди здавалася кращою, ба навіть шляхетнішою, ніж божевільна боротьба за хліб насущний». Проблему з трудовими ресурсами вирішили швидко: із заморських колоній, розташованих в Африці, були організовані спеціальні каравани з рабами-неграми, яких десятками тисяч португальці перевезли через океан в трюмах своїх каравел, галеонів і галер. У це важко повірити, але вже до 1500 року завдяки праці африканських невільників суттєво збільшили площі оброблюваних земель, були вирубані хащі сельви (вічнозелені вологі екваторіальні ліси, осушені болота та розорана цілина). Як підмітив Оланда, африканці, на відміну від місцевого корінного населення, краще розуміли те, що від них вимагалося. Скажімо, коли господар (фазендейро) шмагав їх, сприймали це як елемент виховання, демонструючи покору. В той же час рукоприкладство, застосоване білолицими плантаторами до аборигенів, трактувалося останніми виключно як загроза власному життю.

Знадобилося кілька століть, щоб португальці змогли остаточно колонізувати місцеві індіанські племена тупі, гояна, поресі, карірі, і особливо айморі, які, як пише автор історичної розвідки, «були справжнім бичем європейських поселенців». У книзі подано чимало аспектів колонізації цілого континенту, які автор системно аналізує, розкриває складові, пояснює суть і значення процесів, відділяючи головне від другорядного. Досить цікавим є його намагання з’ясувати, в чому полягає відмінність між англійцями і колонізаторами-іспанцями (читай португальцями) або колонізаторами-голландцями. Адже західноєвропейці з якихось причин таки програли вихідцям з Піренейського півострова у конкурентній боротьбі за територію, площа якої з часом сягнула більше восьми мільйонів квадратних кілометрів, а держава, яка на ній сформувалась упродовж наступних століть, отримала назву – Republica Federativa du Brasil.

***

Заради об’єктивності у своїх історичних дослідженнях, автор часто посилається на думки представників тодішньої правлячої західноєвропейської еліти, маючи на меті встановити істину, приховану під нашаруваннями минулого. Виявляється, англійці не мали навіть мінімальних шансів закріпитися на цих землях. І про це ще в Середньовічні часи англійський економіст та фахівець із теорії грошей Томас Ман висловлювався недвозначно, непоштиво відгукуючись про своїх співвітчизників. Вони, мовляв, ведуть легковажний спосіб життя, потопають у розкошах і розвагах, а ще ліниві і непрацьовиті, а відтак поступаються не лише португальцям, а й голландцям, які заснували «Голландську Вест-Індську компанію» і «Голландську Ост-Індську компанію» на початку 1600-х задля впровадження у життя експансіоністської політики, організації морської торгівлі між Європою і Сходом. Щоправда, голландці, як і англійці, не змогли прихилити до себе не лише місцеві індіанські племена, а й африканських рабів, які все більше почали ідентифікувати себе з португальцями.


Палітурка книги «Коріня Бразилії» (порт.)

***

Інший авторитетний північноамериканський історик, видатний фахівець з колонізації Латинської Америки Герберт Інгрем Прістлі, якого автор книги ніби залучає до розмови на цю тему, стверджував, що кілька провальних експериментів Нідерландів на американському континенті протягом XVII століття відбило будь-яке бажання емігрувати з метрополії до Бразилії фахівців широкого профілю. Фіаско зазнали і німецькі колоністи через нездатність налагодити сільськогосподарське виробництво, як це зробили до них португальці. До позитиву народу-колонізатора автор зараховує відсутність у нього будь-якої расової зверхності і нетерпимості стосовно інших етносів, завдяки чому сформувалося мультикультурне середовище з давніми традиціями і звичаями. А підбиваючи підсумок подіям історичної ваги, в автора з’являється вагомий висновок: «…завдяки цим природним процесам португальці змогли, не докладаючи надлюдських зусиль, створити собі нову Батьківщину, розташовану далеко від метрополії».

***

Науково-популярне україномовне видання «Коріння Бразилії» Сержіу Буарке де Оланда відзначається чітким датуванням подій, викладених у суворій хронологічній послідовності. В травні 1888 року у Бразилії було скасоване рабство. Золотий закон, як назвали португальці нормативно-правовий акт, яким заборонялася в країні работоргівля, підписала принцеса Ізабелла через відсутність в країні її батька – короля Португалії Педру ІІ, котрий з якихось причин перебував у Європі. Автор книги розглядає цю епохальну подію зі всіх сторін, оскільки вона кардинально змінила курс державного корабля наприкінці ХІХ століття. Оланда відверто зізнається у книжці, що рабовласники Бразилії на перших порах після прийняття закону продовжували нелегально купувати і продавати живий товар. На момент написання книги Оланда не мав під рукою статистичних даних стосовно отриманих прибутків від работоргівлі його заможними співвітчизниками. І все ж кілька вражаючих статистичних даних існує: за так званої атлантичної работоргівлі, починаючи з 1501 по 1866 рік, до Бразилії було ввезено майже п’ять мільйонів рабів, використовуючи працю яких вдалося наростити врожаї цукрової тростини, видобуток золота й алмазів, виробництво іншої сільськогосподарської продукції, збільшити експорт кави. А в рік прийняття Золотого закону до Бразилії було завезено із заморських колоній чотири мільйони африканців-рабів, що склало 40 відсотків від загальної кількості рабів, доставлених на американський континент.

***

Щоб управляти такою великою людською масою, рабовласники звернулися за допомогою до церкви, роль якої у розширенні кордонів Португальської імперії була дуже значною. На цьому наголошує автор книги, вважаючи, що церква, по суті, стала ще однією гілкою влади – своєрідним інструментом управління. При цьому варто згадати, що саме церква ініціювала виступ європейців за межі континенту, бо конфронтація між Християнством й Ісламом не вщухала впродовж віків. Надихаючи португальських вояків на хрестові походи проти невірних самим Папою Римським, іберійці спромоглись закріпитися у Північній Африці, здолавши маврів і сарацинів. Теж саме зробив король Португалії Генріх Мореплавець, відправивши своє воїнство до Африки, бо його цікавили золоті поклади, раби, багатство місцевих чорношкірих вождів, що давало змогу тримати у покорі власне дворянство.

Як тільки почалося загарбання конкістадорами територій майбутньої країни, назва якої походить від сандалового дерева «бразил» або «фернамбук», Єзуїтський орден взяв під контроль усі етапи експансії. Дві пріоритетні цілі, на які вказує автор книги, завжди стояли перед католицькою церквою, зацікавленою у поширенні християнського вчення по всьому світу, зокрема, у заморських колоніях. Йшлося насамперед про зниження хронічної соціальної напруги серед пересічних громадян, невдоволених політикою, яку проводить колоніальна адміністрація, та ще про інтеграцію місцевих тубільців-варварів у рамках однієї країни, серед яких до появи португальців-колонізаторів процвітав канібалізм і жертвопринесення. Єзуїти-священники, як переконує автор книги, стали тими людьми, які поступово, крок за кроком, цивілізували індіанців-людожерів, змушуючи під примусом опановувати методику обробки землі, посадки рослин, збору врожаю, всім тим, чим займалися білошкірі прибульці. І коли в наші дні вдивляєшся у величну статую Христа Спасителя в центрі другого за величиною міста в Бразилії Ріо-де-Жанейро, гігантський розмір якої приголомшує, починаєш розуміти могутність римо-католицької церкви, лави якої постійно поповнюються неофітами по всьому світу.

***

До чеснот книги «Коріння Бразилії» слід віднести і багатющу джерельну базу, використану автором при створенні своєрідного історичного літопису його батьківщини. Тут праці таких відомих учених з різних наукових галузей як Габріел Суареш де Соуза (португальський мореплавець і натураліст, автор трактату «Опис Бразилії»), Себастьян Мюнстер (німецький учений епохи Відродження, автор праці «Cosmographia»), Йоганн Баптист Риттер фон Спікс (німецький теолог, філософ, автор тритомного видання «Подорож до Бразилії»), Герберт Гангтинтонг Сміт (американський дослідник флори та фауни Бразилії, автор книги «Бразилія, Амазонка та узбережжя», Максиміліан Вебер (німецький соціолог, історик, політичний економіст)…


Палітурка книги «Коріня Бразилії» (укр.)

Читач, мабуть, буде трохи вражений авторською думкою про те, що «португальці проявили кращі якості колонізаторів, аніж інші народи, котрі виявилися менш гнучкими та більш відданими своїм традиціям і звичаям, сформованим у Старому Світі». На перший погляд, вона звучить привабливо і гуманно: є тут «світла сторона медалі»… В «тіні» ж залишається кров і піт привезених рабів, кількість жертв, що загинули від рук бандейрантів («прапороносців», «мисливців за індіанцями»), які, наче гончі пси, ганялися серед бразильської сельви у пошуках червоношкірих тубільців… А що було б, якби на бразильських просторах закріпилися інші європейські колонізатори? Знаємо: історія не терпить умовного способу, її слід сприймати такою, якою вона є насправді.

Для українців Бразилія – не лише країна, народжена з крові і поту рабів чи невтомна постачальниця запахущої кави, життєдайних бананів, апельсин, а й потужний материк людської мудрості й духовності з неповторним бразильським романом двадцятого століття, розлогістю філософської думки, постійною готовністю співпрацювати в космічній сфері, бути вихователькою віртуозів футбольної гри, яких все частіше й частіше зустрічаємо в українських клубах.

Тарас ГОЛОВКО