Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Дорівнятись до Стуса

Видавництво «Кліо» випустило велику збірку спогадів про геніального українського поета та борця за правду
10 червня, 2021 - 17:31

Виняткові особистості — такі, як Василь Стус — мають одну вражаючу рису: в повсякденному спілкуванні вони нібито («нібито»!) є «такими ж, як усі пересічні люди, не позбавлені навіть певних недоліків — більших чи менших. Але хай це не заступає для нас масштаб цих постатей — вони, (як і Стус), не вдаються до сумнозвісного «зважування всіх обставин» справи (для Стуса жодних «обставин» не було, крім однієї — Україна перебуває в тоталітарному ярмі), а свідомо, розуміючи, що на них чекає, жертвують собою. Згадаємо Стусове: «Як добре те, що смерті не боюсь я, І не питаю, чи важкий мій хрест...».

Отже, є певна таємниця генія (в нашому випадку — Стуса, найбільшого українського поета ХХ століття), таємниця його унікальності, неповторності, геній — єдиний, ні на кого не схожий (хоч вчителі в них були, є й будуть); як сказав знаменитий філософ Шопенґавер: «Талант бачить ціль, яку мало хто може досягти, геній бачить ціль, яку не бачить ніхто». Саме про цю таємницю — нова книга спогадів і роздумів «Василь Стус. Поет і громадянин», підготовлена київським видавництвом «Кліо» (директор — Віра Соловйова, упорядник книги — Василь Овсієнко). Видання містить спогади про Поета його сучасників, соратників по боротьбі як відомих в Україні (Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, В’ячеслав Чорновіл, Надія Світлична, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Роман Корогодський, Лесь Танюк, Михайло Горинь...), так і «не знаменитих» (разом — 75 авторів, обсяг книги — понад 680 сторінок).

Хтось із цих людей написав чи розповів про Стуса «по свіжому сліду», і ці свідчення найцінніші, інші — з відстані часу, і це виважені оцінки. Поет і Громадянин — це не дві різні Стусові іпостасі. Це цілісна Особистість не лише національного, а вселюдського масштабу. Саме в цьому переконуєшся, знайомлячись зі свідченнями й оцінками різних людей багатьох національностей (українці, вірмени, литовці, естонці, росіяни, білоруси, євреї, грузини...), відмінного світогляду, чиї голоси ми чуємо в цій книзі. Але найголовніше — ці свідчення показують нам саме живого, а не «іконописного» Василя Стуса, з його радостями, сумнівами (вони, безперечно, були) — і з його остаточним вибором. За канонічним образом необхідно бачити Людину — книга допомагає це зробити.

Ще 1969 року Стус скаже про себе: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а робив би коло землі.

Ще — зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це — більше за версифікаційні вправи». Отаке кредо Стуса — не для розголосу, піару, а святе керівництво до дії.

«Ціную здатність чесно померти»... Це — не поза, ось що головне. Поет вважав: коли немає можливості чесно жити, лишається тільки один вибір: чесно померти. От цим привілеєм він не поступився нікому!

Ось як згадує Левко Лук’яненко про спілкування Стуса з майором Долматовим, одним з керівників колонії (реально — концтабору) в Кучино Пермської області, де катували Поета разом з іншими українськими, балтійськими, вірменськими політв’язнями. Це спогади особливо вражають — бо яскраво, сильно й точно подають портрет унікальної Людини. Читаємо: «— Фашисти-и-и, — обурено кричав Стус, ідучи по коридору від кабінету начальника до камери. — Фашисти-и-и!».

— Що сталося, пане Василю? — спитав я пізніше.

— Уже пів року не маю ні від кого листів. Дружина часто пише, а вони не пропускають. І мої листи всі ріжуть. Пів року не можу й слова передати. Хотів ударити телеграму до дружини, що писати нічого не дають і заткнули геть чисто рота. Викликав Долматов. Кричить: «Наклепуєте! Ніхто вам рота не затикає!» — «Як не затикає? — питаю. — Ви ж пів року не пропускаєте жодного листа!» — «Не пишіть націоналізму і тоді пропускатимемо» — «У чому ж ви бачите націоналізм?» — «Ви самі добре знаєте, в чому націоналізм» — «У телеграмах теж націоналізм?» — «У телеграмах наклеп на нашу радянську дійсність» — «Але ж правда, що ви пів року не пропускаєте моїх листів до дружини» — «Ні, неправда. Це ви самі не хочете, щоб ваші листи дійшли, тому так пишете» — «Я не пишу ніякої неправди!» — «Ви добре знаєте, що можна писати, а чого не можна» — «Та я вже й так вихолостив листи до повної порожнечі» — «Але й те, що в них залишилося, — націоналізм та наклепи» — «Для вас націоналізм у самій уже українській мові» (! — І.С.) — «Пишіть по-російському» — «Тоді пропускатимете?» — «Тоді пропускатимемо» — «А з наклепами?» — «Тоді їх меншатиме». — «То ви хочете, щоб я перестав бути собою?» — «Я хочу, щоб ви стали радянською людиною!» — «Зрікся б народу і став би безпринципно казати те, чого не думаю?!» — «Не кричить. Остуджу карцером!» — «Що ви лякаєте? Життя наше ви і так перетворили на пекельну муку!» — «Ось бач! Ви знову зводите наклеп: вас хтось тут бив? Лаяв матом?» — «Не бив. Не лаяв матом. Ви тонше точите кров по краплині!» — «Замовчить!» — «Фашисти-и» — «Десять діб карцеру! Ідіть!! — «Гірше фашистів!» — «Ідіть!».

«Стус пішов», — розповідає Левко Лук’яненко. — «За годину чергова зміна повела його в карцер... Усі ми розуміли, що Василь Стус став центром репресивного тиску 1985 року... Наглядачі постійно присікувалися до Стуса, вся служба систематично вишукувала різні зачіпки, щоб ущипнути Стуса, а коли той іноді врешті-решт таки огризнеться — затіяти потім на широку ногу звинувачення в злісному порушенні режиму...».

Коли зрештою — в це я вірю — з’являться вартісні романи, вистави, книги, присвячені долі Стуса, його героїчній загибелі — цей діалог наглядача концтабору й Поета має та може бути відтворений без змін.

Як виглядав Василь Стус? «Худий, стрункої статури, — пише Василь Овсієнко, — він ходив неквапом, як усі високі зростом і духом люди. Обличчя мав напружене, аж із відкопиленою нижньою губою... Очі мав каштанові, аж чорні, степові, скіфські (якась крупинка на одному яблуку), погляд проникливий — начальство його не витримувало і люто ненавиділо за часом відверте в тому погляді презирство.

У ставленні до співкамерників був чемним і ненав’язливим. Курив — і страждав від того, що завдає цим прикрощів іншим. Але ніколи не забував принаймні підходити до кватирки чи до дверей — залежно звідки протяг...».

«Людям,

Рокованим на смерть,

Видали рушниці

(Вволіли їхнє останнє

бажання).

І вони стали розстрілювати

Інших, рокованих на смерть, 

Щоб примиритися

Зі власною загибеллю».

Те, що Стус був поетом-пророком, особливих доказів не потребує. Достатньо прочитати лишень ці рядки. Проте книга — насамперед про Стуса-Людину. Ту, яка при абсолютному верховенстві вовчих законів ГУЛАГу залишилась Людиною до трагічного кінця.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: