З історії маємо немало прикладів, коли фізично сильніший народ підбивав собі народ із більшою духовою культурою, але довго володіти ним не міг, і духова культура завжди перемагає.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Геній світової літератури

«Її вічна душа подолає все: від спотвореного іміджу хворої бідної дівчинки до спроб канцелярського формаліста приписувати їй борця за справедливість і соціалізм», — Мрідула ГОШ про Лесю Українку
26 лютого, 2021 - 12:09

Осмислення творчості Лесі Українки тісно пов’язано з історією самого українського народу. Що більше ми звільняємося від кайданів провінційності, у які були закуті імперіями, то в ширшому контексті починаємо бачити нашу геніальну письменницю і перекладачку. Нині вже стало традицією говорити про європейськість Лесі Українки. Водночас, як доводить своїми працями історик-міжнародник, журналістка, перекладачка, правозахисниця, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку та засновниця Центру Тагора в Україні Мрідула ГОШ, якій ми всі завдячуємо перекладами багатьох українських творів, зокрема й неперевершеної «Лісової пісні», на бенгальську мову, Леся Українка — геній не тільки європейської, а й світової літератури. І Схід у її творчості так само посідає чільне місце.

Що спонукало Мрідулу Гош вивчати українську ще в радянський час, попри всі перешкоди, коли за іноземними студентами була особливо пильна увага? Чим Мавка Лесі Українки особлива? Як письменниця звернулася до індійської культури задовго до того, як це стало мейнстрімом у Європі? Деталі — в інтерв’ю.

«ЯК НОСІЙ БЕНГАЛЬСЬКОЇ МОВИ, Я З ДИТИНСТВА ЧУЛА Й БАЧИЛА ЦЮ БОРОТЬБУ»

— Що стало поштовхом до вивчення української мови? Чи відіграло в цьому певну роль те, що вашій рідній мові також довелося захищати свій статус?

— Це було так давно, майже забуто. Бо українська мова вже органічно увійшла до багатьох сфер життя в країні, відтак, і в моєму житті. Пригадую, 21 лютого 2003 року написала перший матеріал у газеті «День» про українську, стаття називалася «Навіщо тобі ця мова?». Я розказала про те, як нехтування цінністю української та глибокі сумніви щодо її користі в моєму житті, які висловив поважний викладач, буквально заінтригували мене.

Так, ви правильно сформулювали запитання. Коли є примус або заборона, мови завжди захищаються. І як носій бенгальської мови, я з дитинства чула і бачила цю боротьбу. Щоправда, бувають і прикрі випадки, коли чисельність носіїв скорочується так, що нема кому зберігати стандарти спілкування, збагачувати творчість цією мовою, і мови вмирають.

Розмаїття мов — це багатство людства. Але коли одна мова, користуючись домінантним політичним становищем, колонізує іншу мову, під виглядом «захисту» самого себе, це небезпечна ситуація. В Україні вже офіційно затверджена українська мова, проте є доволі складні проблеми. Вона ще не має твердого ринкового підґрунтя, та ще не завоювала побутовий простір багатьох людей. Носіїв (тих, хто ідентифікує себе з українською) не стане більше, ніж є, а кількість користувачів потрібно збільшити. Якби, наприклад, доплачували додаткові гроші на робочому місці за обслуговування українською і платили менше тим, хто не хоче обслуговувати українською, проте для них організували б курси, люди б охоче пішли на них. Заохочування завжди допомагає.

— Як вдалося, у той час, досягти такого рівня, щоб майстерно перекладати українські твори?

— Згадаймо, якою була радянська Україна. Загальнополітичне середовище було несприятливе, проте була історична пам’ять, музика, усі атрибути культури. Якщо хтось дуже хотів, можна було вивчати. Особливо у моєму випадку, це був кінець 1980-х, часи перебудови, була шалена відкритість, щирість та скромність. Так, інституційної підтримки не було. Її, напевно, немає і досі.

Я і не ставила кар’єрні цілі щодо української мови. Найдивніший момент у моєму житті — це те, що у мене немає з неї жодного диплому, на жодних роботах мене не запитують про докази, що я знаю українську. Але ж бачите, живу і працюю, поки не встановили таких тестів на українську мову, як TOEFL!

Ні, я не є філологом, але перекладати не заборонено. Переклади сприяють практикуванню рідної мови, щоб не втратити вишкіл. Крім того, я пишу рідною бенгальською та англійською різні свої твори. Мови, як люди, з ними можна «розмовляти». Мови, як музика, мають різні ноти та інтонації. Таке у мене нефілологічне сприйняття мовних реалій.

«ПОЕТИЧНА МОВА — НАЙПРИРОДНІША»

— Коли вперше і як саме ви відкрили для себе творчість Лесі Українки? Як виник імпульс перекладати її вірші, драми?

— Було кумедно, гастрономічно. Подруга Вікторія пригощала цукеркою «Лесная песня». Я звернула увагу не на смак цукерки, а на назву і сріблясту обгортку. Що це за назва? Тоді подруга мені дуже красиво розповіла про знаменитий твір Лесі Українки. Я пошукала книжку, через років п’ять почала читати, пішла подивилася балет, театральну постановку. Але ніщо, крім читання у тиші, не розкривало цей твір. Тож, як бачите, це збіг обставин. Хоча дехто мені скаже — це все невипадково. Під час аспірантури, це ті 90-і роки, я обмежила коло спілкування і займалася читанням української літератури у вільний час. Читала багато і багатьох. Але Леся — була перша, хто так мене вразила.

— Читала, що першим віршем, який ви переклали, була «Надія». Згодом — з’явився переклад ранніх віршів та «Єгипетських етюдів». Чим вас вразила саме ця поезія?

— Ви не повірите, вірш «Надія» я читала, коли ще ледь знала українську мову. Але  спонтанно брала олівець до рук, бо автоматично писала ці строфи бенгальською. І в кінці бачу — це ж переклад! Хіба то я зробила? Так почався мій шлях художнього перекладу. Давала друзям читати, серед них був і Віктор Батюк, відомий український дипломат, єдиний знавець бенгальської мови, перекладач Рабіндраната Таґора з оригіналу. Він міг оцінити бенгальську. Отримала велике натхнення, коли вже друзі поети читали мої рукописи.

Поезія Лесі — різна. Вірші мелодійні, у них завжди панує дух свободи. А «Єгипетські етюди» перенесли мене до казкових картин пустелі, до розкішних хвилястих берегів Середземномор’я. Загалом, поезія Лесі Українки для мене — це мої перші підручники української музичної мови. Мій рандеву з українською — саме через її твори! За словами самої Лесі: «Поетична мова — це найприродніша мова».

«ЛЕСИНА МАВКА СХОЖА НА БОГИНЮ ВРАНІШНЬОЇ ЗОРІ УШАС У РІҐВЕДІ»

— Розкажіть, будь ласка, про працю над перекладом «Лісової пісні». В одному з інтерв’ю ви схарактеризували цей процес як «роботу не тільки над літерами, а над духом твору». Який цей дух твору для вас, як ви його відчуваєте?

— Це була духовна подорож. Взагалі, усі твори, що я перекладаю з різних мов, є вікнами до душі їх авторів, до країни, культури і духу землі. Тому переклад для мене ніколи не був лише з мови на мову, трансфер з однієї мови до іншої. У професійній дипломатії та інших сферах, є свої правила, які мені добре відомі, бо займалася ними. Але художні твори — це інше. Для мене це пісня, де слова і мелодія нерозлучні. І тому потрібен процес переосмислення, рефлексії.

У творах Лесі Українки я бачу геніальний та вишуканий спосіб передати високі філософські думки достатньо простою і зрозумілою для людей мовою. Це майстерність. «Лісова пісня» — для мене не проста казка і драма-феєрія. Під час перекладу постійно відчувала наближення до чогось дуже знайомого, рідного. Познайомилася з унікальною людиною, Оленою Дмитрівною Оґнєвою, відомою сходознавицею, тібетологинею, індологинею. Говорила з нею і прочитала її книгу — «Східні стежки Лесі Українки», де йдеться про Схід і орієнталістику в житті Лесі Українки: і Крим, і Єгипет, і Індія, і Китай. Там викладено науковий аналіз того, як на письменницю впливало її знайомство з Ріґведою.

Завдяки книзі Луї Менара, Леся захоплюється Ріґведою у 1890 р. Тож коли я дізналася від Олени Дмитрівни про те, що Леся переклала шість гімнів Ріґведи, я зрозуміла, чому її Мавка не така, як в українській демонології, де її зображують з одним оком та трьома ногами! Лесина Мавка схожа на богиню вранішньої зорі Ушас у Ріґведі! Вона не демон, а божественна сила. На думку Оґнєвої, Перелесник — це Аґні (бог вогню); Той, що у скалі сидить — Врітра. Але Леся не просто перевтілює цих персонажів. Вона надає їм фольклорну та міфологічну «оболонку». Наближує до людей. Щось таке є у нас: високі божественні сили існують без форми (простору) та часу, але створено образи мільйонів богів, щоб було зрозуміло всім. У моєму бенгальському перекладі я називала Мавку Майєю. Майя в індійській філософії — це те, що начебто є і начебто немає. Але це і гарна дівчина у бенгальському фольклорі, яка має божественну неземну красу та дух. Потерчата — у мене як «загублений скарб», так називають дітей, яких врятували.

Розповідь про мої відчуття під час перекладу не буде завершеною, якщо не скажу про останню пісню Мавки, «Ой не журися за тіло!» У моїй душі тоді постійно лунали слова зі Катопанішади: «Душа не має народження або смерті. Вона вічна. Навіть знищуючи тіло, не можна знищити душу» («На ганьяте ганьямане шаріре»). Лісова пісня — твір про перемогу одвічної душі над невічним тілом. Нагадування для нас про пустий світ споживацтва й цінність морально-етичних компонентів автентичної культури.

У її творчості безліч паралелей, але не має сліпого запозичення і копіювання. У Європі вже були індологи — Луї Менар, Макс Мюллер, Вільям Джонс, Вінценс Лесні тощо. Вони багато досліджували, знали мови, перекладали давньоіндійські й тогочасні твори. В Україні був Павло Ріттер та Іван Франко. Але можна сміливо сказати, що я поки не знаходжу європейських письменників/письменниць того часу, які б так гармонійно об’єднали кроскультурні розуміння у власних творах. Може, це моє суб’єктивне сприйняття. Вільям Єйтс і Герман Гессе з’явилися пізніше. Таґор став першим неєвропейським Нобелівським лауреатом у рік відходу Лесі, 1913 р. І тоді в Європі інтерес до індійської літератури виріс. Для Лесі часи були інші. Але вона зробила діалог культур краще за інших.

— Як її творчість сприймають бенгаломовні читачі?

— Бенгальці читають. Мій переклад був виданий електронно, у невеликому обсязі, у супроводі є статті та науковий аналіз Олени Оґнєвої англійською мовою. Варто було б її видати повноцінно, адже носіїв бенгальської мови 230 мільйонів. Тоді б я почула рецензії та критику.

Мені б не хотілося тривіалізації цього процесу. Роки йдуть. Я не відчувала серйозної інституційної підтримки ніколи, за винятком ввічливих слів деяких високопосадовців. Про Лесю потрібно говорити науково, на фаховому літературознавчому рівні. Таких кіл в Індії безліч, але таких обговорень немає. Україна зосереджується на торгівлі та інших аспектах, і вкрай мало уваги відводить для публічної дипломатії та м’якої сили, якою є творчий світ Лесі Українки у стосунках з Індією. 

«ЇЇ СПРОТИВ — ВИШУКАНИЙ, ЦЕ НЕ БАНАЛЬНО-БІНАРНЕ БАЧЕННЯ»

— Леся Українка своїми творами закладала цю основу для міжкультурного діалогу і для залучення українців до світової історії та літератури. Яке значення відіграє така її праця для подолання провінційності, колоніальності? Наскільки важливою була роль саме такого спротиву?

— Спротив колоніалізму притаманний українській літературі ще з Шевченка. Творчість Лесі додає до цієї скарбниці дуже багато. Про що каже заборона «Боярині»? Або ж у вірші «Арфа», як чітко вона помічає маскулінність влади та колоніальні агресії солдат, що хочуть підкорювати Єгипет. Проте, її спротив — вишуканий, це не банально-бінарне бачення. Як високоосвічена людина, вона чітко усвідомлює ці процеси. Мене вразив її вірш «Пан політик», щодо внутрішніх проблем країни.

Зараз модно говорити про «country branding». Чи можна знайти більш вдалий приклад «брендингу» ніж Леся, яка носила «Україна» у своїй ідентичності, у своєму «псевдонімі»? Ще і жіночим іменем, підкреслюючи роль української жінки ще у початку ХХ ст., коли жіночий рух ще лише зародився? Цікаво, що знадобилися цілих 150 років, щоб про неї почали говорити як феміністку та постколоніальну діячку.

До того ж, Лесю не потрібно обмежувати суто європейським контекстом, як би це не було на часі. Вона світова постать. І водночас яскрава зірка європейської літератури, не лише східноєвропейської. Сподіваюсь, до її 200-річчя світ дізнається про могутність її думок ще більше.

— Так само як і про її глибину, духовність. Бо цього нині дещо бракує. Інколи навіть складається таке враження, що глибина взагалі потроху «вимивається» з суспільного простору, численні ерзаци, фейки...

— Леся в епоху пост-правди... — була б цікава тема. Спроби вдаватися до надмірних спрощень є і будуть, починаючи від педагогічної дидактики до політичної доцільності. Але це не позначиться на збереженні та розповсюдженні її творчості. Навпаки, сучасні інтерпретації сучасними засобами технологій було б цікаво побачити. Я збагнула одне: Лесю не можна глибоко знати, не досягаючи або хоча б не розуміючи її духовну сутність. Її вічна душа подолає все: від спотвореного іміджу хворої бідної дівчинки до спроб канцелярського формаліста приписувати їй борця за справедливість і соціалізм. Нині багато жінок на фронті, у моїй уяві вони усі, як Леся. Ні, я не про банальні речі. Вони віддають тіла за збереження вічної української душі.

Запитувала Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: