Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
Леся Українка, українська письменниця, перекладачка, культурна діячка

I творче, і людське

«Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка — наймасштабніша наразі спроба дати узагальнений портрет видатного українця
13 лютого, 2020 - 16:10

2019 був роком «багатим» на культурні втрати. Є поміж них і смерть Володимира Панченка, літературознавця, історика літератури, невтомного мандрівника ландшафтами, пов’язаними з долями письменників. Утім, за життєвим парадоксом, смуток втрати завжди виявляється ще й приводом згадати зроблене людиною, яка відійшла. Зокрема, приводом розповісти про одну з останніх книжок Володимира Панченка — «Повість про Миколу Зерова».

СТАНОВЛЕННЯ ПОЕТА І ЙОГО МОВИ

У цьому об’ємному виданні, яке з’явилось у видавництві «Дух і Літера» (серія «Постаті культури»), він зробив важливий крок у справі «зведення докупи», «засвоєння» української літературної історії доленосних десятих, двадцятих і тридцятих років двадцятого століття. У чіткій суголосності з назвою книжки, Володимир Панченко здійснив у ній, мабуть, наймасштабнішу наразі спробу дати узагальнений портрет яскравого поета, перекладача, критика, історика літератури Миколи Зерова в інтер’єрі історичних реалій, творчих і фахових подробиць, але передусім — під знаком суто особистісного, біографічного шляху.

Зрозуміла річ, усе розпочинається з аналізу інформації про дитинство майбутнього «неокласика», його життя в Зінькові, навчання на теперішній Сумщині, потім у Києві, в університеті. Поряд із сюжетами особистого формування, симпатій, зацікавлень і вражень, повідав Панченко, зокрема, й досить характерну та важливу для українських літераторів історію «мовного становлення».

У випадку Зерова батько виступав носієм російської мови та орієнтації, а мати (більшою мірою навіть її родина) — української. Дещо нагадує випадок Хвильового, чи не так? У будь-якому разі, Володимир Панченко дійшов висновків, що попри загальне домінування російської мови в домашньому дискурсі Зерових, юний Микола все-таки в ранньому віці уже знав українську і, взагалі, віддавав перевагу українській ідентичності.

Цілковитій україномовності перешкоджали, вочевидь, і батькові порядки (із часом він, щоправда, пом’якшив своє несхвалення української, але при цьому залишив за собою право на вкрай химерні зауваження — скажімо, що літера «ї» незручна для написання, бо, ставлячи крапки, доводиться, мовляв, відривати перо від паперу), і, як висловлюється автор, «неписані правила» інтелігентних кіл українських міст та містечок, які дещо парадоксально вимагали від цих кіл регулярно користуватися російською. Мабуть, саме звідси — і чималий корпус російськомовної творчості Зерова, і листування цією мовою, і, зрештою, російська як мова спілкування з родиною та друзями.

ВІД ГІМНАЗІЙНОГО ВЧИТЕЛЯ ДО НЕОКЛАСИКА

Подібних деталей у книжці про Зерова чимало. Володимир Панченко у своїй праці намагався показати максимум фактів і не зупинявся перед потребою помандрувати заради цього провінційним бездоріжжям України, та й не тільки України.

Так, він їздив до колишнього Златополя, де Микола Зеров упродовж 1914—1917 років викладав у гімназії, щоб прояснити цей не дуже докладно знаний етап біографії літератора. Розплутуючи «златопільські сліди», дослідник знайшов унікальний зошит віршів автобіографічного характеру — його Зеров подарував доньці свого колеги. Вдалося й накидати бодай кілька моментів любовного сюжету, який поет та викладач пережив із викладачкою французької мови в сусідній жіночій гімназії — Валерією Пероговською.

Але, звісно, більше в «Повісті про Миколу Зерова» йдеться про київські роки. Тут до уваги читачів — найрізноманітніші епізоди життя поета. Приміром, участь у «ложі» Георгія Нарбута, відомій під назвою «Дев’ять стріл», що в ній примудрилися перебувати одночасно такі, здавалося б, досить далекі одне від одного діячі, як Павло Тичина, Михайль Семенко і, власне, Микола Зеров (саме з середовища «ложі», вважається, походить весела містифікація на ім’я «Лупа Грабуздов»). Або викладання в київській Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Редагування часопису «Книгарь». Вчителювання в Баришівці у час, коли Київ перебував у занепаді після бойових дій 1917—1920 років. І, звичайно ж, — історія постання і слави поетичного кола «неокласиків», участь у «літературній дискусії» середини двадцятих років, щораз сильніше цькування в радянських умовах, яке неминуче мусило скінчитися катастрофою.

ПОДРОБИЦІ ДВАДЦЯТИХ-ТРИДЦЯТИХ: ПЕРЕКЛАДАЧ, ВИГНАНЕЦЬ, В’ЯЗЕНЬ

Володимир Панченко написав про магістральні, більш-менш загальновідомі події в житті Зерова (наскільки взагалі в сьогоднішніх реаліях можна вживати слово «загальновідомий» у стосунку до будь-чого, пов’язаного з літературою), але звернув увагу й на те, про що йдеться рідше або що, можливо, продукувало менше дискусій і скандалів. Так, він вельми докладно розповідає про перекладацьку працю Миколи Зерова, особливо активну в двадцяті та тридцяті роки. З цієї нагоди розлого цитується цікавий документ доби — листування Зерова з відомим літературознавцем Олександром Білецьким (до якого Зеров ставився доволі стримано). Також Панченко, до прикладу, максимально детально спробував реконструювати побут Миколи Зерова в Москві, де він намагався облаштуватися в тридцятих роках після пережитих у Києві гонінь і трагедій.

До Москви Володимир Панченко теж їздив, оглядав передмістя, де поет мешкав аж до арешту. До речі, відвідав він і Сандармох, і Соловки — краї, в яких Микола Зеров сидів після московського арешту і київського «слідства», де його і розстріляли. «Слідство» в книжці також висвітлене, хоч воно й вельми типове: дані заарештованого — відкидання абсурдних обвинувачень — злам — визнання «провини» — вирок. Чи не єдина «родзинка» — інформативні відповіді Зерова на запитання біографічного характеру та подекуди «професорський тон».

ОСОБИСТЕ

Як на ранніх етапах зеровської біографії, так і на кульмінаційних та прикінцевих, Володимир Панченко не забув про суто особисті сторінки поетового життя. Читачі досить багато зможуть прочитати про, мабуть, найбільш зламну подію — смерть сина.

Написано тут і про розлад подружнього життя з Софією Зеровою (Лободою). Наскільки можна зрозуміти з опублікованих наразі досліджень, головною проблемою шлюбу став роман Зерової з іншим легендарним письменником Віктором Петровим. На цю тему чимало писала Віра Агеєва, аналізуючи, зокрема, інформацію з уже повоєнних листів Петрова. Володимир Панченко в «Повісті про Миколу Зерова», що характерно, підходить з іншого боку, чомусь практично не перетинаючись з Агеєвою та її матеріалами, мало зосереджуючись на яскравій постаті Петрова. Натомість дає слово подрузі, кореспондентці, пасії (за її твердженнями — суто платонічної) Зерова Людмилі Куриловій, яка в листах Юрію Шевельову виклала своє бачення особистого життя поета.

Творчість, праця, доля, обставини — ось компоненти, з яких Володимир Панченко сформував своє дослідження, свій комплексний портрет Миколи Зерова. Портрет, який, утім, не вичерпує постаті Зерова, а надихає на подальші розвідки.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ