Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

I все це – Святослав Гординський

Богдан Горинь. Святослав Гординський на тлі доби: есе-колаж у 2-х книгах («Ярославів Вал», 2017, 2018)
19 вересня, 2018 - 11:13

У Святослава Гординського є сильний вірш, присвячений Олексі Влизькові. Не обізнаний з біографіями поетів може неуважно ковзнути увагою повз цей факт, не відчувши в ньому драматичної спорідненості між автором і тим, пам’яті кого вірш. І репресований Олекса Влизько, і львівський маестро, що жив у США, Святослав Гординський несли крізь життя свою важку глухоту, котра дуже ускладнювала їхні стосунки зі світом. Чи й треба казати, що такі моменти з біографії мають не останнє значення в сфокусуванні особистої оптики одного індивіда передовсім на тому, що спільнить його з далеким і незнайомим йому іншим індивідом. Ніщо в літературі нізвідки не береться, усе чимось спричинене й зумовлене, за кожним текстом часом не менш цікава його передісторія, аніж сам текст. Про все те оригінально писав Ян Парандовський у своїй відомій «Алхімії слова». Наше традиційне літературознавство здебільшого полишає те поза увагою, обмежуючись у кращому разі компаративістським інструментарієм і полишаючи його на біографістику.

Рідко зустрінеш у нас працю, в котрій би літературознавство й біографістика ввійшли в гармонійний альянс і справді продуктивно співпрацювали в межах одного тексту, доповнюючи одне одного. Горинів двотомник — саме цей варіант. Якби братися визначати, що ж це в першу чергу — біографічний роман чи літературознавча студія, то довелося б довго повагатися, щоб відповісти з остаточною переконаністю. Бо ж на користь одного і другого визначення припадає майже порівно аргументів.

Мене дуже цікавив Святослав Гординський. У США й Канаді я зібрав усі його книжки, упорядкував кілька журнальних добірок його поезій, написав стислий літературний портрет «Львівський маестро», що друкувався в моїй книжці «25 українських поетів на вигнанні». Читав те, що про нього писалося за його життя, й ознайомився зі статтями Романа Лубківського, Миколи і Данила Ільницьких. Але коли з’явився двотомник Богдана Гориня «Святослав Гординський на тлі доби», я зрозумів, що знаю його зовсім мало.

Це особлива риса Богдана Гориня — жадібність на факти. Здається, навіть для серйозної монографії цілком вистачило б треті або й чверті зібраного матеріалу, а він усе громадить цілий фактографічний Еверест. З’ясувавши, що, коли й де було з Гординським, рушає на пошуки всього бодай мінімально пов’язаного з Гординським по всьому історико-культурному ландшафту. Якщо, скажімо, він згадує якесь прізвище — має воно чи не має конкретний стосунок до Гординського, Горинь докладно пояснить читачеві, що це за один, якою була його життєва дорога і яке його значення в історії. До речі, саме цим відзначалися і всі попередні книжки Богдана Гориня.

Але сказати б, абсолютний апофеоз невтоленного фактошукацтва — це саме книжка про Гординського. Вона справді вражає: імена, імена й імена. Люди, люди й люди. І кожного докладно схарактеризовано, кожен постає в карколомних поворотах своєї — здебільшого емігрантської — долі. Бо факти не виставлено, як колекціонерські реліквії, в довгий ряд «по зросту», а ретельно систематизовано, пояснено й осмислено. Властиво, саме ними відтворено життя і діяння цього чоловіка, про якого можемо сказати без будь-якого перебільшення, що він справді був ренесансного закрою.

Горинь тут у всьому прагне енциклопедичної повноти, монографічної ґрунтовності. Чи то пише він про Париж, де в академії Жуліяна, а потім в академії Фернана де Леже навчався Гординський, автор докладно оповідає не тільки про український мистецький Париж (тоді там було понад три десятки його колег-земляків), а й про всіх видатних французьких та інонаціональних митців, із якими там перетинався життєвий шлях Гординського. З цікавими подробицями йдеться про те, як під впливом авторитетного ментора Леже він виробляв індивідуальну образотворчу мову.

Львівський період життя Гординського — це не тільки його тодішні події, настрої й твори, а й широка панорама всього культурно-мистецького ландшафту міста Лева, ціла портретна галерея видатних сучасників митця, хронологічний пунктир їхніх доль, розвихрених зловісними вітрами часу й обпалених війною.

Пишучи про тодішню війну політичних ідей у Галичині, Горинь спроектовує все це на біографію Гординського. Саме від Гориня довідуємося про те, що митець на якийсь час піддався радянофільським настроям, опинився під впливом Івана Крушельницького, який за радянські гроші видавав у Львові журнал «Нові дні» й різними способами (включно й з елегантним підкупом) формував радянофільський анклав у середовищі галицької інтелігенції.

Мимоволі там опинився і Святослав Гординський, яким опікувався, допомагаючи йому, Крушельницький. Гординський навіть вирішив переїздити в радянську Україну. І до речі, він був не єдиний, хто мав такий намір. Їх чимало, інтелігентів із Галичини й Буковини, які радісно полинули зі своїми прекрасними ілюзіями в Україну, звідки йшло відлуння українізації та культурного відродження. А згодом і Василь Бобинський, і Дмитро Загул, і спокусник Гординського Іван Крушельницький із синами та багато інших стали жертвами радянського репресивного Молоха. Могло статися так, що й політично наївний та довірливий Гординський згинув би в катівнях НКВД чи безкрайньому ГУЛАГу. Його порятував Анатоль Петрицький, передавши записку, в якій різко наказав не їхати в СРСР. Оця щаслива випадковість і порятувала митця.

До речі, крім Крушельницького, був у Парижі ще один спокусник, що винахідливо навертав Гординського на радянофільські настрої. Це талановитий живописець, а воднораз радянський розвідник Микола Глущенко, який не мав на чужині жодних фінансових проблем. Не тільки тамтешні українські митці з потамованою заздрістю сприймали його життя на широку ногу. Він мав творчий успіх, його полотна виставлялися, але навряд чи для таких стандартів життя вистачило б тільки його гонорарів. Легко уявити, як тяглися до такого рівня наші митці, готові в ім’я цього на будь-які жертви й «зміну прапорів». Чи не найпромовистіший тут приклад — небіж Лесі Українки Юрій Косач, надзвичайно талановитий письменник, жертва Мамони. Про всі його політичні кульбіти й гіркі гримаси долі докладно йдеться в цьому творі. Його структура (Горинь винайшов для себе відповідний для цього жанр «есе-колаж») дає змогу принагідно простежити в широкому історико-політичному й культурному контексті долі багатьох сучасників Гординського. І все це — не випускаючи з поля авторського зору Святослава Гординського.

Неоднораз думалося про те, скільки років і сил украдено в Богдана Гориня, коли він перебував в ув’язненні, а потім ще роки митарств під суворим наглядом радянських спецслужб і з «білим білетом», будучи відлученим від своєї «сродної» праці. Скількох його монографій, студій, біографій, котрі мали народитися тоді, коли його гострий молодий інтелект, окрилений невтоленною жадобою пізнання невідомого, помножений на невичерпний ентузіазм молодості, дав би нам багато з того, що пише нині Богдан Горинь, «наздоганяючи» себе.

Так, це справді винятково важливо і на це свого часу звернув увагу Вольтер: «Найрідкісніша річ — це поєднання розуму з ентузіазмом». Очевидно, тоді можна звершити все, чого прагнеш.

Але подив і захоплення викликає в мене «пізній» Горинь. Здається, він не розгубив на всіх дорогах свого непростого життя отого поєднання в собі, про яке говорив Вольтер. Кожна його книга (а з’являються вони одна за одною з недовгими перервами: 2005 — роман-есе «Туга Віктора Цимбала»; 2006, 2008, 2010 — документальний роман-колаж у 3-х кн. «Не тільки про себе»; 2007 — нарис «Олександр Архипенко»; 2013, 2015 — документальний роман-колаж «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» у 2 кн.) — змушує запідозрити, що під іменем Богдана Гориня сховався потужний гурт інтелектуалів, яких цікавлять передовсім малознані персоналії та сторінки національної культури. Він міг би навіть «дарувати» авторство їх, як це робив видатний португальський поет Фернанду Пессоа, вигаданим авторам. Кожного з цих творів вистачить навіть для окремої літературної біографії. А все це — один Богдан Горинь. Підозрюю, що чимало своїх тем та ідей він проніс крізь десятиліття ще від тих молодечих літ, коли тільки починав як мистецтвознавець, літературознавець і критик. І все це в ньому осмислювалося й углиблювалося, щоб аж нині явити себе в таких форматах, котрі нам демонструє Богдан Горинь, винаходячи оригінальні жанрові контамінації. З наскоку, експромтом цього не досягнеш.

Ще не вщухло рецепційне відлуння від Гориневої Караффи-Корбут, а ось уже його Святослав Гординський. Абсолютно унікальна постать в національній культурі і, здавалося б, уже непогано знана в Україні. Однак, читаючи Богдана Гориня, я відразу ж піймав себе на думці, що ми багато чого про Гординського ще не знаємо. За цим іменем — і найчастіше там, де ми не підозрювали, — приховуються несподівані таємниці. Вони починаються вже в ранньому творчому періоді художника, коли він зближується, як вже йшлося попереду, з радянофілом Іваном Крушельницьким. Ця лінія в Гориня, а також лінія, пов’язана з Миколою Глущенком, читається як справжній детектив, хоч автор не педалює ці факти й не виокремлює їх в особливий стильовий режим, — оповідь іде у властивій Гориневі спокійно-докладній манері. Просто самі по собі ці епізоди й подробиці настільки несподівані, що змушують уявити можливий тоді поворот біографії Гординського з непередбачуваними наслідками.

Повторюся: Богдан Горинь — майстер творення найширших контекстів подій. Це виразна особливість його попередніх книжок, хоч би до якого жанру вони належали. Те особливо виразно помітно в його творі про Гординського. Здавалося б, безнадійно віддалені одна від одної події різного масштабу і неспівмірного між собою соціального змісту, в нього несподівано перегукуються, пояснюють одна одну, і кожна з них має важливу «роботу» в створенні багаторівневого авторського повістування. Дивно, емпіричного матеріалу тут мовби на кілька творів, але ніщо не видається зайвим, усе концептуально доцільне й «прив’язане» до тексту не тільки хронікальною вичерпністю, соціальною суголосністю й обраним ракурсом бачення героя та інтер’єру епохи. Тут Горинь нагадує вправного диригента великого оркестру, який добре знає, коли котрому інструменту прозвучати, і всім їм легко дає лад, бо вони добре зіграні, а партитура для диригента — не тільки на пюпітрі перед ним, а й у нього в голові.

Читаючи Гординського в інтерпретації досвідченого науковця й майстра біографічного жанру Богдана Гориня, ловиш себе на бажанні повторити слова друкарки, якій Томас Манн віддиктував свій роман «Йосиф і його брати»: «Тепер я, нарешті, знаю, як воно все насправді було!..»

Чи може бути більший успіх для автора?

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ