Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Кінець географії

64 новели і етюди про норовливу гірську природу і таких самих людей, що живуть серед гір ...
13 серпня, 2020 - 17:50

Автор книги «Конец географии» не виняток; чоловік Людмили Загоруйко — лавреат Шевченківської премії поет Петро Мідянка — прожив у закарпатському гірському селі Широкий Луг все своє життя, буваючи в Києві, Львові, Празі та інших містах лише спорадично, на власних літературних вечорах. У Лузі він народився, тут його земля та дім, побудований ще за австріяків.

«Конец географи» (видавництво «Каяла») — четверта за ліком книжка Загоруйко — живою, майже розмовною, пружною, як струмок, багатою та гнучкою російською мовою оповідає про це закинуте село, у кінці цивілізації, за яким     — лише гори. Проза, густо замішана на місцевому просторіччі, з великою кількістю румуно-угорських інгредієнтів, навариста і гостра, як бограч.

«КАРТИНКИ З ВИСТАВКИ»

64 «картинки з виставки» дають воістину енциклопедичне уявлення про життя закарпатських русинів на прикладі одного села. Замальовки-мініатюри калейдоскопічно змінюються сюжетними розповідями, часто-густо імпровізаційними, у стилі «поет здалека заводить мову, поета далеко заводить мова». Так відбувається, приміром, у новелі «Сніг»: новорічна мандаринка викликає в пам’яті літній Тбілісі, де за героїнею з місця до кар’єру кидається залицятися гарячий грузин, та так хвацько й налегливо, що Людмила (а це автобіографічний текст) вперше в житті відчула себе бажаною й соковитою, як та сама мандаринка.

Інші розповіді закручені в тугу спіраль, не відразу розбереш, який часовий регістр перед тобою: історія може розпочинатися з кінця, зсуватися до середини, куди пізніше підтягнеться початок; але це — плюс.

ПРИРОДА І ЛЮДИ

Сюжетно книжку можна умовно поділити на чотири частини: життя з поетом Петром Миколайовичем Мідянкою — знайомство, початок спільного побуту та різні перипетії, то кумедні, то курйозні. Друга частина — особистості, портрети, характери, історії та долі односельців; тут багато жирних мазків, рельєфних тіней, мороку, драми. Третя частина — царство «жінок», четверта — шипляча сковорідка місцевих звичаїв.

А тем — всього лише дві: природа і люди. Природа — то лиха доля в негоду, то благодать Божа — описана з гоголівською майстерністю. А люди ... Що це за люди? Як мурахи, вони снують по перетятій місцевості, лізуть у гору і біжать з гори. Потопають, грузнуть, падають, встають, видираються. Їх заливає, засипає, вони змушені постійно відкопуватися, як героїня «Жінки в пісках». Інакше — ти «ковдош».

Ковдош — каліка, злидень, безсрібник, інфант. Але це не все. Ковдош може бути людиною з руками-ногами, але могти або бажати «крутитися» і бути, як усі. У місті «ковдоші» ховаються в натовпі і зливаються з нею, їх не видно; а в селі, особливо гірському, «ковдош» у всіх на очах, і сусіди не раз про це нагадають.

Суспільство, описане в «Конце географии», — жорстке, монолітне, що не допускає жодних девіацій, цементує будь-яку інакшість. Поет Петро Мідянка, дарма що автохтон, надзвичайно крихкотілий і нестійкий серед сільської громади, немов рідкісна квітка едельвейс, що виросла на скелі. У широколужскій оптиці стовідсотковий «ковдош», він, певно, давно потребував людину, яка звалила б на себе тягар домоустрою, власним прикладом стимулював б облаштовувати пташиний побут і взагалі якось налагоджувати практичний, меркантильний бік життя.

Понад 10 років тому такою людиною виявилася автор книжки. Заповзятлива й розторопна, принципова, наполеглива, смілива, вміє жити і має, за народним прислів’ям, «муху в носі», «філантроп» і «суфражистка» (це автовизначення), Людмила стала для поета другою скелею, взявши «едельвейс» під надійний і комплексний захист, подарувавши йому новий дах, нові стіни, вигоди і хоч якийсь, але добробут. «Подарувавши», до речі, й Шевченківську премію, на здобуття якої сам Мідянка не подався б ні за що й ніколи. «Хіба що після смерті» ...

Виживати в сучасному місті — неймовірно важко. І все ж тут завжди знайдеться місце і для дауншифтера, і Фрика, і безпритульного, і вічно п’яного художника, і жебрака-мистецтвознавця. Проте не в гірському селі. Бездіяльний у практичному плані інтелектуал — те саме що бомж; він тут немислимий, його одразу ж приб’є до землі блискавка, снігопад чи злива, він просто не виживе. Обов’язково потрібні і будинок, і навколо будинку ...

ПРО ТИПОВУ СХЕМУ ЖИТТЯ ЧОЛОВІКА

У селі це знають дуже добре, вбирають з молоком матері. Починаючи з жовтня, а то і в розпал літа, все працездатне чоловіче населення села ( «люд») готує торби, шикується одне за одним і прямує «на чехи» — на заробітки. (Цікаво, замислююся в дужках, що буде тепер, коли «з чех» назад «у люд» їх погнала «корона»). Повернувшись навесні, зазеленівши доларами, вони займаються городом і господарством, і економлять на всьому, адже інвестується капітал виключно в одне будівництво; дати дитині освіту, приміром, вважається не просто непотрібним, але де в чому навіть шкідливим (навіть у школі, де Петро Мідянка працює сільським учителем, учнів мало, класи неповні).

«Народився — побудувався — помер»,  — пише Загоруйко про типову схему життя чоловіка. Все життя вони будують. Будують і перебудовують, будують і добудовують, будують і надбудовують. Газди міряються один перед одним витіюватістю оздоби, висотою й оздобою паркану і самого будинку. У літературну тканину книжки намертво вплелися запахи не тільки карпатського лісу, пасовища, луків, балок, а й будівництва: свіжих колод і дощок, цементного розчину. А бджолино-мушиний дзвінкий річний фон брутально витісняється конструктивістською симфонією болгарок, пил і пилорам.

Зі щирість спостерігача і учасника Загоруйко помічає всі-всі горезвісні «національні особливості»: сплетіння християнської побожності і дикого язичництва, віри й дрімучих забобонів, нарікає на смакову відсталість селян, які, наче ті діти, ласі на все яскраве, малинове, рожеве, морквяне , фіолетове, кричуще. Знову і знову констатує хворобливу зацикленість на житті іншого і пов’язану з цим заздрість. Заздрість до сусідів, яка парадоксальним чином поєднується з цілковитою залежністю від їхніх думок та оцінок.

Загоруйко може розповісти історію будь про що. Приміром, про те, як пізно ввечері до них у будинок вдерлася п’яна сусідка і впала на порозі. А, впавши, встала й пішла (новела «Нічний візит»). Про те, як навмисне пускають живність у чужий город, щоб заощадити на кормі. Як зводять один від одного паркани (тут мимоволі згадаєш — «Сусід гарний, коли гарний паркан»). Про те, як воно буває, коли відключають світло, і що відчуваєш, коли цілісінький день відкидаєш сніг, мало не зачіпаючи лопатою яскраві панталони півня, що стереже курей-дуреп.

ЩЕДРІНСЬКА САТИРА, ГОГОЛІВСЬКА МІСТИКА, ЧЕХОВСЬКА ЩЕМЛИВА ІРОНІЯ, НАВІТЬ ЦВЄТАЄВСЬКИЙ БОЛІСНИЙ НАДРИВ

Таланту оповідачки, майстерності володіння словом, вміння утримувати увагу Людмилі не бракує. (Лише зауважу в дужках, що надмірно багато в книжці, на мій погляд, одноманітності жіночих голосінь; траплялося, їх ритм заколисував, книжка випадала з рук ...).

Але попри силу-силенну гротескних ситуацій і комедійних гегів, сумних історій і трагедійних колізій в книжці не бракує, «Конец географии»    — це не збірка гарно переказаних анекдотів і спритно поставлених драм. Це дуже жорстока книжка. Певно, так правдиво й точно про наш менталітеті не писав ніхто. Хитрі, заздрісні, підозріливі, мстиві, хвалькуваті, вічно собі на умі, готові допомогти, але за винагороду, і завжди готові вчепитися у волосся за копійку або метр землі, безвідповідальні, неосвічені, малограмотні дикуни, напівтварини, що гадять щокроку і чешуть язики, як свині чешуть спини, — така лінійка типових рис наших співвітчизників із самісінької колиски українства — села. Але це не «за Загоруйко» вони мають такий непривабливий вигляд.

Книжка — лише дзеркало, в ньому і автор відбивається, і я, як читач, щодо себе не майте ілюзій, теж відбиваюся в ньому. Дзеркало — єдино правильний прийом, коли йдеться про таке хитке, підступне й вивертке поняття, як менталітет. За руку Людмилу не схопиш, у неї завжди напоготові блукаюча посмішка неосуду. Загалом, оціночна категорія у книжці невизначена і розмита, вона вислизає. І це правильно. Не авторська це справа судити та роздавати оцінки, нехай це роблять критики або принаймні читач. Якщо захоче.

Навколо малюнка на обкладинці, як захисний оберіг, подано в рядок строфу з Мандельштама: «Жизнь упала, как зарница, как в стакан воды ресница. Изолгавшись на корню, никого я не виню...»  Отак! Сама, мовляв, забрехалася, тому нічого особистого. Тільки спроба зрозуміти, а, не зрозумівши, просто й чесно сказати про це.

Наостанок про найцінніше.

За освітою Людмила — російський філолог, і найцінніше в книжці— мова. Я б навіть сказав, що написана вона для цінителів гарної мови. Тому що, якщо виокремити галерею фабул, здебільшого нічого особливого тут не знайдеш. Схожі сюжети, пересипані журавлиною, можна зустріти, розкривши будь-який жіночий журнал. А ось мова ... Схожі пасажі виписані з такою грунтовною чіткістю і гіпнотичною сугестією, що в читача може виникнути ефект присутності в описуваній обстановці. А використання «чужої» мови у викладі українських реалій дивним чином створює враження відстороненості, дає змогу витримати правильний тон, дистанціюватися.

Щедрінського сатира, гоголівська містика, чеховська щемлива іронія, навіть цвєтаєвский болісний надрив — усі ці лінії, впливи й мотиви, що сплітаються і розплітаються, що складаються у візерунки, що радісно впізнються і легко помічаються, незримо з’єднують майстерну прозу Людмили Загоруйко з великим островом великої літератури.

З цього маленького клаптика землі, названого «кінцем географії», його, парадоксально, видно найкраще.

Владислав СІКАЛОВ
Газета: