Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Кому потрібна книжка в Україні?

Костянтин Родик — про видавничий ринок, літературні премії та розвиток бібліотек
28 квітня, 2017 - 10:17

Костянтин Родик — президент  Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Ця знакова книжкова подія відбулася нещодавно вже увісімнадцяте. 76 експертів оцінили 1098 видань, до коротких списків увійшли книжки 63 видавців із 11 міст України. Київ представлений 40 видавництвами (95 книжок у шорт-листах), Львів — 6 видавництв, 26 книжок; Харків — 6 видавництв, 22 книжки; Чернівці — три видавництва, чотири книжки; сім міст представлені по одному видавництву: Вінниця, Жовква, Ірпінь, Мукачеве, Сімферополь, Тернопіль, Ужгород.

К. Родик — із тих людей, які легко «обростають» книжками. Разом із дружиною Галиною Родіною, котра очолює Центр рейтингових досліджень «Еліт-Профі», гуртують довкола книжок експертів, які й визначають кращі із кращих.

— Як виник і розвивався проект рейтингу «Книжка  року»?

— Перший книжковий рейтинг провели 1999-го. Це, власне, була оборонна тактика. Навіть у Києві, можна сказати, на тоді зникли книгарні. Єдиним місцем, де купували книжки, була Петрівка, але там знайти українські видання було майже неможливо. Ми вирішили довести, що книжки є і їх читають. Та коли запросили видавців надавати їх для рейтингу, вони стенали плечима: мовляв, як і з чим будете порівнювати?

— Руки не опустилися?

—  Ні. Рейтинг таки відбувся, хоча книжок було близько чотирьохсот. Фактично, на ту пору це були всі українські книжки. І ми свідки, як ситуація змінилася на краще. Тому й мета рейтингу нині інша. Спочатку це була підтримка видавництв, книжки як продукту. З часом видавці української книжки вбилися в пір’я. Стало очевидним: ринок книжковий в Україні таки існує. 

— Однак нарікаємо...

— Хай наш ринок не такий, як, приміром, у Польщі, та він розвивається. І рейтинг став виконувати іншу функцію — захисту прав споживачів, читачів. «Книжка року» показує, що?, на думку фахівців, і справді варте уваги. Наприклад, минулого року в номінації «Зарубіжна проза» було 99 назв — і це не всі перекладені книжки, які вийшли в Україні. Рейтинг дає уявлення про те, наскільки те чи те видання варте уваги людини, котра прийшла до книгарні й перебуває перед вибором.

— Тож громадська організація взяла на себе роль...

— ...подібну, яку у світі виконують відомі бренди. У світі існують два виміри популярності книжки: рейтинг продажів і літературні премії. В Іспанії це премія  Сервантеса, у Франції — Гонкурів, відомий британський Букер та й Нобелівська — все це форми захисту читача від диктату ринку. Щодо рейтингу видань, то в Україні маємо подібну модель добору книжок у системі розгляду — номінаційну.

«ПРИНЦИП ВИСУВАННЯ ПРЕТЕНДЕНТІВ — КОРУПЦІЙНИЙ ЗА СВОЄЮ СУТТЮ»

— Щодо премій. Найвища літературна премія в Україні — Національна імені Шевченка. Вона постала ще за радянських часів. У чому, на вашу думку, суть нарікань на її недосконалість?

— М’яко сказано! Річ у тім, що принцип висування претендентів — корупційний за своєю суттю. Нині, хоч оновлено склад комітету, та члени журі втиснуті в ті самі рамки, що й раніше. Шевченківська премія так чи інакше залежна від «літературознавців у цивільному» з адміністрації президента. Навіщо висунення претендентів? Треба охоплювати все,  що є на ринку. І хай експерти визначають вузьке коло з усього того, що маємо.

— «Книжка року»  постала  фактично як приватна ініціатива. Як довго може тривати це волонтерство? Наскільки ви розраховували на державу?

— Держава взагалі не мусить виходити з ініціативами. Її чиновники існують для того, щоб знайти гроші для реалізації  ідей, які пропонують і розробляють фахівці. Підтримувати «Книжку року» можна яким чином? Закупівлею для бібліотек тих книжок, які стали переможцями. Із цією ідеєю я свого часу ходив до восьми міністрів культури. Єдиний, хто її підтримав — Юрій Богуцький. Але на шляху до реалізації ідея зависла в повітрі.

— Зараз Інститут книги зорганізований...

—  Туди закладено таку саму корупційну схему поповнення бібліотек — через заявки від видавництв. Від цього давно варто відмовитися. Мета Інституту книги — підтримка читання через бібліотеки. Але ж нині самі бібліотекарі дуже мало знають про книжки! Отже, в першу чергу треба відродити бібліотеки як осередки, де можна довідатися про новинки книжкового ринку. Як це зробити? Через пропозиції видавців? Проблематично. Таке враження, що ніхто нічого не хоче змінювати, а згаданий Інститут книжки створено, щоб сконцентрувати кошти в одних руках. Тож співчуваю в.о. директора  цієї інституції Ростиславу Семківу — йому доведеться неабияк поборотися. 

«КНИЖОК НЕ ЧИТАЄ НАВІТЬ ТА ВЕРСТВА, ЯКА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ»

— Бібліотекарям (і не тільки їм) бракує інформаційних видань про книжки. Результати книжкового рейтингу висвітлюються у ЗМІ. Але ж таких обмаль!

— Так, у світі найповажніша преса має постійні книжкові рубрики.  В Україні — майже вакуум, і це одразу опускає нас до дикості. Яка загальна культура читання й інформування про новинки? Книжок не читає навіть та верства, яка ухвалює рішення. Бачимо: на Заході державні топ-менеджери йдуть у різні авдиторії і говорять там про різні книжки зокрема. Попередній президент США рекомендував для обговорення провідним чиновникам політологічну й філософську літературу — і це спонукало до відповідних державних рішень. А які книжки читає наш Президент? Не маємо про це свідчень. Якби читали відповідну лектуру ті, що ухвалюють рішення, наше завіконня було б веселіше.

— Що маємо в позитиві? Які нині тенденції наповнення книжкового ринку?

— Якщо на початку постання рейтингу втішала бодай певна кількість книжок, тепер ця кількість напружує. Видно горизонт, коли рейтинг проводити буде неможливо.

— І нині  є претензії до значної  кількості підномінацій у «Книжці року».

— Добре те, що  все-таки якість видань зростає, особливо коли порівняти з тим, що мали кілька років тому. Товарна якість передусім. Уже видавці менше економлять на редакторах. Резонансними були ситуації, коли видавництво навіть відкликало з продажу перекладені книжки, бо здійснявся скандал  щодо їх якості.

— Як узагальнити наш книжковий ринок?

— У нас ще немає перевиробництва товару, як на інших розвинених ринках. Кілька років тому нарікали, що відсутній нонфікшн — і зараз ситуація інша. Навіть з’явилися видавництва, які спеціалізуються на цьому жанрі. Хай  не в такому обсязі, як, приміром, у тій же Польщі, та набагато більше, ніж пересічна людина здатна прочитати. Практично в усіх нішах маємо гарні книжки. Масової книжки у нас удосталь. Якість, звісно, різна.

***

Закінчити розмову хочеться, перефразовуючи слова К. Родика з його передмови до пунктир-енциклопедії «Актуальна література»: «Книжка року» показує, наскільки  книжка взагалі актуальна для сучасної української людини (перепрошую за тавтологію) і наскільки наше суспільство здатне осмислювати саме себе.

ДОВІДКА «Дня»

Костянтин РОДИК — український літературний критик і журналіст. Був головним редактором тижневика «Друг читача» (з 1992 р.) і водночас (з 1993 р.) головним редактором журналу «Книжник-review», з 1993 до 1999 року вів оглядові для літератури рубрики у низці українських і російських періодичних видань, а також радіо— і телепередачі, присвячені літературі. Лауреат Премії ім. Василя Стуса та ім. О. Білецького. Лауреат рейтингу «Золота фортуна» (2001). Найкращий книжковий журналіст Форуму видавців у Львові (2001, 2003). Почесна нагорода НСПУ (2005). Керівник рейтингу «Книжка року». Автор численних аналітико-проблемних публікацій на книжкову тематику (близько 1000). Автор книги «Невивчені уроки Ситіна, або Гоголізація триває» (2000), розпорядник міні-енциклопедій книжкового року «Український best» та пунктир-енциклопедії «Актуальна  література».

Людмила ТАРАН, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments