Природним правом є визволятися від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було забрано.
Пилип Орлик, гетьман України (у вигнанні) у 1710–1742 роках

Лезо сатири, проміння гумору

Видавництво «Либідь» випустило другий том — «Право на сміх» — Антології сатиричної та гумористичної творчості митців української діаспори
2 квітня, 2021 - 12:35

«...А треба жити. Якось треба
жити.
Це зветься досвід, витримка і
гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак, як є. А може бути й
гірше.
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк
ще —
Не будь рабом і смійся, як Рабле».

Ліна КОСТЕНКО

Немає сумнівів, що ці рядки великого українського Поета відкривають другий том — «Право на сміх» — Антології сатири і гумору української діаспори аж ніяк не випадково. Насправді сміх як протидія рабству, як «протиотрута» від рабства — це, може, духовна домінанта нашої історії. Бо саме сміх і є тією творчою субстанцією, котра найяскравіше виявляє незламну волю до життя, до свободи, віддавна притаманну українцям. Хтозна, якби не внутрішня спроможність посміятися над ніби «непереможними» ворогами, а не меншою мірою над самими собою, над власною дурістю, жадібністю, захланністю — якби не це, чи витримав би народ страшні випробування історії?

І тому вихід у світ уже другого тому Антології сатири і гумору української діаспори, влучно названої «Право на сміх» (про перший том Антології читайте «День», № 89-90, 2020 рік) — це щедрий подарунок нашим читачам від видавництва «Либідь» (за потужної фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження»). Цінність цієї книжки підсилюється ще й тим, що упорядником обох томів Антології є така надзвичайно авторитетна постать, як академік Іван Михайлович Дзюба (керівник проєкту — Світлана Головко, дизайн — Юлії Ніколаєнко).

Звертаючись до читачів книжки, Іван Михайлович Дзюба пише: «Радіємо, що друга книга Антології сатири і гумору української діаспори побачила світ, щиро сподіваємося, що Ви придбали цю книжку і що не пошкодуєте: читання не лише «смакуватиме», а й наснажить, навіть сформує певний стимул перебути випробування нелегкого початку ХХІ століття. Адже якщо наші земляки-скитальці, закинуті у далекі світи, втративши Батьківщину, за найтяжчої історичної  катастрофи, світового тріумфу Зла, не втратили віри в ідеали Свободи, віри у свій народ, своєї україноцентричності і створювали нові мистецькі й інтелектуальні цінності — цілий пласт національної культури, то й ми, напевно, зуміємо, зможемо, подолаємо».

Продовжуючи свою думку, упорядник Антології зазначає: «Імена, власні і літературні, більшості авторів цього видання вже відомі тим із Вас, хто знайомий з першою книгою Антології, присвяченою часопису «Лис Микита»: до «Лиса», який довший час виходив у США, до «Мітли» в Аргентині та «Комара/Їжака» у Німеччині і Канаді (саме цим сатиричним журналам відведено другий том Антології. — І.С.) дописували переважно одні й ті самі письменники. Та й теми, звісно, перегукуються: кпинили із самих себе, з негараздів побутових, із чужинців-ворогів і зі «своїх» запроданців, з малокультурності й малоросійськості, з міщанства й бездуховності. Сміх цей — крізь сльози. Проте й терапевтичний водночас. «Відомо, що година здорового сміху є багато краще, ніж гірке лікарське зілля в багатьох випадках буднів, — запевняв своїх симпатиків часопис «Комар». — Гумор як ліки — це, мабуть, щось із національної душевної спадщини українців, до якої вони звертаються навіть у безнадійні хвилини життя».

Краще, ніж Іван Михайлович Дзюба, не скажеш. І високі зразки сатиричної та гумористичної творчості Івана Евентуального (Анатолія Калиновського), Юрія Тиса (Юрія Крохмалюка), Галактіона Чіпки (Романа Купчинського), Олеся Шпильки (Олександра Скопа), Олександра Зозулі, Яреми Галайди (Теодора Курпіти), Юрія Вухналя (Івана Ковтуна, розстріляного чекістами після тортур ще 1937 року) та багатьох інших талановитих українських митців, що були авторами «Мітли» та «Їжака/Комара», можна не сумніватися, зацікавлять наших читачів. Ось лише кілька дуже коротких прикладів політичної сатири (і «простого» гумору теж):

Сам признався

«У Єгипті знайшли мумію невідомого фараона. Довго вчені намагалися встановити його ім’я та роки правління. Але безуспішно. Нарешті хтось догадався запросити експертів із совєтського КГБ. «Ребята» полізли в піраміду і наказали їм не перешкоджати. Через тиждень вийшли стомлені і заявили: «Рамзес ХІV, дев’яте століття до нашої ери». — «Як же ви довідалися?» — зацікавились єгиптологи. — «Сам признався» — відповіли КГБісти.

Совєтська торгівля

— Чому у вас гнила капуста? — Знаєте, ніхто не купує! — А чому ніхто не купує? — Бо вона ж гнила!

Аукціон

(Іван Евентуальний)

«Совєтська влада дуже економна. Вона буквально дрижить над кожним колоском (згадайте урядову постанову від 7 серпня 1932 року), над кожним шматочком кам’яного вугілля, навіть над засохлим деревом у лісі. Бо ж це — народне добро, й не можна його розтринькувати. Те, що мільярди йдуть на допомогу Кубі, Північному В’єтнаму й іншим соціалістично-братнім країнам — дрібниця, без цього обійтись не можна, та й хто б то рахувався з мільярдами, коли йдеться про всесвітню революцію, про встановлення совєтської влади на всьому земному гльобі?!».

* * *

Гадаємо, що й наведених прикладів цілком вистачить, аби переконатися у правоті висновку: гумор — це ефективні, часом незамінні ліки проти суспільних хвороб. Перевірено. Нехай так буде й надалі.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: