Кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів… єсть справжньою цілковитою зрадою
Борис Грінченко - український лексикограф, письменник, педагог, громадсько-культурний діяч

«Література – це прилучення до справжнього й живого»

Володимир Діброва про спалахи-відкриття, нову книжку й переклад як тріумф свободи
9 квітня, 2021 - 12:55
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВОЛОДИМИРА ДІБРОВА

Знайома з ним іще до видання його першої книжки прози «Тексти з назвами й без назв» (1990). Він — один із тих, хто відкривав цілком нову сторінку в сучасній українській літературі, починаючи із «самвидаву». Нинішня молодь знає про це менше, але іноді варто озиратися назад.

Прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець — усе це про В. Діброву, твори якого друкувалися в Канаді, Німеччині, Польщі, США, Угорщині, Шотландії. Тривалий час мешкає в Америці: працює як науковець і викладач Українського наукового інституту Гарвардського університету.

В. Діброва одержав премію ім. М. Лукаша за переклад роману Семюеля Беккета «Уот», премію ім. О. Щербань-Лапіки (за п’єсу «Короткий курс») та премію конкурсу «Книга року ВВС — 2007» за роман «Андріївський узвіз».

«ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ НІКОЛИ НЕ БУЛА ДЛЯ МЕНЕ ІНСТРУМЕНТОМ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ»

— Серед визначальних характеристик твоєї прози назвала б відсутність найменшого моралізаторства, поєднання символічного й тілесного, іронічність і дотепність, а також природність діалогів. Що з «програмового» у творчості для тебе ще залишається не втіленим?

— Проблема з цими характеристиками в тому, що вони повинні не стирчати з художнього твору, а бути розчинені в ньому. І ніхто не навчить, як цього домогтися! У вищенаведеному списку також пропущена дуже важлива деталь. Уже у досить похилому віці я самотужки навчився грати на бубоні й став віртуозом цього інструменту.

Насправді нічого не планую і, тим більше, не програмую. Просто намагаюся втілити те, що мені вряди-годи відкривається, часто у вигляді спалахів, форм чи образів. (Читайте Платона!) Щоб довести до пуття кожну з них, треба всього себе вкласти у цей процес. А мій зір і мої здібності дуже обмежені. Тому, мабуть, більшість із моїх задумів так і залишиться у формі безтілесних марень.

— Ти видрукував не один десяток різножанрових книжок, ілюстрував власні твори, працюєш науковцем і викладачем у престижному університеті світового рівня. Чи міг би визнати себе цілком реалізованою людиною?

— У миру я викладач і службовець, а щодо решти визначень ... назвемо їх частиною «інтенсивного хобі». Я не художник, але люблю, коли в книжках є картинки. Бюджет наших видавництв дуже обмежений, тому мусив сам постачати їм малюнки. Писати літературознавчі статті мені не важко, бо голова, хоч-не-хоч, сама реагує на прочитане. А літературна творчість для мене ніколи не була інструментом «самореалізації». Це, скоріше, прилучення до чогось справжнього і, безумовно, живого. Коли я відірваний від цього процесу, мені мулько і тривожно. Зате, коли вдається спіймати хвилю... 

—  Хвилю ти піймав таки успішно! За ранньою творчістю тебе зараховували до представників «андеґраундної альтернативи». Як нині визначив би сам свою основну «парадигму»?

— «Андеґраунд»? Але я зроду не жив підпільним життям. І ніколи не почувався невизнаним генієм. Натомість завжди ходив на роботу. «Альтернатива» — чому? Радянській культурі? Думаю, що така культура існувала лише у партійних звітах. Тогочасній українській літературі? Мене туди ніхто б не взяв. Моїми читачами були кілька друзів. І тоді мені цього було достатньо. Так, вважаю себе письменником. Не більше того. Але й не менше. А щодо парадигми, контексту чи обойми, до якої належить певний письменник, то це — улюблена гра літературознавців. Я не певен, що читачі нею переймаються.

«ПЕРЕКЛАД ВІДКРИВАЄ ШЛЯХ ДО ПІЗНАННЯ ВЛАСНОЇ СТИХІЇ»

— Мені здається, що саме переклад більше розвиває мову письменника, ніж його власна творчість. Що на це скажеш?

— Повністю згоден. Переклад примушує, перш за все, занурюватися у глибинні пласти та потаєнні надра мови. Не дарма ж колись у наукових колах було модно називати мову, якою перекладаєш, цільовою. Переклад, як ніяка інша діяльність, відкриває шлях до інтимного пізнання власної стихії. І він, у свою чергу, збагачує мову. Для української це особливо актуально. Микола Лукаш, геній і чарівник перекладу, працюючи над «Декамероном» і «Дон Кіхотом», зробив щось неймовірне: створив бездоганну мову, якою мала б розмовляти освічена верства в уявній українській державі ХІV-го сторіччя. Експерименти такого масштабу вдавалися хіба що Шекспіру та Рабле. Тільки вони спрямували їх у майбутнє, а Лукаш — у минуле. Дехто вважає, що він «відтворив» те, що ми мали, але його в нас забрали і знищили. Якби ж то!..  Ці два переклади — тріумф свободи і взірець натхненної, вільної творчості. Виклик і перемога над болотом, в якому борсається більшість із нас. А що ми робитимемо із цією перемогою — то вже наша відповідальність,

— В одному інтерв’ю ти сказав: «Література — це те, що стоїть за словами. А також звучання і ритм». Чи досі триває в нас «обожнення інструментарію», культ Слова, на що нарікаєш?

— Я на це не нарікаю. Хоча б тому, що культ Слова — це, скоріше, ознака попередньої епохи, коли українство значною мірою перебувало у стані консервації й глухого захисту. Зараз, на мій погляд, домінує інша тенденція. Українська мова стала державною, нею «раптом» заговорили мільйони людей, для яких раніше (а, може, і досі) єдиним життєвим середовищем і системою координат були російська мова і культура. У результаті з їхніх уст та з-під їхнього пера виходять суцільні кальки з російської. Чи, навпаки, вони видають таку замудровану каліч, яку на тверезу голову годі й розгризти. Додайте до цього цунамі англомовної лексики й вийде шторм у колись тихій та непроточній заводі. Що з цим робити? Мабуть, замість ображатися на неофітів, треба всіляко допомагати їм у їхніх щирих зусиллях, працювати разом із ними. Створення повноцінної нації варте того.

— На сайті ЛітАкценту ведеш рубрику «Тарас Шевченко для сучасного читача». Що саме стало поштовхом для цієї тривалої роботи?

— Так, рік тому я надрукував там кілька статей про поезію Т. Шевченка, а потім, додавши кілька розділів, зібрав їх у книжку «Свіжим оком. Тарас Шевченко для сучасного читача». Київське видавництво «Білка» найближчим часом планує видати її. Викладаючи українську мову, часто використовую різні вірші Шевченка. І до кожного з них маю долучати довгий коментар. Інакше іноземні студенти не зрозуміють, за що його так у нас шанують. Такий коментар може придатися й нашим читачам. Тому за своїм жанром ця книжка — уважне прочитання поета.

«ДЛЯ МЕНЕ ЛІТЕРАТУРА — ЦЕ НАСАМПЕРЕД НЕ ІМЕНА, А ТВОРИ»

— Ти зараховуєш до світової літератури твори, яким не страшний переклад. Які з українських письменників, на твою думку, є авторами таких текстів?

— Для мене література — це насамперед не імена, а твори. Мій список таких творів був би дуже упередженим і скандально суб’єктивним. Крім того, переклад є річчю дуже прагматичною. Був би попит, буде й пропозиція. Наприклад, завжди перекладатимуть твори, написані на тему, яка у цей момент цікавить певну аудиторію. Велике значення має також і якість письма, хоча стандарти якості часто залежать від моди. Але і без огляду на кон’юнктуру я б хоч зараз сідав перекладати «Boa Constrictor» Франка, «Конотопську відьму» Квітки-Основ’яненка, усього Гоголя, «Зачаровану Десну», «Тіні забутих предків», деякі оповідання Григіра Тютюнника, Косинки, Підмогильного, Василя Портяка, «Кобзар» і «Марусю Чурай» Ліни Костенко, окремі вірші Тичини, Плужника, Свідзінського, Лишеги, якими так хочеться поділитися зі світом і які поки що, на жаль, лишаються нашою приватною власністю.

Принаймні, не знаю, як їх перекласти англійською й при цьому не потонути в океані коментарів. У чому тут заковика? Колись про Вітольда Ґомбровича писали, що він, мабуть, є першим польським письменником, для якого трагедія того, що він народився поляком, важить менше, ніж трагікомедія того, що він — людина. Ми ж ніяк не можемо відійти від шалу боротьби за виживання. Тому й досі світова літературна спільнота не може уповні оцінити майстерність, біль, пафос і глибину Тараса Шевченка та Ліни Костенко. Але, якщо завтра десь з’явиться геніальний перекладач, який знайде ключ до наших поетів, то я, присоромлений і переповнений радістю, першим посиплю голову попелом чи що там трапиться під руку. Втім, навіть якщо цей спаситель трохи й забариться, не варто впадати у розпач. Ми зараз переживаємо лише початок непідцензурного періоду історії нашого письменства. Хто знає, може, колись і з нас будуть люди.

— Чи підтримуєш зв’язок із українськими письменниками в США та Україні? Чи маєш можливість стежити за літературним життям в Україні?

— Я постійно спілкувався з Сергієм Іванюком і Богданом Жолдаком. Але їх уже немає. Контакти з українськими письменниками США в мене мінімальні. Ясна річ, по змозі, намагаюся стежити за сучасною українською літературою.

— Маєш змогу відсторонено бачити життя в Україні. Чи дистанційованість географічна не породжує відчуженість і тотальне розчарування?

— Не відчуваю ні відчуженості, ні тотального розчарування. Із цього приводу процитую польського поета Чеслава Мілоша, який писав, що письменникові-емігранту, котрий постійно чує довкола себе іноземну мову, гостро бракує контакту з живою говіркою вулиці. Але, водночас, він змушений для себе відкрити нові, глибинніші аспекти й тональності рідної мови. Йому дуже важко творити деякі жанри, наприклад, реалістичний роман, зате еміграція дає йому іншу перспективу й відкриває шлях до інших жанрів та стилів, зокрема, таких, де вимагається більш символічне та універсальне відтворення життя. Краще не скажеш. Додам лише, що мене ніколи не приваблював жанр класичного реалістичного роману. Так що навіть у цьому мені не довелося адаптуватися.

«ДЛЯ МЕНЕ КИЇВ — ОДИН ІЗ ЦЕНТРІВ СВІТУ»

— Ти любив мандрувати пішки Україною і вважав рельєф і пейзажі мало не визначальними факторами для самоідентифікації особистості. Що в цьому сенсі дала тобі Америка? 

— Здавалося б, 27 років — це досить багато часу для формування «нового» погляду на себе. Але я потрапив в американське академічне середовище, коли мені було за сорок років. Я вже був сформованою людиною. До того ж із цілком об’єктивних причин моя мобільність тут є дуже обмеженою. У результаті не можу назвати «своїм» жоден з американських пейзажів.

— Ти народився в Донецьку, вже тривалий час мешкаєш у США. Чи відчуваєш себе «людиною світу»?

— Так, відчуваю. Не в якомусь псевдо-елітарному, снобістському сенсі, а просто тому, що в світовій літературі та культурі (бодай на «побутовому» рівні) почуваюся немов у себе вдома. І так було завжди, відколи я у восьмому класі почав слухати закордонне радіо. Українську літературу часто звинувачують у провінційності. Але, живучи в Києві, я ніколи не відчував периферійності цього міста. Навпаки, для мене це — один із центрів світу. І передусім — завдяки своїй історії та географії. Іншим таким центром, за моїми спостереженнями, є Гарвардська площа у Кембриджі, де я працюю.

— Що пандемія змінила в твоєму житті?

— Хвороба, слава Богу, не торкнулася моєї родини. Але вона ще більше пов’язала нас по руках і ногах. Я не можу ходити по улюблених кав’ярнях і книгарнях. Я не є прихильником викладання у дистанційному форматі. Воно мені видається профанацією. Стосунки між вчителем і учнем переводяться у площину двомірної картинки. Але, з іншого боку, якби не всесилля комп’ютерів (на яке я люблю нарікати), то система освіти, разом із усією сучасною цивілізацією, іще рік тому розпалася б на шматки. Хто б тоді мені платив гроші? Тому не скаржуся.

Людмила ТАРАН
Газета: