Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Літературна екосистема

Марко-Роберт Стех: «Думи стають тією візитівкою, яка нас відкриває спершу німцям, а тоді англійцям (з початку ХІХ ст.)»
28 травня, 2021 - 11:25

Нерідко фундамент для діалогу культур закладають перекладачі. Часто саме вони дають змогу одній нації звертатися до іншої зрозумілою мовою. Часто саме вони є оповідачами про нашу країну за кордоном, бо, як відомо, перекладають не від слова до слова, а від смислу до смислу. А отже, перекладачі є співтворцями цих смислів, співоповідачами про нашу державу. Нещодавно ця титанічна праця культурних амбасадорів України здобула визнання й у вигляді ще однієї премії — Drahoman Prize, першою лауреаткою якої стала перекладачка нашої літератури на німецьку мову Клаудія Дате. Премія стала приводом й для ширшої онлайн-розмови «Культурні мости: чому важливо перекладати українську літературу іноземними мовами?», яку модерувала літературознавиця, докторка філософії Тетяна Огаркова. Як Вільям Морфіл, Кірконелл Ватсон, Фейт Елізабет Джоан Річ відкривали англомовному світу нашу літературу? Чому важливий не тільки сам факт перекладу книжки? І як варто популяризувати українську класику?

УКРАЇНІСТИ, ЩО ВІДКРИЛИ НАШУ ЛІТЕРАТУРУ СВІТОВІ

Літературознавець, письменник, директор Видавництва Канадського інституту українських студій, менеджер проєкту англомовної «Енциклопедії України в Інтернеті» Марко-Роберт СТЕХ розповів, що відкриття України в німецькій літературі відбувається з кінця XVIII ст. — завдяки інтересу до  українського фольклору. «Думи стають тією візитівкою, яка нас відкриває спершу німцям, а тоді англійцям (з початку ХІХ ст.)», — пояснює науковець. Утім, хоч німецькі романтики й захоплюються феноменальним українським фольклором, та не сприймають його саме як український (на той час, нагадаємо, наші землі були частиною Російської імперії).

Тоді в пізнанні України вагомою була роль окремих особистостей. Наприклад, першим славістом в Англії, який пише про Україну, є професор Оксфордського університету Вільям Морфіл. Як він зацікавився українцями? Справа в тому, пояснює Марко-Роберт Стех, що дослідник заприязнився з Михайлом Драгомановим, який йому розповідав про Україну, переконував, що це не Росія. Як результат — праці англійською мовою про Тараса Шевченка й переклади його віршів. Тоді М. Драгоманов був одним із небагатьох українських емігрантів-інтелектуалів. Проте після Першої світової війни усе більше українців виїжджає за кордон, і з’являється все більше іноземців, які, зокрема, й завдяки знайомству з ними, відкривають Україну для себе самих і світові. Марко-Роберт Стех навів чудовий приклад такої співпраці видатних славістів і перекладачів у Канаді: українець Костянтин Андрусишин і Кірконелл Ватсон, який не мав жодного українського коріння, разом переклали усього Т. Шевченка. В Англії вагомим є внесок Віри Річ. Насправді її звати Фейт Елізабет Джоан Річ, вона англійка, а взяла це ім’я, тому що дуже захопилася Україною завдяки знайомству з українцями післявоєнної еміграції. З 1961 року Віра Річ перекладала творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Павла Тичини, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших видатних українських письменників. Вона є авторкою близько сотні статей про українську літературу в англомовних журналах.

Хоч нині інституції поступово створюють «інфраструктуру», яка має на меті покращити ситуацію у сфері перекладів з української, роль окремих особистостей, їхні ініціативи й ентузіазм і досі є не менш актуальними. Доказом цього є історія дослідника української літератури, перекладача, викладача української літератури у Колумбійському університеті Марка Андрейчика. От як він прокоментував свої переклади: «Я живу в Америці, жив у Канаді. Переважно люди, які мене оточують, не можуть читати українською мовою. Тому коли я щось прочитаю українською і не існує перекладу, то хочу перекласти й поділитися цим, аби знайомі прочитали й сказали, що це чудово. Це на персональному рівні. А в більш професійному, практичному плані мої переклади — для студентів. Я викладаю три курси, не тільки про сучасну українську літературу, а й кінця ХІХ ст. — 20-ті роки ХХ ст. Щоб викладати їх англійською, потрібні тексти цією мовою, бо не всі студенти, які записуються на наші курси, можуть прочитати українською роман чи якийсь складний вірш... І дуже часто я перекладаю те, чого, на мою думку, бракує, аби викладати ці курси». Уже понад десять років Марко Андрейчик викладає ці дисципліни, щороку оновлюючи програму, додаючи ще п’ять книжок.

Водночас існують приклади іншого підходу, коли перекладачі здобувають вагому підтримку. Письменник, президент Українського ПЕН Андрій Курков розповів, що його видавець у Японії відправив за кошт видавництва японську перекладачку в Київ на тиждень, щоб автор їй показав усе, що описано в романі. Або ще одна важлива ініціатива: «Коли я шукав архів Ігоря Костецького, на той час майже не відомого українського письменника, я знайшов його в дуже цікавому перекладацькому колегіумі в Німеччині, який заснували Гайнріх Бьолль і Семюел Беккет. Кожен перекладач із німецької або на німецьку має право приїхати туди й жити там задарма. Це дуже маленьке містечко і дуже гарна спільнота перекладачів, — розповідає Марко-Роберт Стех і додає: — Чудово було б мати такий колегіум в Україні».

У нас, на жаль, ситуація дещо інша, що засвідчує і факт, який пригадала літературознавиця, культурна менеджерка Анастасія Євдокимова. Під час церемонії нагородження Drahoman Prize Клаудія Дате показала українсько-німецький словник, з яким вона працює. Виявилося, що це видання ще 1943 року (авторами якого є Зенон Кузеля і Ярослав Рудницький). Водночас перспективи є. Анастасія Євдокимова розповіла, що, наприклад, у стратегію промоції читання закладено формування екосистеми для перекладачів, авторів, ілюстраторів, що передбачає створення резиденцій, тренінгів, шкіл, заходів для перекладачів з української й на українську.

«СУЧАСНІ ПИСЬМЕННИКИ МАЮТЬ АКТУАЛІЗОВУВАТИ КЛАСИКІВ»

Дискусійною виявилася і тема, а що саме перекладати іноземними мовами. Чи варто створити певний список книжок, умовно 1000, які обов’язково мають бути перекладені? Чи цей процес має іти «знизу догори», тобто від ініціатив певних видавництв, перекладачів, спільнот? Андрій Курков запропонував різні шляхи популяризації: «Потрібно розуміти, що є сучасна література, яка може сама пройти, і її, може, варто лише підтримати, а є література, про яку треба нагадувати, яку потрібно представляти, і це стосується передусім класики й літератури, яка потребує більш вдумливого читання. У кожній країні в нас є різні аудиторії... І наше завдання, щоб ця сучасна література в перекладі англійською, іспанською тощо знайшла якомога більше своїх читачів. Тобто нам потрібна робота з тим ринком».

Письменник запропонував кілька можливих шляхів роботи; передусім варто брати до уваги політику видавництва, коли збираємося пропонувати йому певну книжку. «Дуже багато залежить від книгарень, особливо маленьких, незалежних, місцевих, бо власник такої книгарні знає усіх читачів свого району чи містечка. В Америці книгарень не так багато. На район Сан-Дієго, де я зараз перебуваю, є дві книгарні, до яких приходять читачі, які шукають щось цікаве. Звісно, є мережеві книгарні, куди заходять всі — купують листівки, медіа, книжки-бестселери. Однак є такі, які мають репутацію, що там порадять, що читачу варто почитати. І таких книгарень на німецькомовному ринку приблизно три тисячі. В Італії, Франції дуже багато. Одна книгарня може зробити більше, ніж одна газета», — розповідає Андрій Курков. Фактично, якщо зацікавити власників цих книгарень українською літературою, вони передадуть цей інтерес читачам.

Водночас, на думку Андрія Куркова, є кілька шляхів до популяризації української класики. Насамперед потрібно працювати з вищими навчальними закладами, де викладають україністику, видаючи переклади з коментарями, передмовами. Крім того, зазначає президент Українського ПЕН: «Наші сучасні письменники повинні актуалізовувати класиків і для нашого читача, і для іноземного... Коли письменник стає відомим у якийсь країні, він стає амбасадором своєї країни, не тільки літературним, а й політичним. Юрій Андрухович — зірка в Польщі не тільки завдяки своїм книжкам, а й тому, що він десятки років писав колонки для «Газети Виборчої» і пояснював, що відбувається в Україні. Оксана Забужко друкує свої статті й коментарі в Америці, Сергій Жадан — у Німеччині. Ця активність українських письменників важлива і для інтересу до нашої країни, і для промоції їхніх творів, тому що в газет, вебсайтів читачів дуже часто більше, ніж у конкретної книжки».

«МОЖЛИВІСТЬ ГОВОРИТИ ЗІ СВІТОМ НАПРЯМУ»

Проте чи достатньо самого факту перекладу? Наприклад, завдяки Translate Ukraine у 2020 році було видано 53 книжки, зокрема в Аргентині з’явилося видання «Інститутка» Марко Вовчок. «Це тонесенька книжечка, дуже гарно оформлена, але вона не має жодних додаткових коментарів. Чи можна без коментарів зрозуміти текст ХІХ ст.? Напевно, ні. Його треба пояснювати, інтерпретувати, — наголошує Анастасія Євдокимова. — Тому сам факт перекладу — не є перемогою. Треба робити додаткову роботу навколо цього тексту». Марко-Роберт Стех, наприклад, запропонував, що мав би бути вступ про цю письменницю, її життя, як вона свого часу завойовувала Париж.

Потреба вступу, коментарів стосується не тільки віддалених у часі текстів. Марко Андрейчик вважає, що й сучасна література також їх потребує. «Я зараз завершую переклад «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка і вже маю сто приміток... Також пишу вступну статтю, щоб трохи дати контексту. Чому я вважаю, що це дуже потрібно? Бо дуже мало знають про Україну. Без приміток можна робити, коли вже є якась база знання про державу». Як зазначає дослідник, не тільки текст, а й сама історія нашої держави є дуже захопливою. Завдяки коментарям видання можна було б порівняти з лекцією викладача — коли дізнаєшся не тільки сюжет, а й те, як книжка творилася, який історичний, суспільний контекст. Тобто фактично якби видавати саме таку літературу, книжки українських авторів могли б стати «точкою входу» для подальшого пізнання різних сфер історії та сьогодення України.

Загалом, як слушно зауважує Марко-Роберт Стех: «Переклад — це можливість і обов’язок народу, нації говорити зі світом напряму, наскільки це можливо. Українська нація дуже довгий час не мала цієї можливості, за нас говорили, нас представляли інші. Тому дуже важливо, що Україна в певний момент почала представляти нарешті сама себе».

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: