Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Малі літописи» гетьманської доби

Валерій Шевчук: «Завжди хотілося довести, що українська культура — велика, і ми її ще не пізнали»
15 жовтня, 2015 - 17:15
CТОЛИЦЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЧАСІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЧИГИРИН, СЬОГОДНІ ВІДКРИТА ДЛЯ ТУРИСТІВ. 2011 РОКУ ЛІТНЯ ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ «Дня» ПРОЇХАЛА МАРШРУТОМ ТРИПІЛЛЯ — ЧИГИРИН — СУБОТІВ — ХОЛОДНИЙ ЯР, ВІДЧУВШИ СПРАВЖНІЙ КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ЕПОХИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Наприкінці минулого тижня у Києві в Музеї книги та друкарства в рамках фестивалю «Азбукове королівство магів і янголів» відбулася презентація збірки «Малі українські діярії XVII—XVIII століть», упорядкованої Валерієм Шевчуком, яка побачила світ у видавництві «Кліо». До книжки ввійшли маловідомі широкому українському читачеві щоденникові твори гетьманської доби. Власне, «діярії», або «діаріуші», поєднували в собі риси приватного щоденника з ознаками локального літопису, інколи їх так і називають — «малі літописи». Письменник, літературознавець та історик Валерій Шевчук підготував до друку, переклав сучасною українською мовою та прокоментував сім таких творів. Вони належать представникам вищих станів тодішнього суспільства — духовним особам і старшині. Це Атанасій Филипович, Дмитро Туптало, Юрій Винницький, Микола Ханенко, Пилип Борзаківський і Павло Ладинський, Петро Апостол і Гедеон Пазин.

«Валерій Шевчук — це енциклопедист, який знаходить для нас усіх надзвичайно багато важливої історичної інформації, — розпочав презентацію історик, директор Науково-дослідного інституту козацтва Тарас Чухліб. — Сім щоденників, якісно оформлених чудовою художницею Наталею Михайличенко, були дотепер важкодоступними. Хоч дещо з них свого часу ввели в науковий обіг, але це було давно».

«Книжка довго йшла до друку, — розповів Валерій Шевчук. — Одного разу вона вже була готова, але інше видавництво в останній момент відмовилося її друкувати... Українська культура нагадує мені айсберг. Нагорі видно лише невеличку частину, а під водою ховається величезна махіна. Нас завжди намагалися робити дурнями, доводили нам, що наша культура убога, дрібна. І мене це запалювало. Завжди хотілося довести, донести до всіх, що насправді українська культура велика, і ми її ще не пізнали. Зокрема, культура бароко. А українське бароко безподібне, воно не має аналогів у світі, воно автентичне своїм виконанням, хоч його ідея була взята в Італії».

Упорядник переконаний, що у книжці поєднуються суто історичні характеристики з літературними. Адже на той час через релігійні обмеження в Україні не було розвинутої прози, і літописи та діаріуші стали ніби її прототипом.

«Деякі з цих діаріушів дуже цікаві літературно. Наприклад, записки Пилиповича, в яких він зображує себе таким собі Дон Кіхотом, який скрізь екзальтовано доводив, що православна віра — найкраща. Текст повний несамовитого настрою, в ньому є розкішні описи. Зізнаюся, що на його основі я написав повість «У пащу дракона». Або описи Москви Ханенком (у своєму творі він розповідає про подорож гетьмана Скоропадського до царя в надії оборонити рештки автономних прав Гетьманщини). Він ніде прямо не висловлює свого ставлення до цього міста і країни, але підкреслено фактографічними, нібито відстороненими описами дуже виразно  показав, у яку жахливу тюрму Україна влізла, яка це хвора, дика і розгульна країна. Це справді тонкий художній твір. Переконаний, «Малі українські діярії» відкриють багатьом читачам нову площину нашої літератури і культури. Багато чого з української старовини ще треба пізнати. Але багато й пішло димом. Наприклад, у пожежах. Є описи, як горіли книжки тут, у Лаврі, й студенти та професори кидались у вогонь, щоб врятувати хоч щось. Дослідники вважають, що в нас є, скажімо, близько дев’ятисот старовинних філософських трактатів. Їх іще треба повертати в культуру. Щоб ми не почувалися неповноцінними. Задля цього всі мої труди!»

А завершив презентацію виступ гурту «Хорея Козацька», який грає на автентичних інструментах давню українську музику та стилізації. Серед їхньої програми виявились і пісні на слова авторів книги — зокрема, Атанасія Филиповича та Дмитра Туптала. І це додало вечору особливої барокової «закругленості».

Кілька слів про впорядковану ним книжку Валерій Шевчук погодився сказати ексклюзивно для газети «День» (на жаль, повноформатних інтерв’ю пан Валерій останнім часом воліє не давати).

— Пане Валерію, чи багато ще діаріушів і взагалі мемуаристики старої України залишається поза широким читацьким доступом?

— У комуністичні часи такої літератури практично не виходило. Але багато чого опубліковано по журналах, зокрема дореволюційних. Наприклад, у «Киевской старине». Багато чого надрукували у діаспорі. Це справді багатий матеріал, у мене вдома він займає цілу полицю. А відколи Україна стала незалежною, пішла нова хвиля таких видань. Але все одно видано, доступно далеко не все, мало що належно осмислено.

— Що ця книжка дасть читачеві з сучасним розумінням культури?

— Унікальний фактичний матеріал, який викладено в досить вільній формі. Маса автентичної інформації. Тому, хто цікавиться минулим своєї землі, ніяк не обійти цієї книжки. Зрештою, таких збірників дотепер просто не було.

— Над чим зараз працюєте?

— А от про це я ніколи не розповідаю.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: