Кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів… єсть справжньою цілковитою зрадою
Борис Грінченко - український лексикограф, письменник, педагог, громадсько-культурний діяч

«Ми маємо бути співтворцями Європи»-2

Політолог і культуролог Ярослава БАРБ’ЄРІ про переклад книжки Ф.Шабо, поступ українських студій і потребу постійного творення демократії
27 березня, 2021 - 20:06

Продовження. Початок читайте «День»,  № 48-49
        Напередодні дня народження Ліни Костенко, «День» вирішив поспілкуватися з онукою відомої письменниці Ярославою БАРБ’ЄРІ, випускницею Римського університету «Ла Сап’єнца», Лондонської школи економіки та Оксфордського університету, а нині докторанткою Бірмінґемського університету. Нещодавно у видавництві «Либідь» вийшов її переклад книжки Федеріко Шабо «Історія ідеї Європи». Чому кризи функціонування ЄС та європейської ідентичності — це взаємозалежні процеси? Чим небезпечні «політика неминучості» та «політика вічності»? І чому перебувати на перетині різних цивілізацій — це не драма вимушеного вибору, а унікальна можливість бути геополітичним та геокультурним мостом зустрічі культур і цивілізацій? Детальніше — у другій частині інтерв’ю. Початок розмови читайте у випуску №48-49 (2021).

«ЛИШЕ РУССО ВСЕ ЗРОЗУМІВ І НАЗВАВ ПЕТРА І «ГЕНІЄМ ІМІТАЦІЇ»

— Чи могли б ви розповісти про формування концепту Східної Європи в західній філософії доби Просвітництва та «відповіді» на нього в українській, польській та російській культурах?

— Це, власне, тема моєї бакалаврської дипломної роботи. Тут варто згадати про дуже цікаву книгу американського професора Стенфордського університету Ларрі Вульфа «Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» (Київ: Критика, 2009). У цій книжці автор відстежує, як саме за часів Просвітництва в очах Заходу набував конкретності цей невизначений простір, який начебто не входив ні до Заходу, ні до Сходу (як Орієнту). Тобто навіть концепт «Східна Європа» — це концепт західний. Поняття «Східної Європи» формувалось в епістолярній, подорожній, мемуарній літературі західних філософів, мандрівників, вихователів, купців, яких обставини закидали на Схід Європи. Просвітницька Європа, попри вже системний науковий інтерес до Сходу Європи і до орієнтальних культур, зокрема до Китаю та Індії, все ж бачила себе беззаперечно простором вищих життєвих стандартів, ефективних політичних інституцій, економічного розвитку, культурних та інтелектуальних здобутків.

Завдяки винахідливій політиці Катерини ІІ, французькі просвітники звернули погляд на Росію, і сама ж імператриця активно утверджувала сприятливі для Росії концепції. Завдяки її інтелектуальному «флірту» з Вольтером російський фільтр бачення Сходу Європи як «продовження» Росії став домінуючим на Заході. Деякі європейські мислителі всерйоз повірили в європеїзацію Росії. Лише Руссо все зрозумів, назвавши Петра І «генієм імітації» і ніколи не прийнявши від Катерини жодних подачок. Тож великою мірою лише східне розширення ЄС і «кольорові революції» почали змінювати це ставлення.

Власне, саме через геополітичну та культурну ізоляцію України впродовж століть її «відповіді» фактично не були включені до західного інтерпретаційного канону Просвітництва та Романтизму.

Парадокс і драма цієї ситуації в тому, що культуру антизахідної Росії Європа знає, любить, сприймає, до польської культури ставиться з обережністю, а українську часто ігнорує. Водночас і польська, і українська культури у ключових для себе XVI—XVII та XIX століттях культивували цінності, які засвідчували їхню європейську природу. Скажімо, культ «золотої вольності» в українській та польських традиціях, український егалітаризм, відкритість української православної культури на латинський світ тощо.

І тим більше ХІХ століття: польські та українські змагання за свободу. Ідеї провідників польської визвольної боротьби — чи мова про Костюшка, чи про Міцкевича — породжені Американською і Французькою революціями. Але при тому Міцкевич, зокрема, чудово розумів, що Європа вже великою мірою інфікована фальшивим розумінням Росії. І в «Дзядах», і в «Книзі польського народу і польського пілігримства» він трагічно говорив про те, що Польща була віддана на поталу російському й германському чорним двоголовим орлам. І що Польща бореться не лише за себе, а й за свободу європейських народів, які ще не усвідомили небезпеки, що на них чекає.


ЯРОСЛАВА БАРБ'ЄРІ Й ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА СПІЛЬНО ПРАЦЮВАЛИ НАД СТВОРЕННЯМ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ «СКІФСЬКОЇ ОДІССЕЇ» ЛІНИ КОСТЕНКО

Україна мала ще парадоксальнішу ситуацію. Наприклад, коли Польща мріяла про своє відновлення, її погляд сягав минулого: відбудова Речі Посполитої з включенням України та Білорусі вже як рівноправних членів Конфедерації. І це, по суті, була ідея не нова, оскільки такий проект Богдан Хмельницький пропонував Владиславу IV. Поляки ним зацікавились, вже коли втратили державність.

Натомість у «Книзі буття українського народу» Костомарова є абсолютно геніальна думка про Федерацію вільних слов’янських народів. І це вже думка, спрямована у майбутнє. А Драгоманов фактично передбачав «об’єднані Штати Європи» — і тут його концепція близька до ідей Мадзіні. Більш як через століття по тому Єжи Гедройць в повоєнній Європі матиме візію Федерації східнослов’янських народів, які би разом могли приєднатися до ЄС. Тобто перечитання української культури на рівні історії ідей, як це робить Шабо з культурою європейською, дозволило б побачити, що українські інтелектуали беруть участь у побудові Європи і пророчими видіннями, і раціональними проєктами, що випереджають час.

КОНФЛІКТ ГЛИБШОЇ ІНТЕГРАЦІЇ І РОЗШИРЕННЯ КОРДОНІВ

— Хтось із українських мислителів говорив, що ми прагнемо до ЄС в умовах, коли ЄС сам не певен у своїй ідентичності й перспективах. І от чи справді ми говоримо про кризу Європи? Чи про кризу ЄС? І взагалі як ці поняття корелюють між собою? Бо, наприклад, коли Люк ван Міделаар, автор книги «Перехід до Європи. Історія одного початку», наголошує на вислові європейських політиків «Ми створили Європу, а тепер потрібно створити європейців» і зазначає, що Європа була сформована «згори донизу», й ідентичність її мешканців досі потребує формування, то, схоже, має на увазі саме ЄС... Тож яку саме кризу маємо? І що саме її спричинило?

— Невизначеність ЄС у своїй ідентичності та перспективах — насправді швидше перманентний стан, а не безпрецедентний момент кризи. І це не дивно: йдеться про унікальну інституцію, яка намагається знайти рівновагу між політичним прагматизмом і цінностями, між традицією і модерном, між універсальними горизонтами і специфікою окремих країн.

У європейських студіях робиться наголос на конфлікті між процесом глибшої інтеграції (integration), з одного боку, і розширення кордонів ЄС (enlargement) — з другого. За останні десятиліття ми спостерігаємо зростання кількості проблем, які вже вирішуються на рівні Брюсселя, а не окремих країн членів ЄС. Чимало громадян в ЄС незадоволені: кажуть, навіщо нам уніфікація діаметру помідорів? А все ж значно складніше: гармонізація стандартів на всіх рівнях та поглиблення економічної інтеграції служать основоположній меті ЄС — зберегти мир на континенті. І так само розширення кордонів ЄС через включення країн Східної Європи — цей процес був також концептуалізований і запрограмований як фактор забезпечення миру принаймні в геополітичному просторі Європи. Але включення нових членів додає голосів до хору, і це неминуче ускладнює можливість ЄС постати на міжнародній арені одним сольним голосом, — як, скажімо, це вдається Америці. Адже нові культурні реалії і нові історичні досвіди генерують нові пріоритети, і Європі не так просто їх між собою узгодити.

Шабо писав про процес поступового пізнання європейцями самих себе, ступеневої побудови своєї ідентичності. Але що найважливіше: історик ставить наголос не так на конкретних фіксованих категоріях «європейськості», як на здатності цієї цивілізації постійно трансформувати свої кордони на основі перманентних, але щоразу переосмислених цінностей. А відтак і формувати в часі критерії приналежності до цієї ідеї Європи.

Криза, на якій ви наголошуєте, мені здається, стосується деякої атрофії у здатності ЄС перестворити себе, переосмислити свої цінності, віднайти спільний голос, а отже, відродити свою ідентичність. За останні десятиліття ми бачимо чимало прикладів відсутності взаєморозуміння, а часом і взагалі гострі конфлікти, з одного боку, між північними та південними країнами членами ЄС (наприклад, щодо політики жорсткої економії чи розв’язання проблеми міграційних потоків). З другого боку, наростають кризи між західними і східними країнами членами ЄС, — найперше стосовно геополітичних загроз і пріоритетів (наприклад, Захід менше, принаймні до недавнього часу, тобто до анексії Криму та війни на Донбасі, відчував загрозу Росії порівняно з країнами Балтики чи Польщею). І це тільки на рівні політичної конкретики.

Тож спрацьовують різні чинники. Також серед них — ослаблення виміру цінностей, які в цьому високотехнологізованому світі опинились під загрозою різних пропагандистських, комерційних та інших цинічних технологій як на Сході, так і на Заході.

Іншими словами, криза — результат різних причин, а не якоїсь однієї. Однак цього разу — при такій відчутній екзистенційній загрозі — ЄС не консолідує спільні зусилля, а розсипається на конфліктну суміш різноспрямованих національних пріоритетів. На жаль, пандемія також показала неналежний рівень солідарності.

Найвиразніший симптом — це поява популізму в усіх європейських країнах. Ліві популістські сили наголошують на економічному суверенітеті, закликаючи відмовитись від загальноєвропейських настанов. А праві популісти зосереджуються на безпековому суверенітеті, відштовхуючи ідею відкритих кордонів та культурної розмаїтості ЄС. Перший наратив підхоплюють ті частини суспільства, які почувають себе ослабленими в результаті економічної глобалізації. На другий наратив відгукуються ті частини суспільства, в яких фактор багатокультурності порушує гарантію їхнього впливового статусу.

КРИЗА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЄС ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ — ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІ ПРОЦЕСИ

— Насправді тут Люк ван Міделаар переформулював відомий вислів видатного діяча італійського Рісорджіменто Массімо Д’Адзельйо: «Ми створили Італію, а тепер потрібно створити італійців». У цьому парафразі є чимало рівнів розуміння і аналізу. По-перше, ідея Європи в усі віки — це, так би мовити, елітарний проєкт. Книга Шабо це чітко оприявнює. Відчуття приналежності неможливо сформувати «згори донизу» в демократичних умовах. Це можливо лише в автократичних і тоталітарних суспільствах. Тож в різні віки належати до Європи означало мати більшу свободу, ширшу освіту, необмежені можливості руху й обміну, а відтак і вищий добробут.

ЄС успадкував цю модель, але по-перше, в умовах глобалізації, яка спрощує і збіднює низку параметрів. Тож більшість громадян в країнах ЄС щоденно користуються перевагами ЄС як належними реаліями, не замислюючись над тим, що за це велася боротьба впродовж століть. Тому інституції ЄС видаються якимись бездушними бюрократичними машинами, далекими від щодення. Натомість якщо б ці інституції бодай на короткий час ослабили діяльність, похитнувся б добробут всього ЄС.

А по-друге, європейський спадок зазнає знову ж таки впливу розширення кордонів. Тобто трансформація в часі кордонів ЄС — це сила, але так само і слабкість Європи. Розширення Європи — це розширення простору миру, економічних можливостей та культурної багатоманітності, але це також ризик розмивання її основоположних характеристик, оскільки у свідомості більшості людей домінують локальні та національні конотації приналежності. Тож охопити і засвоїти Європу як власний простір — це складний моральний та інтелектуальний процес.

Тому криза функціонування ЄС та європейської ідентичності — це взаємозалежні процеси. Тут, на мою думку, варто пам’ятати дві речі. Перший аспект: як вчить той же самий Шабо, криза — важливий елемент діалектики розвитку. Хто не розвивається, той кризи не переживає. У світі нових технологій, масифікованих процесів, де глобалізуються навіть катастрофи, як пише Ліна Костенко у своїй статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», кризи неминучі.

Другий аспект — це знову ж таки питання нашої приналежності. Якщо ми віримо в Європу і прагнемо там бути, то не маємо права бути лише пасивними бенефіціарами її матеріальних багатств і привабливих туристичних маршрутів. Ми маємо бути співтворцями Європи, її культури, маємо любити її і вболівати за неї і в часи кризи. І, за великим рахунком, це інтелектуально і морально єдино чесна позиція, якщо ми справді вважаємо Європу нашою духовною батьківщиною. Пам’ятаючи, що саме шлях до Європи — тривалий і важкий, що потребує консолідації нашої «волі до буття» в історії. А Євразія ось тут за рогом: крок — і немає ні держави, ні майбутнього.

«ПОЛІТИКА НЕМИНУЧОСТІ» &»ПОЛІТИКА ВІЧНОСТІ»

— А чи не маємо ми зараз ситуацію, в якій європейська ідея поступово зводиться до «зростаючого добробуту»? А якщо добробут не зростає — значить, криза...

— Абсолютно так. Якщо ЄС сприймається виключно в суто інструментальних термінах, — цитуючи Борреля, як «банкомат» для економічної вигоди, — то сенс існування ЄС стає умовним. Саме тут популістські наративи знаходять своє втілення: «як нам було добре, коли ЄС не диктував нам, як жити». Таку реакцію, власне, ми бачимо на рівні неокультурених верств громадянськи байдужого населення. Можна додати, що якби ЄС «не диктував, як жити», то Ірландія з бідної країни постачальника картоплі не перетворилась би на «кельтського тигра», а в умовах пандемії Італія не отримала б від Брюсселя 210 мільярдів євро. І це два приклади з сотень тисяч. А інакше що? Вибрали гроші з «банкомата» — і знову вітер у кишенях.

Ту ж саму проблему можемо спостерігати в Україні з питанням незалежності та ностальгією за радянськими часами. Якщо для людини незалежність України була прив’язана виключно до «обіцянки» економічного процвітання, то коли добробут не зростає, автоматично незалежність сприймається як крах, а пропагандистські меседжі, що прославляють радянське минуле, логічно мають позитивний резонанс. Тільки ж ті люди забули, що в радянському минулому вони були пилом під гусеницями тоталітарної машини. А сьогодні мають шанс бути особистостями й будувати власні перспективи.

У книзі «Шлях до несвободи» (The Road to Unfreedom) Тімоті Снайдер пропонує дуже цікаву версію появи популізму через порівняння категорій «політика неминучості» (Politics of Inevitability) та «політика вічності» (Politics of Eternity). Перше поняття відображає процес перетворення майбутнього на міф, який змальовує ідею ідеального прийдешнього, в якому обов’язково гарантований економічний розвиток, посилення демократичних інституцій та технологічного прогресу. Таке бачення приречене на конфлікт з реальністю. Адже за відсутності адекватних дій з метою створення так званих «захисних сіток» (safety nets) для найвразливіших груп населення, нерівність, яку розширює глобальна економіка, буде неминучою. Власне, популісти й використали демократичні інституції з метою розхитування ліберальних принципів всередині системи (як це відбулося і в Україні). А технологія виявила не лише об’єднуючий потенціал, а також і можливість інструментального її використання з метою поляризації суспільства.

Коли цей конфлікт з реальністю стає очевидним, то багато людей воліють застрягнути в «політиці вічності», яка ідеалізує минуле і прирікає людей на нерухомість у теперішньому часі, блокуючи сили і вміння для розбудови майбутнього. «Політика неминучості» та «політика вічності» мають спільним знаменником той факт, що обидві сприяють уникненню відповідальності за теперішнє. Для Снайдера єдиний вихід — знання історії, яке є основним критичним інструментом розуміння фіктивності обох цих ідей.

Тому і в цьому плані книга Шабо важлива — вона дозволяє нам бачити історію Європи як діалектичний процес, де Європа як цивілізація виявляла і кращі, і гірші риси. Але потім мала силу аналізувати і порівнювати, здобуватися на зміну стратегій та інструментарію, ставлячи собі щораз вищу планку, уявляючи вершини, яких прагнула досягти. Тож знання дороги до цих вершин в науці, мистецтві, в політичній організації суспільства на основі свободи — це моральний компас дорогами майбутнього, який має допомогти нам уникнути трагічних пасток минулого.

ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ

— Якщо сприймати цю кризу як переосмислення, то виглядає так, що і Європа, і Україна стоять перед певною мірою подібними питаннями. Віднайдення нового смислу, нової ідеї. Які ви вбачаєте можливі варіанти? І чи може Україна на «новій хвилі переосмислення» приєднатися до ментальної Європи?

— Так, цілком згодна. Імовірно, ЄС переживе повернення до ідеї пріоритетів демократії, витісняючи руйнівний популізм. Що ж до України, то якщо значна частина українського суспільства далі продовжуватиме виявляти політичну незрілість і разом з тим цинізм, крах настане дуже скоро, бо в Україні немає достатніх демократичних запобіжників для уникнення такого сценарію.

Якісь радикально нові ідеї ані потрібні, ані помічні. У світі й так панує хаос волатильних пропозицій і категорій. Ідеї не можна майнити, як криптовалюту. Необхідне вдосконалення механізмів зв’язку між владою і суспільством у просторі ЄС, загалом Заходу. Європа має переосмислити ті цінності, на яких заснована. І в такий спосіб ПОВЕРНУТИСЯ ДО СЕБЕ в цьому складному модерному часі.

Перед Україною стоїть, по суті, те ж саме задання. Вона має повернутися до себе, а це і є цивілізаційний еквівалент ПОВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПИ. Коли країни Сходу Європи — Польща, Чехія, балтійські держави — йшли до інтеграції з ЄС, вони кваліфікували цей шлях як «ПОВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПИ». Я певна, що це має стати основою і українського шляху до ЄС.

Але цей шлях вимагає велетенських зусиль і в плані інтелектуальному, і в плані практичному. Йдеться не лише про викорінення корупції, яка прирікає вже десятиліттями Україну на периферію євразійського світу. Тут необхідна масована культурна дипломатія. Ми маємо чітко зрозуміти, чому і в який спосіб Україна з’являється на ментальній мапі європейських суспільств, але ж також чому НЕ з’являється. Це дасть ключі для розуміння, що потрібно робити з боку України, щоб культурні кордони Європи «перемальовувалися», природно включаючи Україну.

Власне, 2014 рік став ключовим моментом, коли Україна знову з’явилась на геополітичній ментальній мапі Заходу. Але ще безмірних зусиль потрібно, щоб її переосмислили також і як незалежний культурний простір, пов’язаний з Європою не кон’юнктурно, на потребу часу, а всіма глибинами свого історичного єства.

«В АНГЛОСАКСОНСЬКОМУ СВІТІ УЯВЛЕННЯ ПРО УКРАЇНУ ЗНАЧНО ВИРАЗНІШЕ»

— Власне, розрив між Європою (ментальною) і Україною і досі існує. До всього іншого, за ХХ ст. додалося ще нашарування спадку Soviet Russia/Soviet Union. Чи вдалося якоюсь мірою подолати ці нашарування? У якому нині контексті розглядається історія України у західних студіях?

— Так, ментальний розрив існує. І не лише спрацьовує нашарування Soviet Russia/Soviet Union. В європейській славістиці досі чи не єретичною думкою є концепт «України-Русі», в той час, як Русь безпроблемно ототожнюється з Росією.

Але відповісти на це питання вкрай важко, оскільки воно включає багато нюансів і потребує контекстуалізації. Власне, ясніша картина в англосаксонському світі: тут уявлення про Україну значно виразніше. Але в основному йдеться про історичні та геополітичні студії, а також історично-культурологічні. Є надзвичайно впливові історики — такі, як Тімоті Снайдер, Енн Епплбаум, Сергій Плохій, чиї праці неймовірно цінні для розкриття історії України на Заході через українську, а не російську призму розуміння.

Значно складніша ситуація в континентальній Європі. Тут більше уваги приділяється літературних студіям, а це ж надзвичайно тонка й артикульована матерія. Потрібні переклади, словники, підручники. Кількість цих джерел невпинно зростає, але з кожним новим джерелом ніби ще більше відчувається брак інших.

Поза межами наукових кіл справа ще гірша. Є чимало політиків і журналістів, які реально працюють на Росію. Ці нашарування досі існують також внаслідок ефективності російської пропаганди в західних країнах. Тож що робить держава, яка має ту ж таки «волю до буття» в історії? Виробляє комунікативні стратегії та інструменти, здатні перешкодити дії пропагандистських рупорів.

Ось тут і починається цікаве. За тридцять років Незалежності в цьому плані вкрай мало зроблено з боку України! Потрібні ефективні інституції. Такі вже є. Зокрема, Український інститут, Український інститут у Лондоні, Український кризовий медіа-центр. Я мала честь і приємність з ними співпрацювати і просто вражаюсь, наскільки це першокласні та максимально мотивовані фахівці, з глибоким розумінням і знанням культурної історії.

Врешті, газета «День» добре знає цю проблему. Лариса Івшина присвятила цій проблемі різноманітні дискусійні платформи. Але проблема велетенська, тож і потребуватиме ще довго колосальних зусиль і ресурсів.

«ЩОБ СТАТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КРАЇНОЮ, ТРЕБА НЕ ЛИШЕ ВЗЯТИ ЩОСЬ ВІД ЄВРОПИ, А Й ЗАПРОПОНУВАТИ ЇЙ СВОЄ»

— А з іншого боку, наскільки Україна пам’ятає своє європейське минуле? Вступом і глосарієм до книжки Федеріко Шабо, наскільки я зрозуміла, ви прагнули пролити світло на всі ті європейські традиції, які також завжди були нашими традиціями, хоч про це ми часто забуваємо.

— Власне, всі ці лакуни — тяжкий наслідок процесів тиску і заборон. Але однозначно: не можна «експортувати» переконливе знання про українську культуру, якщо в самій країні це знання невстатковане. Іншими словами, зовнішній канон української культури повинен корелювати з внутрішнім. Скажімо, у самій Україні йдеться про те, як мало читає суспільство, як непослідовно працює держава над інституціоналізацією культури. Тим часом зовнішній реципієнт потребує готових лаконічних «ключів» до культури. Не отримавши їх, він не бачить культури, свідомої і гордої своїми здобутками, тож втрачає до неї інтерес.

До речі, у Шабо є чітка думка: щоб стати європейською країною, треба не лише взяти щось від Європи, а й запропонувати їй своє. Чому Польща — Європа для Шабо? Через Коперника, Міцкевича і Шопена. Завважмо, що Коперник походив з німецького середовища, а Міцкевич і Шопен були вигнанцями, але жили в Європі. Росія, вважає Шабо, взяла чимало від Європи, але дуже мало їй дала. Згадує Достоєвського і Толстого, Чехова, музику, балет... Але не цінності.

Ось тому ви маєте рацію: і мій вступ, і глосарій справді підпорядковані ідеї: створити інтерпретаційну сітку координат, яка б показала, що категорії формування Європи належать і нашій культурі. Показуючи, як європейці осмислюють формування своєї ідентичності в часі, бачу цю книгу як один з можливих актів культурної дипломатії задля того, щоб українці згадали себе як європейці. Тож ця книга — одне з можливих джерел для перегляду української європейської культурної спадщини, яка потребує нового переосмислення у змінених умовах.

«УКРАЇНА — КУЛЬТУРА УНІКАЛЬНИХ СИНТЕЗІВ»

— Коли і за яких умов у Європі побачать, що Україна — давня Європа?

— Тоді, коли в Україні ми самі переконаємося, що бути на перетині різних цивілізацій — це не драма вимушеного вибору, а унікальна можливість бути реально геополітичним та геокультурним мостом зустрічі культур і цивілізацій. Це Росія прагне бачити Україну як простір зіткнення Європи і якоїсь міфічної «православної цивілізації». Доки ми дозволяємо, щоб цей російський наратив домінував на Заході, завжди буде ризик маніпуляцій з обох боків.

Маємо усвідомити: Україна — культура унікальних синтезів. І Європа — цивілізація синтезів.

Ще одне. Ми вже говорили про те, що в плані культурному, а отже, й моральному кордони Європи перебувають у постійному русі. Поки Україна бачиться як простір зіткнення, вона ніби прирікає культурні кордони Європи на заморожений стан. Адже Європа закінчується «на кордоні» з простором зіткнення, ставши цивілізацією, яка намагається викорінити зі своєї історії протистояння — в ім’я зустрічі. Україна, яка відновлює свою культуру як простір зустрічі, має всі інструменти для доведення своєї європейської природи. Пам’ятаючи, що приналежність до Європи — це не інертна спадщина минулого з етикеткою «зроблено в Європі». А важкий і відповідальний вибір майбутнього.

Після людської втрати, найбільша втрата, яку війна з Росією нав’язує Україні, — це втрата часу. Це час на перебудову матеріальної інфраструктури держави, на пошук ресурсів для цієї перебудови. Але найголовніше — Росія відбирає в України час на перебудову внутрішньої інфраструктури нашої ідентичності.

Певна, доки не буде зміни влади у Росії, драма на Сході продовжуватиметься. З того, що я вивчаю для мого докторського проєкту, очевидно, що на цьому етапі робляться систематичні зусилля інтеграції цих територій у російський економічний та ідеологічний простір. Тому в розмові про реінтеграцію цих територій в «європейську Україну» основне питання: чи не стане це радикальною перешкодою на шляху України до ЄС?! Не можна забувати про наших людей там, але є й інше важливе питання: чиї люди нових поколінь зростають на непідконтрольних територіях при послідовній індоктринації суспільства через програми «военно-патриотического воспитания»? Який світогляд мають молоді покоління, у яких фактично віднімають пам’ять про українську державність і яким нав’язують «республіканську» ідентичність та ідею приналежності Донбасу до «русского мира» як незаперечний «історичний факт»?

Перед Україною стоїть болісний вибір, в якому напрямку розширювати геополітичний та геокультурний кордон своєї реальності: перед собою, за собою — чи крізь себе. Тобто без перебільшення можна сказати, що від України залежить кордон, а отже, й доля європейської цивілізації. Тому Україна повинна мати мужність і амбіцію виконати цю свою історичну роль.

Зараз вона здається розгубленою хаотичною країною втрачених життів і змарнованих шансів. Але це не так. Країна, що бореться за свою свободу, — це і є «давня Європа». У цьому Європа нас уже «впізнала». Основне, чого бракує нині Україні, — це серйозного і професійного політичного класу. Тоді Україна могла б дуже стрімко відновити свою європейську ідентитарну динаміку. А відтак вийти зі стану «жертви і чинника глобалізації катастроф» — і стати чинником глобалізації європейської культури. Тобто живим доказом вітальності давньої і завжди модерної ідеї Європи.

Запитувала Марія ЧАДЮК, «День». Фото з особистого архіву Ярослави БАРБ’ЄРІ
Газета: