Тепер, коли ми навчилися літати повітрям, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

На березі висушеного озера пам’яті

Одним із найочікуваніших українських романів 2020 року слід назвати книжку «Амадока» Софії Андрухович
11 червня, 2020 - 17:32

У фокусі цього твору — родинна історія на тлі історії національної, трансформація та фрагментація їх обох і вплив на життя подальших поколінь. Романа, працівниця архіву, розташованого в одній з будівель Софії Київської, випадково знайомиться з археологом Богданом, який збирається йти добровольцем на фронт, і з його батьком, пластичним хірургом. Син і батько посварені. Син зникає десь у паралельному світі війни, а Романа багато спілкується з його батьком, дізнаючись від нього всі хитросплетіння й парадокси історії цієї родини. В житті кількох поколінь Фрасуляків вона вже, мабуть, орієнтується не гірше, а то й ліпше, ніж у біографіях власних предків.

 Ці знання дуже допомагають Романі, коли вона оголошує, що знайшла Богдана в лікарні — після страшного поранення, нескінченних операцій. Він має жахливо спотворену зовнішність і геть втратив пам’ять. Романа забирає його до себе в дачне селище під Києвом — і за допомогою фотоархіву та родинних історій береться до роботи над відновленням Богданової пам’яті. Цікаво, що при цьому вона називає себе його дружиною. А втім, попереду ще багато сюрпризів, і пошуки вчорашнього дня заведуть героїв далеко не туди, куди можна було б очікувати...

 Історія родини Фрасуляків (до речі, існував і реальний історичний діяч із таким прізвищем), мабуть, є центральною зоною книжки. Викладено її через словесну інтерпретацію фотообразів, короткими, мозаїчними фрагментами, насиченими психологічною напругою та метафорикою. Місто Бучач, ХХ століття. Кохання між зовсім юними українкою і євреєм (таке собі продовження однієї з ліній попереднього роману письменниці, «Фелікс Австрія») дає поштовх цілому лабіринту пригод, що постійно розпадається на уривки і версії. Цей сюжет, ясна річ, дає змогу Софії Андрухович накреслити деякі елементи панорами життя довоєнного галицького містечка. Тут і колорит, і побут, і мова, і краєвиди — але також і підваження міфу про ідилічну мультикультурність (знову перегук із книжкою «Фелікс Австрія»). Авторка підкреслює межі, напругу і жорстокість. А жорстокість сягає апогею вже в роки нацистської окупації. На сторінках «Амадоки» багато написано про Голокост і взагалі про терор сорокових років.

 Події в бучацькому гетто, в підпіллі, в довколишніх лісах і селах знаходять відгук і в пізніх радянських часах, і в наші дні. Але також вони переплітаються зі, сказати б, історико-культурологічними подіями — адже помітна частина роману зазнає жанрової трансформації в замальовки (то есеїстичні, то «житійні») про скульптора Іоана Георгія Пінзеля, засновника хасидизму Баал Шем Това, філософа-містика, письменника і музиканта Григорія Сковороду. Таке жанрове переключення, певно, може збити з пантелику частину читачів, але воно має свій сенс: дещо врізноманітнює стилістику книжки, розширює контекст і поле, в якому перебувають інтереси й долі героїв. Зрештою, текст «вирулює» й на історію письменника вже двадцятого століття, радянського агента Віктора Петрова, зокрема на його любовний трикутник із Софією Зеровою та Миколою Зеровим. Тут перед нами — своєрідний, доволі схематичний начерк «Розстріляного Відродження», цікавий, однак з акцентами на недомовках і, скажімо, на такій важливій речі, як сьогоднішнє нерозуміння мотивів вчинків героїв літературної сцени тієї доби. «Розстріляне Відродження», доля Віктора Петрова та інших авторів 1920 — 1930 чи 1940 — 1950 років, таким чином, виявляються втіленням «випарування» пам’яті та знання. Подібним до зникнення (напів)міфічного озера Амадока, що його в давнину малювали на мапах нинішньої України і яке дало назву книжці.

 Роман Софії Андрухович — це цілісна й послідовна стилістика. З увагою до дрібниць і характерним неквапливим темпом, із багатою уявою та вигадливими образами. З алюзіями і стилізаціями, в яких часом криється не одразу помітна іронія і жарт. З фірмовою відсутністю діалогів у традиційній формі. З символами й відсиланнями до справжніх фактів та історій. З підтримкою постійного рівня емоційної напруги та тривоги. Не без моментів багатослів’я. З дещо детективним присмаком.

Якщо вам цікаве поєднання такої естетики і тематики, «Амадока» стане вам, можливо, не найкомфортнішою і не найвеселішою, зате важливою і багатогранною супутницею на досить тривалий час. Ці 832 сторінки точно не минуть непоміченими.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: