Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Недитячий детектив

Книжка Сергія Оксеника про українську історію як минуле, що через невідрефлексованість ніяк не вдається поховати, і тому воно весь час вдирається в теперішнє й майбутнє
6 травня, 2020 - 09:55

Роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» встиг потрапити до коротких списків важливих премій, в поле зору критики й навіть викликати кілька дискусій. Спробуємо розібратися і ми, про що ж цей текст і як його читати.

«НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЧАС»

Одного дня у тихому селі Варварка Херсонської області починають відбуватися дивні речі, зокрема — зникати кури. Для місцевого дільничного на ім’я Ревмір ця непересічна подія стає першою справою за сім років міліціювання, а для тринадцятирічного Вовки Плетесюка і його молодшого брата Юрка — цікавою пригодою під час літніх канікул. Хіба може бути інакше, якщо зачитуєшся романами Конан Дойля та Жуля Верна?

Формально текст є підлітковим детективом, в якому дорослі й діти ведуть подвійне розслідування. Однак роман побудований таким чином, що читач не так слідкує за з’ясовуванням обставин злочину, а точніше — кількох злочинів, і мотивацією тих, хто їх скоїв, як дедалі глибше занурюється в особливості життя українців у Радянському Союзі, а воно сповнено протиріч і викликає самі запитання. Та й Оксеник називав цю книжку антидетективом.

В анотації зазначено, що дія роману відбувається наприкінці 1950-х, однак йдеться про 1965 рік, принаймні на це вказує той факт, що діти дивляться в кіно фільм Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика». Повсякденне життя людей має всі ознаки хрущовської «відлиги»: в парку зносять пам’ятник Сталіну, люди збираються разом і грають у волейбол (це прояв свободи та демократизації), читають вголос вірші (щоправда, не Євтушенка чи Вознесенського, однак читають), дорослі й діти сперечаються про «культ особистості», міліція вже не має колишніх повноважень. Текстом роману, ніби рефреном, проходить думка, що «час вже не той» і 1937-й рік пішов у небуття.

Але яким є цей час? Старий світ, який фактично сформувався під час революції, якщо не руйнується, то змінюється. Недарма Ревмір, чиє ім’я означає «революционный мир», хоча і залишається вірним системі й навіть розкриває вбивство п’яної піонерки, виштовхується цією системою на маргінес «за власним бажанням». Методи, якими він звик оперувати, тепер не працюють: до людей більше не можна вдиратися вночі для вчинення слідчих дій, машина терору більше не потребує нових жертв з ненажерливістю чудовиська. Принаймні це проголошується. Але чи зміни на краще справді відбуваються?

БРЕХНЯ І ВИКРИВЛЕННЯ ІСТОРІЇ

Вбивство п’яної піонерки, безкарність якого «кришується» самою ж системою, перетворюється на чергову тему для розмов «про страшне» біля вогнища, тобто на місцеву легенду, яка після кількох переповідань взагалі втратить свій зв’язок з тим, що відбувалося в дійсності. І це є метафорою радянської історії як такої — все викривлюється й спотворюється до невпізнання: Голодомор називається голодовкою, українці, які не сприйняли радянську ідеологію, «бандерівцями» і «западенськими бандитами», а татарам приписуються ворожість і злі наміри.

Брехня нашаровується на брехню й, підважена страхом і мовчанням, передається наступним поколінням, які сприймають історію геть некритично — як сиву давнину, що немає до них жодного стосунку: «Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що люди на вулицях падали від голоду і помирали. Але коли то було! Ще до війни...»; «Які заслання? Це ж не до революції. Які в нашій країні можуть бути заслання? Та ще й на Цілині. Туди люди добровільно їдуть із усього Радянського Союзу! Комсомольці!».

Втім бреше не лише система, аби утримувати владу, брешуть усі: діти — дорослим, а ті — дітям і самим собі. І це створює умови, за яких вбивство Свєти Котенко неминуче потрапляє до величезної ями замовчування, як і багато інших подій, що відбувалися на українських землях.

Тому «відлига» в романі виглядає не так романтичним часом свободи і ковтком свіжого повітря, як черговим перефарбовуванням і пристосуванням до нової «політики партії», але партії все тієї ж. Невипадково ж ресторан, через діяльність директорки якого, власне, і вбивають п’яну піонерку, називається «Премудрий піскар». Завдяки сатиричній казці Салтикова-Щедріна з однойменною назвою це словосполучення стало синонімом конформізму.

«НЕМА ТУТ ПРАВДИ. ЦЕ — ЧУЖА ЗЕМЛЯ»

Роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» — книжка про українську історію як минуле, що через невідрефлексованість ніяк не вдається поховати, і тому воно весь час вдирається в теперішнє й майбутнє, лякаючи дітей і дорослих. Останніх — повторюваністю, а перших — одороблами і потворами так, що переляк доводиться вишіптувати й викочувати яйцем.

І мова не лише про історію ХХ століття. Баба-шептуха Ганя каже: «Нема правди. Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто... Тут зло живе... Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться...» — маючи на увазі, що раніше, до російсько-турецької війни 1787—1791 років, на цих землях жили кримські татари. Йдеться про історію України, яка потребує — шар за шаром — дослідження, пояснення й нової оцінки, щоби, врешті-решт, дати небіжчикам спокій.

Книжка має відкритий фінал — ми не знаємо, чи вдасться майбутнім поколінням українців дати собі раду з нашою історією, яка все ще чекає на прискіпливе детективне розслідування, але роман Сергія Оксеника — чудова нагода поговорити про неї з підлітками, без жодного моралізаторства та нудьги, бо одна з принад тексту — барвистий південноукраїнський суржик.     

Ія КІВА
Газета: