Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Непростий роман непростого Вільнюса

Знаменита книжка Річардаса Ґавяліса, яку іноді називають маніфестом литовського постмодерну, з’явилася українською
30 квітня, 2021 - 10:39

Українські читачі потроху здобувають нові нагоди для знайомства з хрестоматійними зразками литовської літератури. Цього разу — мова про знаменитий роман «Вільнюський покер» Річардаса Ґавяліса, що його іноді називають маніфестом литовського постмодерну. Книжка з’явилася в українському перекладі Володислава Журби у «Видавництві Старого Лева».

Можна було б, звісно, віддатися тривалим і прикрим медитаціям про те, чому знакова книжка, написана ще 1989 року в країні, з якою Україну єднає стільки історико-культурних «ниточок», вийшла українською аж через тридцять один рік. Проте конструктивніше, як на мене, зрадіти тому, що ця подія нарешті таки відбулась.

«Вільнюський покер» — роман непростий, багатошаровий і багатовимірний. У ньому дуже вигадлива образність і сповнене мистецької гри письмо. Химерні історії його героїв постають перед читачами в дуже викривленому й «переливчастому» вигляді, а одні й ті самі події можна побачити очима різних персонажів, завдяки чому вони щоразу набувають геть інакших значень і подробиць. Книжці пасує також і прикметник «важка»: роман Ґавяліса мозаїчний не лише в сенсі образів чи мови, він ще й охоплює вельми широкі та різноманітні, мінливі емоційні простори — це і, наприклад, естетський транс, і богемна меланхолія, і хворобливо-гіпертрофоване сексуальне напруження, і то кумедна, то жаска нудьга буденності пізнього радянського тоталітаризму, і справжній жах спогадів-епізодів про Другу світову в Литві (як про війну всіх з усіма, таку собі пандемію вбивства), про тортури в НКВД та в сталінських таборах. Отож, деякі сторінки «Вільнюського покеру» можуть даватися важко і травмувати, проте і в болісних епізодах Ґавяліс зумів бути цікавим, вигадливим і грайливим (в естетичному, зрозуміло, сенсі). Окрема емоція, варта особливої згадки — своєрідний сіро-смертельний настрій, що асоціюється в героїв і оповідачів із сучасним їм Вільнюсом. Його можна трактувати і як критику соціальної реальності в цілому, і як сірість «радянської дійсності», і як литовська самоіронія, і, зрештою, просто як своєрідний емоційний «фільтр» для художньої дійсності роману.

У центрі доволі фрагментованого сюжету «Вільнюського покеру» — життя кількох мешканців литовської столиці 1970-1980-х років. У ньому перетинаються площини буденного міста (наділеного інфернальністю), загадок однієї бібліотеки, мистецької та навколомистецької богеми, привілейованих радянських кіл. Десь поміж ними відбувається вбивство. І низка інших дивакуватих історій. Вони ніби поступово розплутуються, проте нерідко це розплутування видається радше блуканням у лабіринті. А ще в цьому вільнюському світі чи то з психічно деформованої фантазії головного персонажа, Варґаліса, чи то з потойбічної безодні з’являються, блукають і снують світову змову загадкові та страшні «коначі» (від слова «конати»)...

Роман Ґавяліса часом порівнюють із Джойсовим «Уліссом». Як і практично завжди в таких випадках, порівняння відверто сумнівне. Але воно справедливо вказує на джойсівські ремінісценції, що їх вистачає у «Вільнюському покері». Взагалі, для уважних читачів у цій книжці є ціле інтертекстуальне поле з цитатами чи натяками на творчість багатьох найрізноманітніших письменників. А скільки їх ми не можемо «спіймати» через надто вже пунктирні уявлення про литовську культуру? До речі, цікавий момент: «Вільнюський покер», будучи органічно дуже литовським текстом, антирадянською книжкою, одночасно є твором глибоко самокритичним у національному вимірі. У ньому, наприклад, зовсім без патетики й захвату, а часто й скептично зображено моменти визвольної боротьби литовців у середині ХХ століття чи їхнього знаменитого м’якого «побутового» антитоталітарного опору в пізніші десятиліття. Чимало іронії дістається творам і авторам литовської літератури. Що ж, це лише зайве свідчення — у цій книжці ви не знайдете банальностей.

Головне, що треба відзначити про український переклад роману Річардаса Ґавяліса, зроблений Володиславом Журбою — він гнучкий і пружний, лексично багатий і строкатий. Ця строкатість доходить до несподіваних поєднань мовних форм на зразок «не можна цього чуть», «нікуди подіться», «робитимем» з підкреслено літературними «ізсередини», «узагалі» та інших подібних неочікуваних контрастностей. Звісно, цікаво, як це співвідноситься з оригінальним текстом — і тут книжці зовсім не завадили б примітки чи автокоментар перекладача. Натомість, у «Вільнюському покері» є розлога і пізнавальна післямова Маріанни Кіяновської.

«Вільнюський покер» — масштабна та яскрава книжка, одна з видатних пам’яток кінця літературного двадцятого століття. Нарешті й ми можемо її вільно інтегрувати до свого «постмодерного канону».

Олег КОЦАРЕВ
Газета: