Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Нерозкаяні жінки: українки-в’язні радянських таборів

Про них розповідає нова книжка «Ув’язнені чорнобривці», щойно випущена видавництвом «Кліо»
4 березня, 2021 - 19:01

«Як же Вам, жінко,
На нарах спиться?
Ви ж не злочинниця
Ані не вбивця...
Як же Вам, жінко,
На нарах спиться?
Вам би купатися
Кожного ранку
У водах, що пахнуть
Зіллям рум’янку...»

Важко байдуже читати ці рядки, написані Атеною Пашко — дружиною, другом і соратницею В’ячеслава Чорновола. Як неможливо байдуже читати книгу, камертоном до якої є цитована поезія пані Атени. «Ув’язнені чорнобривці» (Київ, видавництво «Кліо», 2020 рік) — це книга-альбом, на створення якої надихнули упорядника Олену Лодзинську, директора видавництва Віру Соловйову експонати Музею шістдесятництва, що розповідають про героїчну долю українських жінок, які обстоювали беззаперечне право нашого народу бути господарем на своїй землі. «Ув’язнені чорнобривці», власне, складаються з низки новел, що розповідають про життєвий шлях та героїчні діяння Надії Світличної, Катерини Зарицької, Дарії Гусяк, Марії Пальчак, Ірини Сеник, Ірини Стасів-Калинець, Стефанії Шабатури, Оксани Мешко, Ніни Строкатої, Раїси Руденко, інших унікальних жінок; хтось із них є справжньою легендою української історії, хтось — не настільки відома, але всі ці постаті — реальне, неспростовне свідчення фальшивості, недобросовісності тверджень на кшталт: «Незалежність впала на Україну раптово, ніби з неба, дісталася практично без боротьби». Це неправда — незалежної України не було б без жертовності незабутніх героїнь «Ув’язнених чорнобривців».

Укладач книжки Олена Лодзинська зазначає: «Як усі дороги колись потужної Римської імперії вели до Рима, так усі дороги волелюбної людини в СРСР вели до політичної зони за колючими дротами. І якщо в часи сталінського терору туди можна було потрапити просто через соціальне походження чи за анонімкою сусіда, то пізніше, у брежнєвську добу, товариство політичних зон стало добірнішим і свідомішим своєї мети. У цій книжці — розповідь про життя малої жіночої політичної зони у селищі Барашево (Мордовія), куди українські бранки прийшли різними шляхами, але стали там єдиною родиною».

Другий розділ книги, акцентує увагу читача пані Олена, присвячено стислій розповіді про заснування й мету діяльності Української Гельсінської групи; чимало жінок-ув’язнених табору в Барашево, починаючи з 1977 року, отримали жорстокі вироки саме за участь у цій правозахисній організації. Третій розділ — про тих героїнь, хто, формально перебуваючи на волі, ніс тягар членів родин ув’язнених, усіма силами підтримуючи їх у табірному прямостоянні. Адже було б несправедливо бодай одним словом не згадати їх. І, нарешті, заключний розділ — про те, як склалися долі жінок-політв’язнів після звільнення.

Безперечно, кожна з героїнь «Ув’язнених чорнобривців» — сильна, мужня особистість зі своїм україноцентричним світоглядом, твердими переконаннями, що пройшли найважче випробування — самим життям. За браком місця ми, на жаль, не маємо змоги докладно розповісти про них. Проте зупинимося, хай коротко, на постаті Надії Світличної — сестри Івана Світличного, духовного лідера українських шістдесятників, письменника, літературного критика, поета, громадського діяча, правозахисника.

Поза сумнівом, Надія Світлична зазнала потужного духовного впливу брата. Можемо говорити й про певну еволюцію її поглядів. Сама пані Надія згадувала: «Якусь ненормальність свого національного статусу я, звичайно, відчувала (хто ж її не відчував з українців, скажімо, в Києві?), але, вихована радянською пропагандивною системою, позбавлена можливості бодай ознайомитися з непофальшованою історією свого народу, я вважала такий статус якщо не задовільним, то неминучим у процесі розвитку людства».

І та ж сама Надія Світлична — на початку 1972-го, під час обшуку і допиту, влаштованого поважним КГБістом Пархоменком — «начальником слідчого відділу» (той вправно вдавав «гуманіста», говорив, що «ми теж люди, по-людськи все розуміємо, і якби ви тільки розважніше поводилися...»). Зрештою, сказав Пархоменко, «ми ще можемо дати Вам можливість переночувати вдома, щоб Ви добре подумали...» «Я ще гостріше, — згадує пані Надія, — відчула принизливість своєї мишачої ролі — уже в котячих пазурях — і роздратовано відрубала йому: «Прошу припинити цю торгівлю; заарештували — то ведіть до камери». І ця ж Надія Світлична в останньому слові на суді визнала себе частково винною — у тому, що «занадто вірила у проголошені радянською Конституцією свободи і недооцінювала Кримінальний кодекс». А ось що написано про неї у відомих документах КГБ: «Материалы следствия и оперативные данные свидетельствуют о том, что Светличная до фанатизма настроена националистически, не намерена отказываться от своих антисоветских убеждений. Во время ознакомления с материалами дела адвокат советовал ей изменить свои взгляды и убеждения, раскаяться в суде в совершенных преступлениях, что могло бы смягчить меру наказания. На это Светличная ответила: «Мои убеждения устойчивые, и я не ребенок, чтобы менять их. Если я изменю свои убеждения, так зачем тогда жить?»

* * *

Ці нерозкаяні жінки, що про них йдеться у книжці, — цвіт української нації. Книга-альбом «Ув’язнені чорнобривці» подає долі далеко не всіх із них. Але цього більш ніж достатньо, аби читач пересвідчився: свою Незалежність Україна воістину виборола. Бо на цій землі зросли такі героїні.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: