Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

(Не)забута формула краси

Книжка, що покаже у ЗD-моделях п’ять знищених шедеврів дерев’яної архітектури Лівобережжя
22 квітня, 2021 - 19:53
«У ХРАМАХ СТВОРЮВАВСЯ ТЕЛЕСКОПІЧНИЙ ЕФЕКТ: КОЛИ МИ ДИВИМОСЯ ВГОРУ, ТО ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕРКВА ЩЕ ВИЩА, НІЖ ВОНА Є НАСПРАВДІ». ВВЕДЕНСЬКА ЦЕРКВА В АРТЕМІВЦІ — СЛОБОДІ, ЯКУ ЗАСНУВАВ ІВАН СІРКО

Актуалізувати ім’я видатного мистецтвознавця, який зберіг пам’ять про дерев’яні церкви, що були знищені радянською владою. Повернути українську формулу архітектурної краси, «ожививши» культурну спадщину. Нагадати про успішні громади Лівобережжя. І це далеко не все, що закладено в проєкті «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури», який реалізувало Видавництво Олександра Савчука за підтримки Українського культурного фонду. Книга з доповненою реальністю, що дає змогу побачити 3D-моделі п’яти шедеврів дерев’яної архітектури Лівобережжя, стала імпульсом до цілої низки ініціатив, зокрема серії розмов про архітектуру, які можна подивитися на ютуб-каналі видавництва. У чому специфіка дерев’яних храмів Лівобережжя? Яким було 3D-моделювання XVIII століття? І що спільного між Слобожанщиною і Америкою? Ці та інші теми обговорили з Олександром САВЧУКОМ — кандидатом філософських наук і засновником видавництва.

З БЛИЗЬКО 200 ОПИСАНИХ ЦЕРКОВ — ЛИШИЛОСЯ 14

— Чи могли б ви детальніше розповісти, чим важливий науковий спадок мистецтвознавця Стефана Таранушенка, а заодно згадати й ті ваші проєкти, які з ним пов’язані.

— Наше видавництво опублікувало вже п’ять книжок, що присвячені дерев’яній архітектурі: Михайла Драґана, Григорія Павлуцького, братів Щербаківських — Вадима й Данила, Галини Шевцової тощо. Тож книжка Стефана Таранушенка з’явилася не просто так.

Ще 12 років тому про цього науковця і в Харкові особливо не пам’ятали. Знали лише фахівці-архітектори, які працювали з питанням реставрації дерев’яної архітектури. 2009 року я планував видати наукову спадщину відомого мистецтвознавця. І якраз тоді познайомився з відомим київським істориком, який особисто знав Стефана Таранушенка, Сергієм Білоконем. Він і написав передмову до тієї книжки. З цього все й почалося. А от минулого року ми вже відкрили пам’ятну дошку на будинку, де він жив, на цю подію навіть приїжджав внучатий племінник мистецтвознавця.

Потенціал напрацювань Стефана Таранушенка величезний, він зробив титанічну працю по кам’яній архітектурі, по килимах, і, ясна річ, по дерев’яній архітектурі. Його спадщина актуальна як мінімум з двох причин. По-перше, з 1801 року імперія почала надавати єпархіальних архітекторів для будування церков — у такий спосіб маркуючи свою територію власними візуальними образами. Стефана Таранушенка ж цікавили церкви давнішого періоду, що були зведені народними майстрами: у цьому він бачив українську формулу краси. Адже й справді церква втілює у собі поняття про найкрасивіше, найвище, найчистіше, пов’язане з Богом. По-друге, дослідження Стефан Таранушенко здійснив у 1926—1933 роках, а вже за деякий час радянська влада почала знищувати ці пам’ятки. З близько 200 церков, які описав мистецтвознавець, на Лівобережній Україні лишилося лише 14. Це ціла Атлантида, яка втонула.

Спогади про неї збереглися у фундаментальній праці Стефана Таранушенка. Та судячи з обсягу й тиражу, ці храми побачать одиниці. А хотілося б цю красу дерев’яних церков донести до більшої кількості людей.

«ОЖИВИТИ» П’ЯТЬ ШЕДЕВРІВ ДЕРЕВ’ЯНОЇ АРХІТЕКТУРИ

— Це було одним із імпульсів до застосування 3D-технологій?

— Ми давно планували зробити щось з доповненою реальністю. Проте це був подвійний виклик. По-перше, здебільшого такі книжки створюють для дітей, але це видання — ґрунтовне, наукове й не має сприйматися як щось розважально-дитяче. Крім того, це страшенно дорого. Навіть якби я знайшов ці сотні тисяч гривень, то книжка коштувала б 600—700 грн, що нашому читачеві не доступно (тому ми й подалися в УКФ, завдяки якому змогли реалізувати проєкт).

Десь 2016 року один львівський архітектор попросив креслення церков. Коли я їх надав, то за тиждень він мені надіслав фото змодельованої церкви й пояснив, що це зроблено в об’ємі, можна розгортати, дивитися з різних боків. У комп’ютері видно, що це красиво. А як зробити так, щоб це було у смартфоні? Ми півроку над цим працювали, а нещодавно виклали на сайт останню модель.

Крім роботи з кресленнями, потрібно було попрацювати і з текстурами. Бо коли ми обрали тільки дерев’яну, то церква була якась ідеалістична, чистесенька, несправжня. Відчувалося, що щось не так. Адже через погодні умови дерево старішає. І коли ми почали затирати, то храм став живішим. Крім того, три з обраних церков — побілені, бо їх справді штукатурили, оскільки це захищало від дощу й шкідників. А дві ми зробили у такий спосіб, ніби їх щойно обшили дошками і ще не встигли побілити, щоб показати їх первісний стан.

Для цієї фотокниги ми взяли п’ять церков, які нам підказав сам С. Таранушенко: він найбільше написав про них, найбільше подав фотографій. Та й називає їх шедеврами. Це Троїцька церква 1710 року в селі Пакуль на Чернігівщині; Введенська церква 1761 року в селі Артемівка на Харківщині; Вознесенська церква 1759—1761 років в містечку Березна на Чернігівщині; Покровська церква 1759 року в місті Зіньків на Полтавщині; Миколаївська церква 1760-х років в селі Нові Млини на Чернігівщині.

«ФОЛЬКЛОР, ТІЛЬКИ В АРХІТЕКТУРІ»

— Чим особливий світ дерев’яної церковної архітектури Лівобережної України? Адже як писав Таранушенко, збережений без змін інтер’єр храму давав змогу зазирнути у творчу лабораторію народних архітекторів, побачити їхні творчі експерименти.

— Коли Павло Алепський, який мандрував територією України, описує архітектуру доби Хмельниччини, то перебуває під враженням величі, майстерності й висоти наших церков. На думку С. Таранушенка, саме XVII ст. було розквітом дерев’яної архітектури. Майстри будували ці храми, спершу формуючи образ того, що буде всередині. Тобто зовнішній візуальний образ був похідним від внутрішнього. Крім того, ці церкви дуже високі — до 30 метрів, у світі небагато таких дерев’яних храмів. І для України це нетривіально, бо, наприклад, карпатські церкви цікаві переважно ззовні, вони невеличкі, але дуже витончені.

Цей зруб зовні обшивався дерев’яними планками, щоб вберегти від дощу й снігу, а всередині, можливо, був тільки якоюсь олією промащений і все, видно було, як ці бруси лежать (тож їх потрібно було покласти ще й візуально красиво). Внутрішній простір церкви не був розписаний, хіба що інколи могли бути деякі візерунки. Прямо на стіни вішали ікони, рушники.

До того ж в усіх церквах видно устремління угору. Ця легкість дерев’яного храму створюється завдяки високому першому ярусу; так формується враження, що церква відривається від землі. І такі ілюзійні елементи є майже у всіх наших храмах. Ще однією спільною рисою, ясна річ, є кутасті форми. Бо якби ви з цегли клали храм, то могли б зробити круглу форму бані, а оскільки тут усе будувалося з колод або брусів, то маємо чотири-, шести— або восьмикутні об’єми. Гра цих об’ємів якраз і створює образ. Крім того, переважна кількість верхів зроблені у вигляді груші, що притаманно для барокового стилю. А коли храми переносилися, для нас зараз це незбагненна річ, то їх розбирали, нумерували й переміщували на нове місце. Це так звані «мандрівні церкви».

Усі храми будувалися вівтарем на схід. Отвори для вікон розраховувалися так, щоб утворювалася гра світла. І з фотографій С. Таранушенка видно, що в такий спосіб створювався особливий метафізичний простір церкви, аби людина забувала, що вона перебуває на землі. А ще творився телескопічний ефект: коли ми дивимося вгору, то здається, що церква ще вища, ніж вона є насправді.

Ці елементи є хрестоматійними, але є доповнення, «експерименти». Наприклад, здебільшого церкви були або трибанні (триверхі церкви), або п’ятибанні (хрестоподібні). Це структура, яка дуже часто наслідувалася. На Лівобережжі переважна більшість — п’ятибанні, але дві церкви є унікальними. Перед ними ще стоять дві вежі (слупи), завдяки чому храми нагадують готичні собори (хоч щодо цього можна сперечатися, оскільки і в архітектурі Київської Русі були подібні елементи). А Панас Шолудько (ми, до речі, знаємо й імена деяких архітекторів) між слупами ще й балкончик поставив.

Українські дерев’яні церкви — це фольклор, тільки в архітектурі. Як там мелодія одна й та сама, але в кожному селі пісню співають по-іншому, так і тут архітектори в канон щоразу вплітають щось своє, новаторське. Більше того, саме такі експерименти в п’яти обраних нами церквах якраз і роблять їх шедеврами: у них видно і канон, і руку майстра. Так не відходячи від підписаного контракту, архітектор робив щось таке, що вразить громаду.

ВАЖЛИВІСТЬ ЛОКАЛЬНОГО ВИМІРУ Й РОЛІ ГРОМАДИ

— Що саме вказували в цих контрактах?

— Справа в тому, що в С. Таранушенка був такий підхід: досліджуючи церкву, він намагався зрозуміти, а ким був архітектор — інженером чи поетом, який у нього був характер. Це в нього з’явилося від вчителя, петербурзького мистецтвознавця Федора Шмідта,  який займався психологією мистецтва. Тож у С. Таранушенка все концептуально й випливає одне з одного. Він не просто вимірював церкви, а фотографував, обмірював, опитував місцевих священників і дивився архів, де й зберігалися контракти на побудову церкви.

Ці документи насамперед дають нам змогу дізнатися прізвище будівничого. Бо ми дуже мало знаємо про цих майстрів, по всій книзі можемо знайти буквально 5—6 прізвищ. Але ж видно, що це освічені й талановиті люди. Вони виконували частину найскладнішої роботи, наприклад, клали ґонт (дерев’яний дах) або складали вінець першого зрубу. До речі, от зараз часто вживають слово підвалини, як-от підвалини культури, а це виявляється, перший вінець зрубу, фактично фундамент церкви, який робиться з дубу (класти усю церкву з цієї деревини було, по-перше, дорого, а, по-друге, складно, тому зазвичай брали соснові колоди або бруси). У контрактах також досить детально описувалися параметри церкви й оплата за роботу. Що мене ще вразило: там постійно наголошувалося на тому, що архітектор буде по-максимуму старатися, використовувати весь свій досвід. Це не просто технічний документ.


НОВІ МЛИНИ: ЦЕРКВА-ЕКСПЕРИМЕНТ. «УКРАЇНСЬКІ ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ — ЦЕ ФОЛЬКЛОР, ТІЛЬКИ В АРХІТЕКТУРІ. ЯК ТАМ МЕЛОДІЯ ОДНА Й ТА САМА, АЛЕ В КОЖНОМУ СЕЛІ ПІСНЮ СПІВАЮТЬ ПО-ІНШОМУ, ТАК І ТУТ АРХІТЕКТОРИ В КАНОН ЩОРАЗУ ВПЛІТАЮТЬ ЩОСЬ СВОЄ, НОВАТОРСЬКЕ. БІЛЬШЕ ТОГО, САМЕ ТАКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ В П’ЯТИ ОБРАНИХ НАМИ ЦЕРКВАХ ЯКРАЗ І РОБЛЯТЬ ЇХ ШЕДЕВРАМИ»

Контракти є свідченням ролі громади, яка сама обирала, що саме вона хотіла, щоб було збудовано її в просторі, вона розумілася на цьому. Наприклад, відомий Троїцький собор у Новомосковську, єдиний в Україні дев’ятибанний дерев’яний храм, який Олесь Гончар брав за взірець, коли писав «Собор», був побудований 1775 року Якимом Погребняком. Виявляється, що за п’ятнадцять років до цього цей архітектор будував одну з церков, про яку йдеться в нашій книжці, — що міститься в Артемівці, під Харковом. А Артемівка — це хутір Івана Сірка. Тож можна припустити, що ці козацькі традиції зберігалися, і про майстра передавалася інформація, щоб, зрештою, у Новомосковськ запросили саме Якима Погребняка. І коли він прийшов, то із тростинок склав макет собору. Таким було 3D-моделювання XVIII століття.

Звичайно, це в тому випадку, коли саме громада була замовником. Бо могли бути меценати, а, наприклад, Пакульську церкву, яка ближче до Києва, спонсорувала Києво-Печерська лавра. Раніше у селі Пакуль була папірня, велична церква, фортеця. А нині там проживає всього 900 людей. Можливо, така динаміка громади пов’язана і зі знищенням храму. Адже церкви, як зазначає С. Таранушенко, виконували цементувальну роль, були соціальними хабами. А тепер зв’язки дуже сильно зруйновані. Напевно, таки спрацювало це переривання поколінь, відчуття громади. Усі активні виїхали з містечок, а без активності людей громадам важко існувати. Зараз якщо подивитися на мапу, особливо в північно-східній Чернігівщині, Новгород-Сіверському районі, існує багато точок-сіл, які зникли, там уже ніхто не живе. А у XVIII ст. це був економічно розвинений регіон.

Загалом, нині в цю історію про контракти навіть складно повірити, бо тепер забудова  — дуже складно контрольований процес, рідко можна почути про якісь конкурси. Це простежується і на іншому рівні, коли кажуть, що квартира моя, а будинок нічий.

Та й подивіться, що нам нині багато сучасних архітекторів пропонує. І громада це сприймає, бо в неї відсутній цей візуальний образ, ця формула краси забута. Тепер мало хто взагалі може відрізнити, чим дерев’яні церкви хоча б слов’янських народів відрізняються. А тут же були мікростилі, школи. Наприклад, по Харківщині діяла Лиманська школа, яка існувала, напевно, років 70. На мій погляд, це революційна знахідка, оскільки ми звикли до централізації, що було щось основне, яке потім розійшлося. А тут виявляється, що важливим був цей локальний вимір. Наприклад, Чернігівщина дуже виразно виділяється.

#ЦЕ МОЯ СПАДЩИНА

— Тож ідеться не тільки про спадщину, а й про культуру врядування, яка також була знищена. Контракти, як на мене — живе свідчення цієї альтернативи, що все могло скластися інакше.

— Так, саме тому для нас важливо, щоб у назві проєкту було слово «знищені». Тому що штампом став такий вислів: «пам’ятка архітектури не збереглася». А що це значить? Значить, не збережена, зруйнована, знищена. Нам важливо було наголосити, що йшлося про свідоме нищення дерев’яної архітектури, що було частиною ширшого наступу на селянство, разом, наприклад, з колективізацією. Адже віра відігравала для традиційного суспільства величезну роль.


«В УСІХ ЦЕРКВАХ ВИДНО УСТРЕМЛІННЯ УГОРУ. ЦЯ ЛЕГКІСТЬ ДЕРЕВ’ЯНОГО ХРАМУ СТВОРЮЄТЬСЯ ЗАВДЯКИ ВИСОКОМУ ПЕРШОМУ ЯРУСУ; ТАК ФОРМУЄТЬСЯ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЦЕРКВА ВІДРИВАЄТЬСЯ ВІД ЗЕМЛІ». ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА У ЗІНЬКОВІ

Хештег нашого проєкту — #це моя спадщина. І мені хотілося б, щоб людина в кожному маленькому містечку, селі, поцікавилася, а що в них було, а може, там якісь руїни стоять. Наприклад, церкву, яка була в Городищі, перенесли зараз у Пирогів, це з одна з тих, яку досліджував Стефан Таранушенко. І коли її переносили, до мене зверталися по фотографії й описи, і по них ця церква була відновлена, бо деякі колоди довелося зовсім змінювати й ставити нові. Тож доробок Стефана Таранушенка й тут допоміг.

Ще один чудовий приклад — це церква Калнишевського у Пустовійтівці, яка також відбудована по кресленнях Стефана Таранушенка. Мені здається, що з пропорціями трохи прогадали, вона була трохи вищою, але все одно це добрий взірець відтворення церков. Зараз вона перлина культурно-мистецького заповідника, який перебуває на балансі держави. Тож їй дуже пощастило, бо загалом питання відновлення церков дуже складне. У нас була на цю тему зустріч з чотирма найбільшими скансенами («Шевченківський гай», «Пирогово», переяславським і ужгородським скансенами), де ми обговорювали це питання. Справа в тому, що зараз місцеві мешканці висловлюють думки, що потрібно відбудувати церкву. Але в багатьох випадках це будуть неуспішні проєкти. Бо в селах майже немає людей. Хто буде до неї ходити? Хто буде її утримувати?

Водночас є кілька успішних прикладів. Зокрема, Городищенська церква була відбудована меценатом (у ній хрестилися його батьки) — на мій погляд, саме такі історії варто популяризувати. Ще на Західній Україні було кілька випадків, коли будували церкви. На території заповідника Хортиця була збудована дерев’яна церква для зйомок фільму «Тарас Бульба», і хоч вона вийшла не дуже вдала, але це теж успішний проєкт, бо можна бачити масу світлин, зроблених біля церкви й всередині неї. Ще одна церква за взірцями XVIII ст. збудована в «Мамаєвій слободі», що в межах Києва.

«РЕГІОНАЛЬНАЛЬНІСТЬ, ЯКА НЕ АСОЦІЮЄТЬСЯ З ПРОВІНЦІЙНІСТЮ»

— Вплив проєкту вже вийшов за межі суто ознайомлення зі спадщиною. Розкажіть про знахідку ікон у Нових Млинах.

— Це просто фантастика. Ми про таке навіть подумати не могли, коли починали цей проєкт. Поруч з церквою у Нових Млинах була лікарня, і коли її будували, то в ній заховали ікони. Коли ця лікарня згоріла й стали її розбирати, ці ікони знайшли. Спершу я навіть не знав, як реагувати. Нові Млини показали нам, що ми на правильному шляху. А коли ми в березні встановили стенд на місці зруйнованої церкви, то тур-агенція «Київські фрески» включила це місце до свого маршруту «Менщина incognita». Отак, коли починаєш щось робити, такі ініціативи підтягуються у якийсь невідомий спосіб. Думаю, ми ще багато такого зустрінемо.

— Мені здається, що ще одним таким наслідком стало руйнування певних стереотипів про Лівобережжя, а саме, що не тільки на Заході були дерев’яні церкви. І описав їх мистецтвознавець саме з Харкова. Чи закладали ви цей символізм?

— Закладали. Це збігається з діяльністю видавництва. Ми переважно працюємо з Лівобережною Україною і відновлюємо у пам’яті імена, які виходять за межі регіонального й важливі для всієї України. Це та невидима ниточка, яка крізь усі наші видання проходить, і в цьому це підкреслюється: Україна різна й не треба в цьому бачити проблеми. На мій погляд, ця єдність у різноманітті має евристичний потенціал, якась енергія при цьому виробляється, що дає відчуття життя. Бо якби ми могли описати Україну лише кількома характеристиками, то ми б просто законсервувалися.

Нам важливо побачити, як це було на різних територіях. Тому що Слобожанщина у цьому плані як найновіша етнографічна територія є похідною земель, які більш давні. До нас переселилися і з Волині, Черкащини, навіть трохи бойків, зараз це дуже популярне прізвище  тут. Люди переселялися сюди під час Руїни, як у Новий Світ, немов до Америки їхали, з надіями, що тут буде багато землі, буде краще. І це відчуття волі й досі відчувається у слобожанах.

У Стефана Таранушенка про це написано дуже багато. Завдяки тому, що науковець сам був людиною непровінційного типу, він подає всі ці матеріали як один з прикладів регіональності, яка не асоціюється з провінційністю. Це не калька чогось, це не маленький Париж, не маленька Ейфелева вежа, а це оригінальне, яке має самобутність. Цю тематику він подавав у хорошому науковому розрізі, порівнюючи з іншими культурами, пам’ятками. Його підхід просто феноменально працює, доводячи, що не треба цуратися регіональної архітектури. І не тільки її. Він один з перших, хто почав аналізувати весь мистецький зріз регіону. Тобто якщо в цьому селі є ще майстерні ковалі або якщо рушники вишивають, він бачив, як це впливає на церкву. Стефан Таранушенко все досліджував комплексно.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День». Фото з Фейсбук-сторінки Олександра САВЧУКА
Газета: