Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Оголений нерв ірландського серця

Вийшов друком український переклад роману Донала Раяна «Серце на шарнірі»
30 квітня, 2021 - 10:36
Леся САЛІЙ, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України

Ось уже четвертий рік українське видавництво «Астролябія» реалізовує проєкт «Класична та сучасна європейська література в Україні» — перекладає українською мовою європейську художню класику, а також твори сучасних прозаїків (за фінансової підтримки програми «Креативна Європа» Європейської Комісії). У фокусі проєкту невипадково (бо вже не вперше) опинилася й ірландська література: футуристичний гангстерський роман Кевіна Баррі «Місто Боуган» (у перекладі Ярослави Стріхи, 2018), прозова збірка «Таємна троянда» нобелівського лауреата Вільяма Батлера Єйтса (у перекладі Олени О’Лір, 2020), історико-кримінальний роман «Зоря морів» Джозефа О’Коннора (у перекладі Ярослави Стріхи, 2021), а також «фрагментарний» дебютний Донала Раяна «Серце на шарнірі» (переклад Ольги Демиденко).

Роман Раяна (в оригіналі — The Spinning Heart) вийшов друком 2012 року і здобув чимале визнання: став лауреатом Ірландської книжкової премії у двох номінаціях (2012), отримав премію газети «The Guardian» (2013), Літературну премію Європейського Союзу (2015), переміг у номінації «Ірландська книга десятиліття» на Дублінському книжковому фестивалі (2016), був номінований на Букерівську премію (2012)... Як то часто буває з книжками, які згодом стають бестселерами (пригадайте історію видання «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг), шлях до успіху цього роману був непростий: буквально десятки видавців відмовляли Раянові — тодішньому державному чиновнику, — аж поки дублінське видавництво The Lilliput Press не ризикнуло і таки видало його друком.

ЖИТТЯ ПІД ЧАС ЕКОНОМІЧНОГО КОЛАПСУ

Про що ж ідеться у цьому композиційно простому й змістовно проникливому романі, що зачепив «за живе», спонукав тисячі ірландців упізнати в ньому себе, наче в метальному дзеркалі, та й не лише їх (роман перекладений на понад 10 мов)? Сюжет, не без інтриги, розгортається навколо теми економічної кризи в Ірландії після 2008 року. У країні, яку ще недавно називали «кельтським тигром» за швидке економічне зростання, різко впав попит на нерухомість; будинки, які масово будували в кредит, враз стали нікому не потрібні: банки-власники не могли їх продати. Люди опинилися в пастці: тисячі різко втратили роботу, не було грошей, щоб виплатити іпотеку, декому довелося жити в недобудованих котеджах в мікрорайонах-примарах: «У цьому мікрорайоні сорок чотири будинки. Я живу у двадцять третьому. У сороковому живе стара жіночка. І більше в жодному ніхто не живе, крім привидів тих, кого ніколи не існувало». І коли у великих містах ще можна було дати собі раду, то маленькі маргінальні містечка і села раптом опинилися в ізоляції, віч-на-віч зі своїми проблемами, безнадією і страхами, з тотальною непевністю у завтрашньому дні: «А я отут, втратив усе, мов та сирота, і набираюся страху, як човен води»; «Уявіть, як це — раптово стати непотрібним».

У такому економічному становищі, в такому психологічному контексті звучить відчайдушний монолог 21 персонажа — будівельників та їхніх дружин, закомплексованих матерів, батьків та їхніх дітей, іммігрантів та ірландців, невротиків, шизофреніків; брехунів, шахраїв і тих, хто зумів зберегти людські чесноти.

Усе це не вигадані, а реальні історії, з яких автор, як сам зізнавався в інтерв’ю «The Guardian», змонтував свою книжку. У той час Раян працював у Національному управлінні з питань зайнятості, як юрист та інспектор праці щодня спілкувався з людьми — і буквально відчував «биття їхнього серця». Як працівник державного сектору він теж зазнав удару: йому знизили зарплату, і він мусив думати про додатковий заробіток. За іронією долі, «додатковим заробітком» стало письмо. Бо Раян справді вмів і любив це робити. «Був 2010 рік, наслідки фінансового краху досі давалися взнаки. Я тонув у боргах, коли писав «Серце на шарнірі», і спостерігав, як люди навколо мене втрачають заробіток, власні відчуття, а в деяких випадках і життя», — писав він у передмові до грецького перекладу цього твору (вийшов друком у 2020-му). Певно, тому його роман настільки переконливий: Раян не лише відчував биття тих зраджених і зранених сердець — він сам був тим серцем. Звучав в унісон без нотки фальшу — це відчуває читач. Однак підхід до вибору теми був прагматичний: «Я цинічно подумав: яка зараз прогалина на ринку? Тепер люди вже почали писати на цю тему — Клер Кілрой, Родді Дойл. Мені тоді просто дуже пощастило». Ця прагматика відчутна в не одній репліці — жодної сентиментальності, лише сувора оголеність дійсності й нервів.

У романі немає й крихти пафосу. Він дуже людський. Персонажі не намагаються бути якимось. Ми взагалі небагато про них знаємо: просто слухаємо оті внутрішні монологи мешканців вигаданого провінційного містечка, в якому збанкрутувала місцева будівельна фірма, а продажний бос — «хапуга й аферюга» Покі Барк втік з країни і кинув напризволяще своїх працівників: «Він мав цілих сім років, щоб ліпити будинки з картону і малярної стрічки, — і їх розкуповували ще до закінчення будівництва. Люди ночами стояли у чергах, щоб купити собі ті доми-коробки, збиті докупи, мов собачі будки».

ЗРАНЕНА ЛЮДИНА, ЩО ЗБЕРІГАЄ ГУМАННІСТЬ

Голоси 21 персонажа — це зріз суспільства, представників ірландської глибинки. Економічний колапс — це лиш те, що на поверхні, що рухає сюжет, що стало причиною багатьох негараздів і сімейних / робочих конфліктів. Насправді цей текст про глибини людської душі, химери її підсвідомості, її темряву і потаємні бажання (ні, не лише сексуальні, хоч і їх у романі не бракує): «Я знав те відчуття, що привело їх згори вниз до темного озера. Його води притягують. Під тими хвильками чатує смерть. Думаю, втопитися легко. Треба тільки вдихнути повні легені води і все, ти вже відпливаєш у небуття».

Глобальна економічна криза не для кожного персонажа стає причиною особистої психологічної кризи — насправді ці процеси почалася задовго до рецесії, яка їх лише підсвітила, загострила. Ми чуємо сповідь Брайді, яка 20 років тому втратила маленького сина, після чого розлучилася з чоловіком, дистанціювалася від усіх інших своїх дітей і тепер не розуміє: «Як узагалі так сталося, що я дозволила одній дитині забрати все моє серце?». Чуємо Джозі Барка, який усе життя почувається винним за те, що любив свого первістка більше, аніж другого сина — Покі. Саме йому як покуту перед собою Джозі передав увесь свій бізнес, але той виявився паскудником, що не шанував праці чесних людей: «Він таким поганцем став чи таким і вродився?». Чуємо головного героя — Боббі Магона — люблячого чоловіка, надійного товариша, відповідального працівника, у чиїх очах ховався страх, сумнів, сором’язливість і смуток. У його доброму серці було досить місця і для ненависті до свого батька, чия злоба отруїла життя Боббі і звела в могилу дорогу матір: «Френк ніколи й пальцем не торкнувся сина чи дружини. Просто їхнє життя проживалося в жахливому, нестерпному холоді, безперервному приниженні духу, то була похмура, бентежна каторга, поділена на дні й ночі нестямного гніву, коли батько трощив будинок, а мама хапала малого Боббі й тікала геть...». А ще голос повії Лілі, що перебачила у своєму порозі багато очей — «спраглих, коли заходили, і винуватих, коли йшли геть», — і приречена на самотню старість, бо діти соромляться її; шизофреніка Тревора, в голові якого виникає «дивний образ мами з роздвоєним зміїним язиком»; і навіть голос покійника, що після наглої смерті снує привидом у власному домі. Ці персонажі з’являються у життях одне одного, і з кожним новим монологом ми все більше дізнаємося про їхнє минуле, що пояснює теперішнє.

Довіру до тексту формує не лише спосіб викладу, а й мова персонажів — жива, невимушена, пересипана діалектами, соковитою лайкою і цинічним гумором: «Поджо кілька років тому зробили потрійне шунтування серця. У ньому стільки мідних трубок, шо коли йому знов стане зле, прийдеться кликати сантехніка». Попри те, що роман зачіпає дуже складні соціально-психологічні теми, по ньому зовсім не залишається трагедійного чи песимістичного присмаку. Радше навпаки: «Мамуся раніше завжди влаштовувала таткові концерт, якщо він випадково промовляв при мені те слово, але зараз вона сама постійно його повторює. Це прикольне слово. Курва, курва, курва». У тих потоках внутрішнього мовлення ми одразу діагностуємо рівень інтелекту, емоційну зрілість і психічний стан персонажа.

Усім цим чоловікам і жінкам жилося нелегко, але багато з них зуміли вберегти гуманність, лагідність свого серця (попри дитячі психічні травми та конфлікти з батьками, дітьми, партнерами). Саме воно, оте серце, стає ненав’язливим символом роману. Металеве і облущене, настромлене на шарнір на приземистих воротях Френка Магона, воно крутиться на вітрі — «скрип, скрип, скрип». Як життя кожного персонажа. «Його б обшкрябати й пошліфувати, пофарбувати й змастити» — як і серця тих вразливих, побитих життям і втратами, пригнічених людей, з-під чиїх ніг хтось різко вибив опору.

Раян нікого не вчить. Не осуджує. Не моралізує. Бо всяка безпідставна впевненість, за його словами, — анафема творчості. У вже згаданій передмові до видання свого роману грецькою мовою він каже, що «серце цієї книжки — це зранена людина, а душа цієї книжки — це шлюб». А також родинні взаємини. Надавши голос цим людям та їхнім часто патологічним стосункам, Раян закінчує свій роман риторично: «...В чому річ? Хіба ж тільки в любові?».

У стосунках важать справжні почуття. Вони спонукають крутитися на життєвих вітрах навіть металеві серця.

Леся САЛІЙ, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України
Газета: