Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Парадокси письменницького життя

Юлія ІЛЮХА: «Навіть розважальна книжка повинна мати глобальну ідею, важливу для всього людства»
7 жовтня, 2021 - 16:58
ФОТО НАДАНО ЮЛІЄЮ ІЛЮХОЮ

Життя сповнене парадоксів, як-от, коли хочеш бути письменницею для дорослих, а життя всіляко штовхає тебе до створення дитячих книжок. Так сталося і з Юлією Ілюхою — авторкою з Харкова, якій однаково цікаво писати як дорослі, так і дитячі книжки. Слідом за другим місцем на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» світ побачив її дебютний роман про повернення з війни «Східний синдром». Про книжку та її реальних прототипів і говоримо з Юлією. А також про волонтерську діяльність письменниці, те, чому ми все ще чекаємо свого Ремарка чи Гемінґвея й які три елементи мають бути в сучасній дитячій книжці, щоб вона стала бестселером.

ТРАВМА, ЗАВДАНА ВІЙНОЮ, ЧАСОМ СИЛЬНІША ЗА ЛЮДИНУ

— Твій дебютний роман «Східний синдром» розповідає про початок російсько-української війни. Чому ти звернулася до цієї теми і з якими викликами зіштовхнулась у процесі написання твору?

— Коли почалася війна на сході України, мені було дуже страшно. Пам’ятаю, у квітні-травні 2014 року в Харкові ширилися панічні настрої й майже щоночі хтось писав у мережі, що російські танки вже на кордоні. Власне, від цього страху я й почала займатися волонтерством. Треба було щось робити, щоб не думати про все це вдень і вночі. Тоді я навіть не зібрала тривожну валізу. Спершу ми передавали бійцям все, що приносили люди, а потім з подругою-медиком почали збирати аптечки для АТО.

У цей період я багато спілкувалася з хлопцями, які воювали. Коли один із них був у відпустці й заїхав до Харкова, ми домовилися зустрітися за кавою у великому торговельному центрі. Ця зустріч мене дуже вразила. Чоловік, якого я знала рішучим та впевненим у собі, серед юрби виглядав розгубленим та наляканим. Він уже випив — це було помітно відразу, постійно озирався, а коли ми замовили каву, зауважила, що в нього тремтять руки. Наступного ранку він подзвонив і попросив знайти психолога. Так я дізналася, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

Коли я розмірковувала над тим, як війна змінює людину та її психіку, і виникла ідея написати роман «Східний синдром». Книжку не про війну, а про повернення з неї. Про те, що травма, завдана війною, часом сильніша за людину. Війна досі триває, і серед нас живуть сотні тисяч людей, травмовані нею. І психологічна допомога їм повинна надаватися на державному рівні, але її досі немає, є лише спроби волонтерів допомогти ветеранам подолати ПТСР і повернутися до мирного життя. Перед тим, як писати роман, я багато говорила з військовими психологами, і мене вразили слова одного з них, що з війни повертається лише тіло, голова — на рік пізніше. От цей рік ветерану пережити найважче.

— У романі ти зосередилася саме на долях людей, які повернулися з війни. Скажи, чи є ці історії реальними?

— У двох із трьох героїв «Східного синдрому» є реальні прототипи. Один із них — мій товариш Олег. Ми познайомилися, коли у вересні 2014 року повезли допомогу в Башкирівку, де стояла 92-га бригада. Там я одразу звернула увагу на чоловіка з пошрамованим обличчям. Причому ці шрами були свіжі, ще бордові, а не білі. Він підійшов до мене і розповів свою історію. Сказав, що сам із Луганська, працював у міліції, а шрами залишилися йому на пам’ять від бойовиків, коли він хотів перешкодити їм встановити зброю в дворі його будинку. Вийшовши з лікарні, він одразу виїхав до Харкова і пішов снайпером-добровольцем. Цей епізод увійшов до книжки. Утім, доля Максима Шилова, прототипом якого став Олег, склалася зовсім інакше, як і Тані Ларіної, прототипом якої є росіянка, що досі воює в Збройних силах України і вже отримала українське громадянство. Долі своїх героїв я просто вигадала.

— Від початку війни вже минуло більше п’яти років. Як ти гадаєш, чи достатньо в нас творів на цю тему? Чому українські автори беруться чи не беруться писати про війну?

— У нас уже з’явився окремий літературний напрям — лейтенантська або ветеранська проза, тобто проза про війну, написана людьми, які самі цю війну пройшли. Не всі з цих книжок мають художню цінність, але всі вони, безумовно, важливі тим, що фіксують моменти й спогади. Коли написала «Східний синдром», мені закидали, що я не мала права цього робити, адже сама не воювала, а право писати про війну мають лише ті, хто її бачив. Категорично не згодна з цим. Мені було що сказати, і я буду рада, якщо своїм романом хоч трохи звернула увагу на необхідність адаптації ветеранів війни до мирного життя.

Війна триває, і книжки про неї стабільно пишуться і видаються не тільки ветеранами, а видавниче середовище все чекає появи свого Ремарка чи Гемінгвея. Хтось висловлює думку, що найкраща книжка про цю війну буде написана через кілька десятків років після її закінчення. А мені здається, все, що написано про цю війну зараз, ми якраз і зможемо оцінити, коли вона закінчиться. Щось загубиться у роках, а щось залишиться назавжди.

ТРИ ЕЛЕМЕНТИ КНИЖКОВОГО БЕСТСЕЛЕРА ДЛЯ ДІТЕЙ

— Ти пишеш як дорослі, так і дитячі книжки. Що тобі більше до душі? Чи однаково «легко» йдуть дорослі й дитячі книги?

— Парадокс мого письменницького життя полягає в тому, що мені хочеться бути письменницею для дорослих, а життя всіляко штовхає мене до написання дитячих книжок. Але зізнаюся, мені однаково цікаво писати як дорослі, так і дитячі книжки. У дорослих я люблю драму, пристрасть, психологічні штучки, які змушують читача плакати. Дитячі книжки для мене — це свято, на них я відпочиваю, просто не стримую свою фантазію. Їх писати водночас і простіше, і складніше, ніж дорослі. Складніше тому, що я вже давно не дитина і лише намагаюся думати, як дитина, щоб створити захопливу історію.

— Твоя книжка «Космокоти. Марсіанські хроніки Мурка Мняуска», окрім пригодницького сюжету про котика, що мріяв зустрітися з Ілоном Маском, містить ще виховну складову. Як гадаєш, чи має сучасна українська література вплив на маленьких читачів і чи можуть книжки змінити їхнє ставлення до своєї планети (у випадку з «Космокотами»)?

— Коли я писала «Космокотів», моїм завданням було не лише розважити читачів, а й донести ідею, яка давно мене тривожить, — як людство знищує планету, на якій живе. Щодня мене вражає кількість сміття — на вулицях, у лісах, у водоймах, навіть пустеля Сахара завалена пластиком! У «Космокотах» я хотіла без моралізаторства звернути дитячу увагу на цю проблему. На те, що ми маємо дбати про свій дім хоча б тому, щоб нам самим було тут комфортно жити. Мені здається, що дитячі книжки мають торкатися таких тем дуже м’яко, без повчань і вказівок, як правильно. Інакше вони будуть відторгнуті дітьми.

— Хто є першим читачем твоїх дитячих книжок? Чи «випробовуєш» ти їх на своєму синові? Дослухаєшся до його критики?

— О, мій син є не тільки першим читачем і критиком — навіть критиканом — дитячих книжок, а й їх замовником! Першу дитячу казку з книжки «Історії Цвірінька» я написала ще до його появи. Потім, коли син народився, я написала решту оповідок про курчатко, яке вилупилося в родині качок і вважало себе качкою. Я уявляла, як читатиму цю книжку синові, а він буде від неї в захваті. Однак не так сталося, як гадалося. Син книжку розкритикував і попросив написати щось цікавіше. Так з’явилася «Як Грицик Муху-Нехочуху переміг» про хороброго хлопчика, що визволив звірів у джунглях від деспотичної мухи, яка заражала їх усіх вірусом нехочунства і примушувала вередувати.

Мабуть, найважче у письменництві — не зневіритися після чергової відмови, а продовжувати працювати, писати в стіл в очікуванні ефемерного успіху, який може й не прийти. Якщо говорити про мене, такі ситуації викликають здорову злість і бажання довести, що я все одно досягну свого. Тому після відмов я працюю особливо завзято. Для мене письменництво — така сама робота, як і сотні інших. Усім початківцям можу порадити лише одне: якщо ви мрієте про літературні лаври, не чекайте натхнення, працюйте без нього щодня. Бо натхнення може так ніколи і не прийти, а в його очікуванні ви змарнуєте усе життя і втратите свій шанс

Син книжку послухав і сказав: «Ну, це вже краще, але напиши мені книжку про котика». Я довго думала, який же має бути котик, щоб сподобатися сучасним дітям. Тепер я знаю — це хоробрий Мурко Мняуск, який мріє познайомитися з Ілоном Маском і полетіти на Марс. Від книжки син був просто в захваті й одразу попросив про продовження. Друга частина цієї історії вже написана, але на ній ми не плануємо зупинятися — разом із сином вигадали сюжети ще мінімум на п’ять книжок продовження котопригод Мурка Мняуска.

— Якою має бути дитяча книжка, щоб привернути увагу юних читачів?

— Свого часу я довго думала над цим питанням і вивела мінімум три елементи книжки, яку хочуть усі. Зараз світ так швидко змінюється і темп життя настільки пришвидшився, що книжка, яка захопить, має бути більш ніж просто книгою. По-перше, дуже сучасною — більшості дітей уже не цікаві книжки, на яких виросло покоління їхніх батьків. По-друге, навіть розважальна книжка повинна мати глобальну ідею, важливу для всього людства, меседж, який ми хочемо передати дітям — у випадку з «Космокотами» це заклик берегти планету, довкілля. Ну, і, по-третє, книжка має бути просто цікавою, щоб дитина читала її не з примусу, а за власним бажанням.

«ПІСЛЯ ВІДМОВ Я ПРАЦЮЮ ОСОБЛИВО ЗАВЗЯТО»

— Твій роман «Східний синдром» отримав друге місце конкурсу «Коронація слова». Ти й раніше брала участь у цьому літературному змаганні й вигравала нагороди. Яке значення мають подібні конкурси для сучасного письменника/письменниці? Як вони можуть допомогти авторові?

— Це була моя перша «Коронація» — й одразу переможна. До неї я брала участь у багатьох конкурсах. Серед здобутків — перемоги на конкурсах видавництва «Смолоскип», «Кальміюс», «Новела по-українськи» тощо. Коли мене запрошують розповісти, як видати першу книгу і комунікувати з видавцями, я завжди кажу: беріть участь у конкурсах. Конкурс, а надто перемога у ньому, — це великий шанс, що тебе помітять і додатковий плюсик до власної творчої біографії. Так було й зі мною. Протягом року розсилала у видавництва рукопис «Східного синдрому» — й отримувала лише відмови. Після перемоги в «Коронації слова» того ж вечора отримала пропозицію про публікацію від видавця. Тому щиро раджу не зневірюватися, не опускати рук, а стукати в усі можливі та неможливі двері — й колись вони відчиняться.

— Сьогодні багато людей мріють бути письменниками. Вони самотужки видають книжки, навчаються на різних курсах. Як на мене, ця професія дещо ідеалізована в очах широкої громадськості. Що для тебе найважче у цій роботі? Від чого хотіла б застерегти всіх, хто мріє про літературні лаври?

— Коли я була підлітком, усі хотіли співати й бути зірками шоу-бізнесу. В мене таке враження, що зараз так само всі хочуть бути письменниками. Коли я скролю свою стрічку «Фейсбук», там самі письменники. Мене це трохи дивує і бентежить. Пишуть тисячі, а успіху досягають одиниці, тому я згодна з тобою, що професія письменника у нас занадто ідеалізована й романтизована. Великі гроші тут заробити дуже складно, слава теж приходить не до всіх, однак кількість людей, які називають себе письменниками, весь час збільшується, що не скажеш про кількість читачів.

Мабуть, найважче у письменництві — не зневіритися після чергової відмови, а продовжувати працювати, писати в стіл в очікуванні ефемерного успіху, який може й не прийти. Якщо говорити про мене, такі ситуації викликають здорову злість і бажання довести, що я все одно досягну свого. Тому після відмов я працюю особливо завзято. Для мене письменництво — така сама робота, як і сотні інших. Усім початківцям можу порадити лише одне: якщо ви мрієте про літературні лаври, не чекайте натхнення, працюйте без нього щодня. Бо натхнення може так ніколи і не прийти, а в його очікуванні ви змарнуєте усе життя і втратите свій шанс.

Підготувала Лілія ШУТЯК
Газета: