Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Персонажі як метафори почуттів

Мія МАРЧЕНКО: «В більшості наших фентезі герой перевідкриває себе, що корелює з процесами, які відбуваються в сучасній Україні»
20 травня, 2021 - 18:16

Киянка Мія Марченко — одна з тих, хто зробив літературу своєю професією, тож цілком логічно, що кандидатка філологічних наук та перекладачка з англійської та французької стала письменницею і видала популярний роман-фентезі для підлітків «Місто Тіней». Довідайтеся з інтерв’ю про тенденції та тренди світового фентезі, письменницькі мрії та дитячі книжки як спосіб ескапізму.

«ПОЧАЛА ВЧИТИ ФРАНЦУЗЬКУ, ЩОБИ РОЗМОВЛЯТИ ТІЄЮ Ж МОВОЮ, ЩО Й МОЇ ГЕРОЇ»

— Ти пам’ятаєш, в якому віці в тебе виникло бажання писати?

— Бажання писати я, певно, мала завжди. Моя мама була філологинею, викладала російську мову та літературу в школі, писала чудові вірші й взагалі в прямому сенсі подекуди «жила» літературою, повсякчас стараючись, щоб наша квартира навіть у безжальні 90-ті, якщо не виглядала, то хоча б чулася чимось на кшталт англійського маєтку: з чаєм з тонкої порцеляни та музикою чи віршами ввечері. Це подекуди дуже гротескно накладалося на реальність 90-х із простирадлами купонів, кілометровими чергами, першими турецькими жуйками, бідністю та кислотною шипучкою «Юпі». Але вже було, як є.

Пробувати писати я почала десь у 12 років. У нас у класі з’явилася «пошесть»: усі писали продовження улюблених серіалів. Я ж обрала не серіал, а роман «Анжеліка. Маркіза янголів» і вирішила, що напишу йому своє закінчення. Мені було аж надто шкода Жоффрея де Пейрака, тому я вигадала свій роман про обдарованого хлопчика з майбутнього, який на машині часу прилітає в Париж XVII століття, рятує графа де Пейрака від вогнища і забирає на базу Інституту часу, працювати на сучасний уряд. Досі зберігаю грубенький і не раз пошматований у нападах підліткового перфекціонізму зошит, де олівцем уся ця епопея описана. 

Відтоді я щось писала завжди. Загалом застрягала в сюжетах і багато разів переписувала одне й те саме. Зараз я розумію, що це для мене тоді було щось на кшталт психотерапії, глибокої розмови з собою крізь сюжет. У чомусь з моєю творчістю це і досі так. Мені було двадцять шість, коли я нарешті зважилася почати писати щось із прицілом саме видатися. І хоч на той час я вже була кандидаткою наук з філології, вчитися складати сюжети все одно довелося. Адже філологічна освіта, хоч якою доброю вона є, дає начитаність, дає розуміння літературних течій і процесів, дає розуміння, як препарувати будь-який твір, але ось як його скласти, так щоб він ожив, це трохи інше вміння, яке я додатково відточувала на літературних майстернях та курсах та й просто за робочим столом — що, зрештою, найголовніше.

— Ці спроби письма й підштовхнули обрати професію перекладачки?

— Я радше сказала б, що мої спроби письма допомогли мені знайти професію, яка буде мене годувати. Бо ні для кого не секрет, що письменництвом у сучасній Україні багато не заробиш. Я почала вчити французьку, мою другу перекладацьку мову, все з тієї ж причини — я писала роман про Жоффрея де Пейрака і хотіла розмовляти тією ж мовою, що й мої герої. Мені було 13, коли я попросила батьків знайти мені репетиторку. Нею стала Емілія-Одетт Гону, француженка, колишня викладачка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, історія життя якої дуже нагадувала й нагадує мені фільм «Схід — Захід». Тож французьку я вивчила загалом з любові до героїв свого першого твору й до викладачки. Звідси ж з’явилося і захоплення Парижем, його історією, топографією, легендами й міфами, що пізніше підштовхнуло мене обрати й тему для дисертації, адже в аспірантурі я досліджувала паризький текст у емігрантській літературі.

А потім, я якось звернулася з листом до видавництва, пропонувала видати мою казку. Казку вони не видали, а ось виконати для них переклад запропонували. Так я отримала своє перше замовлення — переклад з французької двотомного роману Тімоте де Фомбеля «Тобі Лолнесс». Згодом, саме за нього, свій перший переклад, я отримала Премію ім.Г.Сковороди. І досі вважаю, що то граф де Пейрак, як справжній аристократ, не міг не віддячити і віддячив (сміється).

— Твоя дебютна повість «Місто Тіней» — це фентезі для підлітків. Чому саме фентезі?

— Я вважаю жанр фентезі винятково зручним для передачі свого бачення світу. Де ще можна так легко переплести реальне з вигаданим? Наприклад, у книжки «Місто Тіней», як на дитячу повість складна структура, воно мов скринька з дзеркалами. Кожен герой, якого зустрічає головна героїня Марта в реальному світі, одночасно існує і в Місті Тіней, у своєму «тіньовому» образі, який часто набагато правдивіший і відвертіший, ніж те, як пред’являють себе ці люди в реальності. І одночасно кожного з героїв можна представити метафорично, як образ почуттів, з якими Марті необхідно зустрітися, щоб пережити своє горе. На мою думку, жоден інший жанр, крім фентезі, не дав би мені можливості так відверто експериментувати з сенсами і перетворювати героїв на метафори почуттів.

«ПЕРЕВІДКРИТТЯ» СЕБЕ Й ЛЮДЯНІСТЬ ПОНАД УСЕ

— Скільки книжок ти переклала і яка з них давалася тобі найважче?

— Я переклала вже більш ніж 25 книжок. Точну цифру наразі важко сказати, бо деякі вийшли друком, деякі затрималися у видавництвах, деякі отримали перевидання.

А найважче дався мені переклад «Хронік Зорезолота», підліткового роману-фентезі американки Сільвії Лінстед. Це фентезі з дуже потужним екологічним меседжем, цікаве насамперед глибоким зануренням авторки в світ міфів корінних народів Америки в комбінації з тарологією та слов’янськими міфами. Це дало їй багато свіжих образів, плюс це перший двотомний роман-фентезі, який я перекладала, де переважає наратив сильних жінок/дівчат. Складним переклад був загалом через те, що роман написаний вишуканою мовою, яку потрібно було відповідно передати. Дилогія ще не вийшла, але маю надію, що ми колись дістанемося постпандемічних часів, і це таки станеться.

— Ти досліджувала теорію фентезі?

— Так, звісно. І як літературознавиця, і просто як людина, закохана в фентезі від Толкіна до Діани Вінн Джонс та Ніла Ґеймана.

— А чи стежиш ти за трендами на світовому книжковому ринку? Чи враховуєш їх, коли пишеш?

— Обов’язково. Намагаюся читати більшість з того, що виходить в Україні, і хоча б частину того, чим дихає зараз фентезі в світі. Тест Бекдел, расове та гендерне різноманіття в книжках, вільне проникнення складних тем у дитячу літературу — то вже певним чином зрозумілі й сталі речі та правила. З цікавих трендів відслідкувала останнім часом такий: у нас більшість фентезійних історій часто крутиться довкола того, що герой тільки відкриває в собі магічні сили та вчиться ними користуватись. Іншими словами перевідкриває себе. Що, як на мене, чудово корелює з процесами, які відбуваються в сучасній Україні. Ми тільки опановуємо свої сили.

А от частина західного фентезі зараз залюблена в трохи іншу ідею — там люблять розповідати історію про чарівника, який понад усе хоче стати людиною. Про чарівника, що спускається зі своєї «вежі зі слонової кістки» і розуміє — він не вміє жити в світі. Це, звісно, багато в чому пов’язано з останніми флешмобами проти замовчування насильства #metoo та іншими, головна ідея яких така — ми не толеруватимемо твоє мистецтво, твої твори, твої магічні сили, якщо при цьому ти дозволяєш собі завдавати болю, ґвалтувати й знущатися над людьми. Нам не потрібне твоє мистецтво, якщо ти не вмієш бути людиною. Людяність понад усе.

У ПЛАНАХ — КНИЖКА ПРО ТЕ, ЯК РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ЗНИЩУВАЛА СИМВОЛИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОЛЬЩІ

— Про що мріє написати Мія Марченко?

— Зараз є дві головні мрії. Я хочу дописати книжку, що розповідає історію знищення Кременецького ботанічного саду та створення першого Ботанічного саду в Києві. Це історія про заснування Університету св.Володимира, про перевезення рослин і людей. Це історія, в якій російський царат полює на польський національний дух на українських теренах тими самими методами, до яких вдасться за два століття, переселяючи кримських татар. Це історія родини видатного ботаніка Віллібальда Бессера, блискучого дослідника галицько-волинської флори, який переїхав до Києва фактично разом зі своїм ботанічним садом тільки для того, щоб згодом не мати права офіційно зватися навіть його першим директором. Історія родини, в батька якої відібрали справу його життя лише тому, що Російській імперії аж надто важливо було знищити всі до єдиного символи незалежності Польщі.

І друга моя мрія — дописати нарешті роман «Пагорб, птах і дерево». Це фентезійна історія про двох київських школярів, одного крилатого безхатька і те, чим насправді зараз живе старий київський ботсад, якщо пильніше до нього придивитися.

— Розкажи про книжку й автора, які вплинули на твоє становлення як письменниці.

— Одна з таких авторок — це, мабуть, Жаклін Вілсон. У неї я вчилася не боятися говорити на складні теми в дитячих книжках. Також я дуже люблю графічний роман Ніла Ґеймана «Сендмен» та й решту його творів: від «Зоряного пилу» до «Кораліни». Та ще більше мені імпонує в його світогляді концепція compassion — милосердя до зазвичай «невидимих» у цьому світі людей. Не переступити через пораненого на вулиці, навіть якщо поспішаєш на найважливішу робочу зустріч твого життя, не зневажати безхатьків, бо насправді ми нічого не знаємо ані про їхнє життя, ані про їхні магічні сили. Це прагнення — робити більш видимим те, на що люди у великих містах зазвичай дивитися не хочуть — суттєво на мене вплинуло. Сюди ж твори ще одного британця — Девіда Алмонда з його «Скелліґом» та «Вогнепожирачами».

— Зараз дуже багато курсів креативного письма. Як ти вважаєш, бути хорошим письменником — це іскра Божа чи цьому можна навчитись?

— Писати, звісно ж, можна навчитися. Ба більше, цьому треба вчитися, навіть якщо вам здається, що ви вже все вмієте. Я час від часу продовжую проходити вебінари, курси з креативного письма, структури творів, розробки характерів, а також бавлюся з різними стилістичними вправами. На мою думку, найважливіше відповісти собі на питання: «Навіщо вам писати?». Бо коли процес піде, а гонорарів не додасться — доведеться відповідати собі на нього постійно. Так уже склалося, що літпроцес в Україні зсередини виглядає так, що час для творчості — це здебільшого час, який у вас залишиться від основної роботи. Або ж час, який ви відірвете від основної роботи. Тож варто дуже добре знати, навіщо ви це робите, щоб не вигоріти.

«КНИЖКА МАЄ БУТИ ДИНАМІЧНОЮ»

— Я знаю, що до карантину ти багато зустрічалася з підлітками на презентаціях. Із твоїх спостережень, чи читають вони і що саме читають? Яка вона — книжка, потрібна сучасним підліткам?

— Так, зустрічалися ми з підлітками багато. І за це я дуже вдячна моєму першому видавництву «Фонтан казок»: його директор і головний редактор багато подорожували Україною, приїздили до шкіл і різних навчальних закладів у межах акції «Літфонтан».

Підлітки зацікавлено читають лише те, що самі схочуть. Тому відсутність примусу, напучування — це ключ до успіху. Книжці все важче конкурувати з гаджетами — це так. Однак це лише означає, що книжкам варто ставати сучаснішими, ближчими до реалій, які їх оточують.

Завжди є люди, діти, підлітки, які потрапляють у складні життєві обставини, яким важко з собою і зі світом, тож коли вони відкривають для себе цілющу силу читання, помічають, що книжки відчиняють двері, за якими можна сховатися на хвильку від болючої реальності — вони стають ще й якими активними читачами. Для дітей книжки — це такий же спосіб ескапізму, як і для дорослих, а ще — можливість пережити складні досвіди в безпечному середовищі, напрацювати емоційний інтелект, співпереживаючи героям. Дослідники сучасних професій зазначають, що майбутнє належатиме креативщикам і сторітелерам, тож варто, щоб діти це знали.

Підлітки радо читають переважно детективні історії, комікси й жахастики. Дівчата — ще фентезі на кшталт «Сутінок». Найпопулярніша книжка серед п’ятикласників у бібліотеці київського ліцею — «Воно» Стівена Кінга. Якщо ви хоч колись бачили цю цеглинку, то зрозумієте, що лякає підлітків зовсім не кількість сторінок, а їх занудність.

Книжка, яку б, напевне, прочитав сучасний підліток, має бути динамічною, здебільшого в жанрі психологічного трилеру або детективу. Що їм потрібно? Насамперед не тримати їх за маленьких діточок, яким іще рано знати про біль, смерть, втрату. Вони інколи знають про це більше, ніж дорослі, а б’є це по них болісніше. Світ — це прекрасне й водночас дуже страшне місце, і не всім підліткам легко з цим знанням. Тому, якщо книжка може передати їм певні копінгові механізми, вона їх зацікавить. Якщо книжка може їх розвеселити чи дати втекти від незручної їм реальності — вона теж буде їм цікавою.

Розмовляла Юлія ІЛЮХА
Газета: