Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Покарання простором»

Нова книжка докторок історичних наук Тамари Вронської й Олени Стяжкіної присвячена мінусникам
20 січня, 2022 - 15:59
ДЕПОРТОВАНІ ІЗ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ СТАНОВИЛИ НАЙЧИСЕЛЬНІШИЙ ЗАГІН МІНУСНИКІВ ПОВОЄННОЇ ДОБИ

Що більше з’являється досліджень, які присвячені радянській системі, то чіткіше оприявнюється те, наскільки глибоким та масштабним був її вплив. Це засвідчують, зокрема історії мінусників — людей, які зазнали «покарання простором» (визначення письменниці, докторки історичних наук Олени Стяжкіної). «Ця тема була нерозкрита, оскільки мінусники були непоміченими та згадувалися лише у працях з історії паспортизації, в окремих працях про деякі категорії репресованих, а також у працях, де досліджувалося запровадження воєнного чи надзвичайного стану», — пояснює докторка історичних наук Тамара Вронська. Проте нещодавно дослідниця у співавторстві з Оленою Стяжкіною підготувала й презентувала книжку «Мінусники: покарані простором», що присвячена саме цим людям.

«УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ ЗАВЖДИ БУЛА ВКЛЮЧЕНА ДО РЕЖИМНИХ МІСЦЕВОСТЕЙ»

Покарання простором, зазначає Тамара Вронська, планувалося більшовиками з перших днів їхнього приходу до влади: «Уже в 1917 році видано декрет про революційні трибунали, де є санкція — вигнання зі столиць. У 1922 році про це задумалися більш серйозно. Більшовики розуміли, що треба створювати якийсь позасудовий орган, який висилатиме людей, і так з’явилася особлива комісія з вислання, яка добре відома історикам, оскільки саме за її рішеннями, звичайно, з подачі Політбюро, виселялася інтелігенція, — розповідає Тамара Вронська. — Але це був 1922 рік, усе було розпливчасто, і вони ще не знали, що з тим робити. А вже коли створили особливий позасудовий орган — Особливу нараду при ОДПУ — справи в більшовиків «пішли на краще». Вони отримали механізм, як це робити, і почали застосовувати його як каральний захід».

1924 року вийшла директива, де фіксують перший географічний мінус — «мінус 6» (звідси й походить поняття «мінусники»): Москва, Ленінград, Ростов-на-Дону, Київ, Харків, Одеса. Як наголошує Тамара Вронська, потрібно чітко розрізняти заслання та виселення. Перший вид покарання стосується випадків, коли одну людину або групу людей (це вже масові депортації) змушували покинути домівку й призначали їй/їм місце, де жити. А за вислання, люди їхали зі своїх домівок і селилися, де самі обирали (крім, ясна річ, режимних місцевостей). «Мінус 6» владі, схоже, видалося мало, і вже 1930 року виникає «мінус 12» (причому у цей перелік увійшла територія, де, як зауважила Олена Стяжкіна, любив відпочивати Сталін). Та й на цьому влада не зупинилася, зафіксувавши у 1935 році «мінус 12».

Олена Стяжкіна зауважила промовисту деталь: «Українська територія завжди була включена до режимних місцевостей. А що це означає? Що все життя радянська влада точно знала, де їй буде спротив, де її ненавидять з щирим і системним підходом. Скажімо, у 1920-ті роки режимними територіями були землі Середньої Азії. І це зрозуміло, оскільки там вирішувалася проблема приборкання повстанців, і, звісно, якби виселити людей туди, то вони могли доєднатися до повстанців. Але зрештою, коли це упокорення сталося, то навпаки, ці території стали тими, де жити було можна, які ніколи вже не входили в режимні. Україна ж входила завжди. Хай як змінювалися політичні ситуації впродовж усього радянського періоду, ми завжди були підозрілі».

На визначенні режимних місцевостей пастки від влади не завершувалися. Відбувши покарання, формально люди могли повернутися додому. «Але фактично ні, адже в дію вступає положення про паспорти, де було прописано список злочинів, засуджені за які не мали права проживати у режимних місцевостях», — підсумовує Тамара Вронська. Так мінусниками стали ще більші групи людей.

«МАТРЬОШКА ТЕРОРУ»

Тож, підсумовуючи, хто такі мінусники? Як пояснює Тамара Вронська: «Радянська влада винайшла поняття «соціально небезпечні за своїми зв’язками зі злочинним середовищем». «Завдяки» йому, під мінус могло потрапити дуже широке коло людей, оскільки кожен мав сусідів, родичів... Мінусники — це люди, яких у примусовий спосіб виселяли з місця проживання з забороною поселятися у певних місцевостях. І ще це колишні в’язні ГУЛАГу, які після звільнення не мали права поселятися або повертатися додому, якщо це були режимні місцевости. Ми таких людей у нашій праці називаємо «класичними мінусниками», бо це ще не всі групи, їх значно більше, і про всіх них ми розповідаємо у цій книжці». Йдеться, зокрема, про селян з районів, де відбувалися повстання, людей, які евакуювалися під час війни, полонених та ін.

Періодом значного зростання кількости мінусників є часи Голодомору: тоді цілі родини могли виселити за те, що хтось з рідних, наприклад, переплив Дністер, щоб врятуватися від голоду. Існують і менш відомі приклади: наприклад, про «виробниче кріпацтво», яке виникло з кінця 30-х років, дуже мало написано, хоч цих людей теж можна вважати мінусниками. «Певні галузі промисловости були зараховані до переліку тих, де у людей забирали паспорт та видавали посвідчення. Вони мали жити тільки у певній місцевости й не могли нікуди виїхати. У 1948 році деякі галузі випали з цього «кріпацтва», проте й у 1953 році працівники ощадних кас ще мали такий мінус», — зазначає Тамара Вронська.

Проте не тільки люди, яких виселили, ставали заручниками системи, а й ті, хто приймав рішення щодо доль інших. Так формувалася «матрьошка терору». «Цей термін ми вживали, коли розглядали долю селянства, третю категорію куркулів, яких відправляли з їхньої землі (часто чорнозему) на іншу (гіршу, наприклад, піщаник). І тут є річ, яка багато чого пояснює у сталінському терорі, а головне в його масштабах, масовости. Річ у тім, що рішення про те, хто буде виселений на піщаник, ухвалювала не прокуратура, трійка, чи Особлива нарада. Це рішення ухвалювалося в сільраді, де брали участь голова сільради, секретар та представники комнезамів, а якщо їх не було, то комсомольці. І коли це рішення ухвалювали, його затверджували в районі чи окрузі... Спочатку голови сільрад відповідали, що перевірили всіх, але куркулів третьої категорії немає. Вони намагалися бути хорошими людьми. Але потім до них приходила вказівка: «Шукайте краще, а якщо ви не знайдете куркулів третьої категорії, то голова сільради, секретар сільради будуть відповідати за це згідно з Кримінальним кодексом. І ці люди ставали перед вибором: або розстріляють мене, або я виселю на піщаник 5 — 10 сімей. Звісно, люди ухвалювали рішення на свою користь. Причому з чистим сумлінням, що вони нікого не вбили, — пояснює Олена Стяжкіна. — Проте не вбиваючи, ці люди входили у простір катів. Вони отримували страшний досвід, хоч могли його так і не оцінювати, й опинялися на боці зла. І далі ці самі люди вже голосували за тих, кого слід віддати на розгляд слідчим органам, переселялися до міст і на заводах та профспілках голосували правильно. Один раз зробивши злочин, вони просто повторювали його, тому що тепер вороття не було. І в цю вирву, «матрьошку терору» — маленький злочин, більший, величезний — були втягнуті сотні тисяч людей у різний спосіб. І у цьому сенсі полягає підступність малої репресії, яка робить усіх заручниками системи».

Насамкінець хотілося б згадати про ще один, менш видимий, вплив радянської системи. «Якщо точкою відліку є куля в потилицю, без суду й слідства, то, звісно, вигнання — це милість. Але якщо точкою відліку стають права людини, цінність людського життя, то покарання вигнанням — це страшна трагедія. І люди, які жили, наприклад, у Донецьку та змушені були виїхати, прекрасно знають, наскільки це нелегко, наскільки це страшне покарання, — наголошує Олена Стяжкіна. — СРСР сформувала таку криваву точку відліку, що справді мінусники — це щасливчики. Це люди, які не вважали себе покараними. Вони навіть, як справедливо зауважила Тамара Вронська, коли почався процес реабілітації, не претендували на реабілітацію щодо цього, бо не вважали, що з ними зробили щось не так». Це вкотре нагадує про те, яким був кут відхилення від демократичних цінностей. І те, скільки ще потрібно зробити, або його остаточно ліквідувати.

Марія ЧАДЮК, «День», фото з віртуальної виставки «Депортації. Візуальна пам’ять»

Газета: