Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

Політика поетики й поетика політики

«Яким буде твір про нинішню війну, великою мірою залежить від того, якою буде Україна», — Василь СЛАПЧУК
20 лютого, 2020 - 15:37

Нещодавно стало відомо: українські письменники Василь Слапчук і Олег Гончаренко нагороджені почесною міжнародною медаллю Мігеля де Сервантеса (Іспанія — США — Німеччина). Василь СЛАПЧУК — лауреат кількох десятків премій. Тож розмова розпочалася із запитання:

— Що для тебе нагороди та премії?

— Елемент певної гри. У нашій системі цінностей нагороди майже повністю девальвовані. На мою думку, з двох причин. Перша: нагороди часто отримують ті, хто їх не заслужив, а ті, хто вартий відзнак, їх не мають. Друга: наші нагороди ніяк не впливають на статус того, хто ними відзначений. За рідкісними винятками, це не приносить ані слави, ані грошей. Гордитися можна скільки завгодно, однак це не впливає ні на збільшення накладу книжок, ні на розмір гонорару. Я свідомий того, що коли отримую премію, то це не цукерка в обгортці, а фантик. Так, я колекціоную фантики. Але навряд чи це більше дивацтво, ніж саме писання текстів.

«ПОВЕРТАЄШСЯ ДО ПЕРЕВІРЕНОГО. ДО КЛАСИКИ»

— Який твір сучасної української літератури ти особливо відзначив би?

— Боюся, що моя нинішня обізнаність із сучасним літературним процесом не дає підстав виступати у ролі експерта. До покоління «дев’яностиків» (включно) я ще більш-менш орієнтуюся, а далі... Наприклад, більшість авторів із довгого списку (там було мало не півсотні назв) на премію «ЛітАкценту» мені не відомі. Якби раніше, то я, напевно, зацікавився би цими письменниками (хоча б тому, що вони потрапили до цього переліку), прочитав би їхні твори, однак зараз не поспішаю цього робити. Імовірно, даються взнаки вік, втома (суто людська і фахова), можливо, деяка зневіра в тому, що нарешті хтось мене таки здивує шедевром, або й взагалі якась особиста екзистенційна криза, що викликана переоцінкою духовних вартостей, зокрема і тих, які притаманні для художньої літератури. Розумієш, що неможливо все прочитати, необхідно себе обмежувати... Повертаєшся до перевіреного. До класики.

— Чого бракує нашому сучасному письменству, на твою думку?

— Насамперед нам бракує країни, в якій би це письменство могло природним чином розвиватися. Українське суспільство поволі дичавіє. Коли закривають книгарні та бібліотеки — це погана ознака. Якщо книгарні ще можна розглядати як бізнесові структури й вимагати, аби вони себе виправдовували матеріально, то ставити такі вимоги перед бібліотеками абсурдно. Бібліотеки не повинні доводити чиновникам, що вони потрібні. Це аксіома.

Існують певні цивілізаційні принципи, відмова від яких призводить до краху, виродження, деградації. Саме це відбувається зараз із нашою нацією. Усі ці завгоспи від держави спочатку поставили суспільство на межу виживання, звівши його інтереси до суто споживацьких, матеріальних і примітивних, а тепер заявляють, що бібліотеки не потрібні, бо до них ніхто не ходить. Адже по містах і містечках закривають лікарні, по селах — медпункти і поштові відділення... Бібліотеки горять синім полум’ям, випалюючи духовний кисень, нищівним чином змінюючи культурний клімат.

Однак головний наш симулякр — Українська держава, яка зовсім не українська. Звісно, держава — лише штучне утворення, покликане упорядковувати буття суспільства. А в суспільства нашого — проблеми з самоідентифікацією і самоствердженням. Малороси, за сприяння чужорідних і чужомовних сил, витіснили українців з їхніми нагальними потребами на периферію. Щоб допомогти сучасному українському письменству, необхідно чітко визначитися з політикою поетики й кардинально змінювати поетику політики.

«КНИГА БУЛА ДВЕРИМА ДО ПАРАЛЕЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ»

— Що тобі особисто дало читання?

— Найперше — розвагу. Особливо в дитинстві. Книга була дверима до паралельної реальності. Але, напевно, і вся ця відверта чи прихована дидактика, якою була перенасичена радянська література для дітей, також далася взнаки. Мій мілітаризм, який я досі не викашляв, певен, закладався саме цими пафосними і брехливими книжками про різного штибу героїв і їхні подвиги. На офіційну ідеологічну пропаганду я не надто вівся, якщо вона й проникла в мене, то завдяки троянському коневі соцреалістичної літератури. Згодом я навчився відрізняти зерно від полови. Коли ж взявся свідомо формувати себе, книжки стали моїми найкращими друзями й порадниками. Знайомство з Марком Аврелієм чи Сенекою не може минути безслідно.

«НІКОЛИ НЕ РОЗЦІНЮВАВ ПИСАННЯ ЯК ПСИХОТРУДОТЕРАПІЮ»

— Як вважаєш: чи достатньо виписав афганський травматичний досвід і чи взагалі, на твою думку, можливо його нейтралізувати писанням?

— Ніколи не розцінював писання як психотрудотерапію. Вважаю нечесним, коли автор зі своєї хворої голови звалює на здорову читацьку голову власні проблеми. Особисто для мене це неприйнятно. Не думаю, що мій досвід був травматичним. Принаймні на рівні раціо я його так не розцінював. Можливо, він був дещо нетиповим для більшості.

Спочатку війна була лише фактом біографії. На війні я почувався цілком природно і стабільно. Мої реакції були адекватними (або ж умовно адекватними, оскільки зараз думаю, що боятися потрапити на війну — це нормально). Страх я відчував тільки у моменти реальної небезпеки. Коли ми поверталися із завдання, мене не лякало те, що завтра знову треба буде йти в гори, лізти під кулі. Згодом я пережив війну як метафізичне явище. Майже за Ніцше, коли не я вже вивчав війну, а вона мене.

— Чи не закрадалася в тебе думка: занадто дорогу ціну ти заплатив за те, що став письменником... А може, став би ним у будь-якому разі?

— Усі наші цінності умовні. І в матеріальній сфері, де собівартість речі більш-менш очевидна, і в духовній, де критерії доволі абстрактні й розмиті. Навіть ціна людського життя не безумовна, а варіюється залежно від історичних часів, соціального стану, обставин і т. ін. Наприклад, життя цивільної людини і життя солдата — не рівноцінні. Життя солдата взагалі йому не належить.

Одного разу нас — чотирьох бійців у БМП: механік, оператор-навідник і два стрілки — залишили прикривати відхід колони. Ми вели бій, потім нашу БМП підбили з гранатомета, ми продовжували відстрілюватися... Не переказуватиму усіх перипетій. Суть у тому, що нами пожертвували заради того, щоб вивести з-під вогню колону. Такий закон війни. Я був добрим солдатом: у тому сенсі, що в мені абсолютно нічого не повставало проти цього закону.

Не думаю, що моє поранення було платою. У Євангелії мовиться: коли око твоє спокушає тебе, вирви його і викинь. Безперечно, моє каліцтво стало певним запобіжником, суттєво обмеживши мій життєвий вибір. Скажімо, якби я надумав стати професійним кілером, це було б проблемно. Навряд чи я обрав би стезю письменника, якби повернувся з війни живим і здоровим. Зараз може видатися, ніби я ботанік, якого лиха доля закинула на війну і там перемолола з кісточками. Ті, хто знав мене між школою і військом (на щастя, майже ні з ким із них я опісля не бачився), пережили б когнітивний дисонанс, зустрівшись зі мною нинішнім.

Дуже часто доводиться чути: будьте собою. Це не мій випадок. Я не знаю, що означає бути собою. Зла в мені було, мабуть, у тій же мірі, що і добра. Я міг бути різним, яким завгодно. У якийсь момент я вирішив, що буду доброю людиною. Однак це моє рішення аж ніяк не було спровоковане результатом пережитого на війні. Мені пощастило зустріти жінку, саме буття якої (не вона особисто) спонукало мене до цього вибору, і заради якої я вирішив будувати себе в усіх розуміннях. Либонь, тоді я і став письменником.

— Твій досвід як ніколи актуальний нині. Яким, на твою думку, має бути твір про війну, яку переживаємо?

— Думаю, тут не існує рецептів. Після Першої світової знакові твори про цю війну, за окремими винятками, з’явилися через десятиліття. Німець Ернст Юнгер свою знамениту книжку «В сталевих грозах» видав 1920 р. Доволі оперативно. Але він використав свій фронтовий щоденник. А «Фієсту. І сонце сходить» Ернест Гемінґвей опублікував 1926 року, «Прощавай, зброє!» — 1929-го. Цього ж року Еріх Марія Ремарк видав «На Західному фронті без змін». Згодом вийшли «Повернення» (1931), «Три товариші» (1937). Того ж таки 1929-го року Річард Олдінгтон оприлюднив знаменитий роман «Смерть героя». В усіх цих творах порушується тема війни або життя ветеранів у післявоєнний час, з’являється визначення «втрачене покоління» і т. ін.

Яким буде твір про нинішню війну, великою мірою залежить від того, якою буде Україна. Кому потрібен високохудожній і майстерний твір про трагічну долю великої, але вихолощеної країни? Уже зараз виглядає так, що нерідко і держава, і суспільство цураються ветеранів АТО. Зверніть увагу на кількість випадків, коли водій маршрутки виганяє ветерана, попри те, що держава гарантувала йому пільговий проїзд. Це така ганьба, такий сором!.. Хто ті люди, ті пасажири, які підтримують водія, а не ветерана? А війна триває і навряд чи скоро завершиться. Звідкіля ще виганятимуть ветеранів цієї війни? А твори напишуть. Обов’язково напишуть.

Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ