Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Поміж винними і невинними

30 липня, 2019 - 16:14

Розтлін письменницьких душ і розгодовування письменницьких тіл у тридцятих  роках в радянській Україні розпочався несподівано для багатьох. Сталін, якому набридла  попередня, навіть театральна, українізація, злегка кивнув головою, відкриваючи дорогу до українського пекла. Скажете, це наша історія, яка не має стосунку до сучасності? Історія має нахил до ритуалізованих повторів…

Що мало відбутися з душею молодого футуриста Ніко Бажана, який у ранніх віршах чудово відтворював, множачи на красу поетичного таланту,  планетарні ритми? Як він міг пізніше написати моторошні внутрішнім самозреченням рядки?:

Єдина велика і справжня є людяність -ленінська людяність класових битв

Його ненавидів Олександр Довженко. Він зрадив свого близького друга Юрія Яновського. Після смерті Яновського і послаблення репресивної машини часто до  Байкового кладовища приїжджала машина. Водій залишався, а немолодий чоловік, який виходив з машини, кажуть, іноді годинами простоював біля могили Юрія Яновського. Тим немолодим чоловіком був Микола Бажан. Писав просто-таки лакейські стосовно Росії збірки, як-от «Біля Спаської вежі», а іншою рукою рятував витонченість української мови і ошмаття культури…

Я ні не суддя, ні не адвокат Миколи Бажана. Напевно, час, який він провів у другій половині тридцятих, із приготованою у вузлику нижньою білизною, вбив у Миколі Бажана не лише молодого футуриста Ніко, але й  будь-які паростки спротиву.

Намагаюся  по-людськи зрозуміти. Причина єдина- люблю його кращі поезії. Там видно важку, монументальну руку Майстра. А який Майстер не має всередині заплутаних суперечностей?

Це він у «Сліпцях» із чудовим описом суті життя кобзаря, художника чи письменника -«На людських дорогах і тропах сиди, / /Прийнявши посвяченість чорну//І кобзу прохожим під ноги  клади//Як голову мудру й покорну».

Але це теж він у пізнішому сумнозвісному і обов’язковому для вивчення у всіх українських школах,  панегірику Сталіну, під назвою «Людина  стоїть в зореноснім Кремлі»: «На півдні і півночі, заході й сході, //Як прапор, як образ, що з'єднує нас, //Цей профіль людини, вкарбований в час, //І в простір, і в серце великих народів»

Можливо, «чорна посвяченість», виразна кастова приналежність до сонму великих поетів і давала йому   сили, і якесь химерне внутрішнє право зберігати свій талант при будь-яких обставинах, навіть ціною лакейського славослів’я та принизливої відданості властьімущим? У цьому теж полягає трагічна душевна таємниця Бажана, його  розщепленість та   покрученість добою.

Микола Хвильовий відрікався від «хвильовізму», що не втримало його від ідеологічного самогубства.

Максим Рильський на початку 30-их років написав збірку «Знак терезів» із елементами  ленініани як культу. До речі, це його «хлопченя з розумними очима і чолом, високим та ясним» труїло душі багатьом поколінням українських школярів, що жили в УРСР.

Остап Вишня,  відсидівши у радянських концтаборах десять років (що назавжди змінило його гумор, який раніше  мав у своїй палітрі іронію, сарказм та інші відтінки), пише безконфліктні вимучені усмішки, із важкою непроговореною травмою всередині душі…

Думаю, що українські письменники того часу (мало хто по-справжньому намагався зазирнути у їхні душі) переживали мученицьку світоглядну шизофренію. Страх та  інстинкт самозбереження, який було  неможливо приручити навіть серпом і молотом,  роз’їдав їхні душі, перероджуючи її істинне світло на хворобливий осліплений блиск.

Припускаю, що за ці роки вони душевно помирали і знову потроху відроджувалися, адже життєві сили проростають навіть крізь граніт тоталітарних ідеологій. Вони були винними і невинними. Поміж винних і невинних протікало творення української радянської літератури, що в окремих взірцях виходила за будь-які канонічні рамки соцреалізму, як-от у чудовому романі Бориса Антоненка -Давидовича «За ширмою» .

На початку 60-их років йому, запеклому бійцю проти радянської системи, вдалося створити роман, який фактично  заперечує не лише літературні підвалини так званого соціалістичного реалізму. Цей роман показує криве дзеркало радянської моралі, яке нищить навіть добрих і чуйних за своєю глибинною суттю людей. Не забудьмо, що Антоненко- Давидович відсидів , з незначною перервою, більше 20 років, від 1935 до 1957 рр. І після тортур радянськими концтаборами він ще не побоявся написати  «За ширмою» чи статті про засмічення української мови!

Ба більше! –навколо нього, часто на його квартирі, збиралися тодішні молоді київські інакодумці, що згодом стануть засудженими чи, щонайменше,  звільненими з роботи (як покара за переконання). Це була Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо, його дружина Світлана Кириченко та інші.

Бачимо, скільки могла зробити одна мужня людина у серці УРСР, тоді другої за значимістю радянської республіки. Пройшовши пекло, немолодий письменник вже не боявся смерті. Він боявся остаточного виродження української душі. І, хворий та вимучений,  у мороці бравурної радянської пропаганди, відчуваючи майже всезагальну байдужість до рідної мови та історії, таки протистояв, таки боровся, таки був світлом для неофітів!

Але ці поодинокі приклади лише відтінювали загальне падіння великої частини тодішньої української літератури у твань компромісів та плазування…

Проте у житті нема лише чорного і білого… Здавалося, що Микола Бажан, вірний компартійний ідолопоклонник, за привидами Леніна і Маркса вже давно не бачить інших сторін життя.  Але… Під час своїх «нічних роздумів старого майстра» він витісняє свій страх, принаймні короткочасно.

У пізній поезії Миколи Бажана зникають атеїстичні мотиви,  уступаючи місце богошуканню :

Хто ти, русобородий? Хто ти, ласкаворукий?

Звідки прийшов до мене? Може, зійшов з хреста? 

Дай я зіпрусь на тебе, вирвусь із смерті й муки.

Змора  відходить, як хмара.  Лопає глухота. 

Людська душа таки є незбагненною, особливо своїм величним відсвітом в епосі мороку.

Степан Процюк

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments