Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Про код свободи

На тлі бойових дій автор книги «Синдром АТО» Всеволод Стеблюк розповідає історію свого життя, у чомусь настільки ж парадоксальну, як історія України
12 жовтня, 2017 - 16:44

Як розповісти про війну?  Де віднайти доречні слова — про цю суміш жаху, адреналіну, абсурду, пилюки під ногами, крові всюди, свисту металу у повітрі, збудженого блиску очей, невимовної гіркоти у серці?..

Напевно, розповісти про війну від першої особи — чесніше за все. З багатьох таких історій і складається правдива і точна картина. Хоч як логічно будуть подані згодом події у трудах істориків, у реальності вони творяться у хаосі. Коли нічого не відомо наперед, а статися може — що завгодно.  І стається.

У двадцятих числах серпня 2014 року українські військові опинилися в ситуації, мабуть, найгіршій із будь-яких війн. Місто Іловайськ — розділене навпіл лінією фронту. Вуличні бої, у яких не завжди знаєш, де свій, а де — ворог. Щільне оточення російських військ — гібридних і регулярних. Боєзапас, їжа та вода закінчуються. Поранених вивезти неможливо і допомогти їм    — практично неможливо. Цілодобові обстріли важкої артилерії: хто не знищений фізично, буде знищений морально. 

Серед цих оточенців, українських вояків, був автор книги — Всеволод Стеблюк, військовий медик. «Синдром АТО»  — це його особиста історія весни—літа 2014 року. Про це важко і згадувати, але треба: військова агресія Росії почалася, коли Україна не мала боєздатної армії. На захист країни стали просто її громадяни, ті, які не лише за паспортом... Всеволод долучився до добровольчого батальйону «Миротворець». Ні він, ні інші добровольці не уявляли, що на них чекатиме в наступні півроку. Від перших завдань у Слов’янську, звільнення Попасної, утримання Торецька, і — до боїв в оточеному Іловайську. Ця книга є хронікою подій та емоцій автора — учасника  чергової російсько-української війни.

Небезпека і близькість смерті — це те, що спонукає людину, озираючись у минуле, переосмислювати життя і себе в ньому. І тому другою лінією книги, яка час від часу перериває виклад подій літа 2014-го, є окремі глави — «флешбеки», як їх називає автор. Ці ніби «уламки» минулого, довоєнного життя врізаються у свідомість у критичні миттєвості війни, створюють контраст тому, що бачать очі і відчувають нерви і через це змушують по-іншому подивитись і на минуле, прожите. 

ЛЮДИНА, ЯКА НЕ МОЖЕ БЕЗ ДІЛА

На тлі бойовища автор розповідає історію свого життя, у чомусь теж настільки ж парадоксальну, як історія України. Під час Майдану Всеволод Стеблюк — полковник міліції і викладач міліцейської академії. Після лекцій він переодягається і прямує у пропахлий димом центр Києва. На міліцейських блокпостах показує міліцейське посвідчення, на барикадах — посвідчення медика Майдану. Там, у польовому шпиталі, він допомагає пораненим. А десь неподалік, у той самий час його син несе службу у внутрішніх військах, які захищають владу Януковича.

А до незалежності автор «Синдрому АТО» служив ще в радянській армії, де і зацікавився медициною. А наприкінці 1980-х — був серед організаторів українських акцій за незалежність в осередку Київського медичного інституту.  Хоч і походив — уявіть собі — з «блатної» сім’ї високих чинів радянської правоохоронної системи. Вчився лікарських навичок у найкращих лікарів київської «швидкої». Якийсь час працював поруч із легендарним Амосовим. Так, батальйону «Миротворець» годі було шукати кращого «дока», начальника медичної служби. Хоча багато чому довелося вчитися і самому Всеволоду, бо з такими пораненнями раніше ніхто в Україні справи не мав.

Судячи з усього, Всеволоду Стеблюку ніколи не бракувало ентузіазму. У книзі є щодо цього показовий момент: після багатьох безсонних ночей в Іловайську, йому врешті-решт вдається трохи поспати. І от він прокидається — і перша думка, з якої автор робить висновок, що йому краще — «захотілося щось робити». У цьому — людина, яка не може без діла.

Ще у студентські роки він почав грати на гітарі, писати пісні. Інструмент разом з ним «брав участь» у всіх новітніх українських революціях: студентському страйку 1990 року і Революції на граніті, помаранчевій революції, Революції Гідності. Поїхавши на війну, Стеблюк взяв гітару з собою, і залишив на старій дитячій турбазі у місті Комсомольськ — місці дислокації батальйону «Миротворець» — коли був наказ їхати на завдання до Іловайська. Невдовзі в Україну вторглися російські регулярні війська, база була обстріляна... Як там «історична гітара»? Що за неймовірну подорож у часі та історії здійснив цей інструмент? Що за неймовірна подорож випала на долю його власника? Що за неймовірний шлях проходимо всі ми, вся Україна за ці кілька років на початку ХХІ століття?

Чимало читачів знайдуть у цій книзі відбиток своїх спогадів і почуттів — присмак трагічної непевності і безмежних можливостей, великої тривоги і великої надії. І багато одночасно простих і нагальних запитань постане перед небайдужим читачем.  Хто ми? Ким є він, автор цієї книжки? І хто я, її читач? Як доля привела Всеволода Стеблюка, вихідця з міліцейської сім’ї, який служив у Радянській армії, а потім пройшов три новітні українські революції —  до Іловайська, де він бився з ворогом в одній із найгарячіших битв нової російсько-української війни?

Мабуть, це можна  назвати синдромом, чи краще — кодом свободи, яка просинається після років неволі, яка змушує людей іти вперед, ризикувати і перемагати наперекір усьому.

Георгій ТИХИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments