У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Про тексти, «писані пошепки»

Наталка Римська: «Боротьба за виживання не відкидає потреби в красі»
13 липня, 2017 - 17:22

Ця розмова з Наталкою РИМСЬКОЮ, перекладачем книжки «Подорож» Іди Фінк, відбулася в Києві під час доволі великого туру з презентацією цієї книги в українських містах. Зокрема, на презентацію книжки у Збаражі на Тернопільщині (саме там народилась авторка повісті) прийшов міський голова, римо-католицький та православний священики. Чому така увага до книжки єврейки, яка народилася 1921 року на українських теренах, пережила Голокост, писала польською мовою, отримавши за це кілька значних польських та ізраїльських літературних нагород, і померла у Тель-Авіві в 2011-му? Про цю прозу, а також про українсько-польський діалог — в інтерв’ю «Дня» з перекладачкою та редакторкою інформаційного порталу «Culture.pl».

«ЩОБ БІЛЬШЕ ДОВІДАТИСЯ ПРО СЕБЕ, МУСИМО ЧИТАТИ»

Як на мене, останнім часом український літературний процес прямує до залучення в українську літературу авторів, які першопочатково їй не належали лише через те, що їхні твори не написані українською мовою. Як ти вважаєш, із чим це пов’язано і чому важливо таких авторів перекладати?

— Це пов’язано з тим, що українське суспільство починає дозрівати до більш адекватної картини світу і адекватніших знань про себе, яких воно сторонилося або навіть відштовхувало. І я бачу значні зміни за останні десять років, особливо в Галичині. Раніше було таке: «Львів тільки український і вічно такий був, і саме українська культура тут є основна і єдина, а польська, єврейська — це їхня, не наша». Це проявлялося в тому, що певних видавців важко було переконати взяти до видання, скажімо, Анджея Хцюка, який народився у Дрогобичі 1920-го та залишив дві чудові книжки спогадів про Дрогобич, Львів, довоєнну Галичину. У цих книгах ніхто не відділений, там усі отримали голос — і українці, і поляки, і євреї. Про це видання ще один галичанин з народження Маріан Гемар сказав, що «з книжки Хцюка постає півтора міста», що це напівпольське, напівєврейське, напівукраїнське місто Дрогобич. Але коли я прийшла видати цю книжку до дрогобицького видавництва, мені сказали: «А нащо нам поляк? Маємо Івана Франка». Минуло десять років і в 2016-му я отримала запрошення на фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі, бо дрогобицький театр зробив спектакль з використанням  мого перекладу Хцюка, який вдалося опублікувати аж 2011-го в Києві. Навіть у Львові мені не вдалося знайти видавця, а в Києві так, бо Київ інакше дивиться на наші галицькі обмеження. А тепер я бачу, що з’явилася група молодих людей, яка хоче знати, що діялося у містечку до того, як українці почали становити понад 90% населення. І те, що було, також починає трактуватися як наша спадщина. Історія наших міст — це також письменники, що розповідають нам про нас. І так є з кожним уродженцем будь-якої іншої частини України. Щоб ми могли більше довідатися про себе, ми мусимо читати.

Яка доля твого перекладу повісті Іди Фінк «Подорож»?

— Я дуже рада, що книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева». І коли я прийшла до Мар’яни Савки, перед тим надіславши фрагменти перекладу, вона сказала: «Так, беремо. Бо кожне серйозне видавництво в цьому регіоні рано чи пізно мусить змірятися з темою Голокосту». Ця цитата є для мене показником, наскільки змінилася ситуація порівняно із 2006 роком. Тема Голокосту в українській літературі не з’явилася в україномовних текстах, саме тому тексти іншими мовами, які описують ті події на наших теренах, для нас важливі, бо це є про нас і про ті міста, у яких ми живемо. Хоч би така деталь: Іда Фінк народилася у Збаражі у 1921 році в освіченій єврейській, але уже асимільованій родині — рідною мовою для неї вже була польська. Вона вчилася у Збаражі в гімназії, а потім у Львівській консерваторії, де займалася грою на фортепіано. І тут такий збіг, що у своєму радянському дитинстві я теж ходила на студію при консерваторії і грала на фортепіано. Цей факт, що ми, може, навіть грали на одних і тих же інструментах, не міг не залишитися без наслідків. Я відчула обов’язок поділитися тим, що прочитала у неї хоч би про те, як вона під час Голокосту приїздить у Львів і каже собі: «Обережно, ти жила в цьому місті, тут тебе можуть упізнати». Зрештою, ця проза настільки глибока, що я і без цих збігів узялася б за переклад. В одному інтерв’ю Іда Фінк сказала, що її тексти «писані пошепки». Вона почала описувати те, що з нею відбувалося, коли мала вже за шістдесят років — і це дуже спресований, «густий» текст, який діє мов стиснена пружинка, яка коли розпрямляється, то відчуваєш, що тобі бракує повітря. І мусиш відкласти книжку, підійти до вікна, подивитися на сонце і зрозуміти, що ти щаслива людина, бо ти жива, і ні тобі, ні твоїм близьким нічого не загрожує. Так ця проза діє, так вона впливає на сучасну людину. Розумієш, Іді Фінк було двадцять років, коли почалася німецько-совєтська війна, а її молодшій сестрі — шістнадцять. Іда мусила взяти відповідальність за свою сестру. З яким же тягарем цим дівчатам треба було змірятися!

«ТАКІ РЕЧІ ОПОВІДАЮТЬ ПРОСТИМИ СЛОВАМИ»

Розкажи трохи про свою стратегію вибору лексики для перекладу, роботу з мовою цього тексту.

— Мова Іди Фінк не маркована якимись регіоналізмами. Мені не треба було нічого вигадувати, а навпаки слід було дуже себе стримувати. Там не йшлося про те, щоб обирати гарне незвичне слово, щоб воно зупинило на собі увагу читача. Ішлося про те, щоби читач на цій красивості не розпорошувався. Я намагалася обирати такі слова, які є в ужитку і які не треба шукати в словниках. Бо не про це йдеться в тому тексті. Такі речі простими словами оповідають, коли людина вже долає це мовчання. Це мінімальні засоби.

Поет Остап Сливинський назвав цей текст «красивою оповіддю про Голокост». Ти погоджуєшся?

— Остап дуже цікаво сформулював, і я була вражена. Так, він це вловив. Краса річки, біля якої народилася і провела дитинство Іда, це ключовий момент і в повісті, і в оповіданнях. Потім вона шукає цю річку десь у Німеччині і не знаходить. «Подорож» — це подорож зі збаразького гетто із фальшивими документами, які мають доводити гестапівцям і поліцаям, що ці дівчата польки, а не єврейки. Раптом вони опиняються в якомусь місті, виходять на площу і бачать, що це місто гарне. Вони вже без документів, бо документи у них забрали, знову мусять змінювати легенди. За повістю у 2002 році знято німецько-швейцарський фільм «Останній притулок», бо це дуже кінематографічний текст. Серія мікроісторій, які складаються у подорож на межі життя і смерті. Ці дівчата освічені, знають мови, знають музику та літературу, але мусять вдавати польських селянок. І ця боротьба за виживання не відкидає потреби в красі. Це неймовірний момент правди про людину. Щось у нас живе таке, що навіть найгірші речі або випробування не здатні знищити потребу краси. Можливо, саме ця відкритість на красу дала змогу дівчатам вижити. Бо коли ти бачиш, що  діються жахливі речі, масове вбивство, коли євреїв вбивають лише за те, що вони євреї, то постає питання: що це за звір такий — людина, яка здатна такі речі робити своєму ближньому?

У нас складається цілий корпус єврейських історій про події, що мали місце в Україні. Що Іда Фінк додає до цього корпусу?

— Насамперед це дуже добра проза. І вона є універсальною. Немає значення, в якому місті відбувалися ці події, немає значення, як називалися ті люди, бо йдеться про ситуацію людини на межі життя і смерті, ситуацію втрати дому і цілого свого світу. Тому ці короткі стиснені епізоди мені дуже нагадують стиль біблійних притч, віршів. Це культура Книги: Євангелія, Тори.

Зараз маємо схожу ситуацію із внутрішніми біженцями. Люди втрачають дім, і це бездом’я є дуже непростим. Втрата безпеки і втрата близьких — це надто фундаментальний досвід, щоб його можна було оминути мовчанкою.

Ще один важливий момент — це  виключення, коли ми окреслюємо собі коло, у яке одних людей приймаємо, а інших не допускаємо. Іда Фінк показує це на мікрорівні. Йдеться про антисемітизм міжвоєнного періоду, який позначився на поведінці поляків та українців стосовно євреїв під час Голокосту. В Іди Фінк це показано дуже мінімалістичними засобами — є можливість замислитися, як це відбувається.

«ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЛЮДСЬКЕ В ЛЮДИНІ?»

Чи наявний зараз в Україні антисемітизм, на твою думку?

— Думаю, що на побутовому рівні — наявний.  На зустрічах я вибираю два фрагменти з тексту і під час їхнього прочитання просто настає тиша. Люди впізнають ці ситуації іншування, бо вони трапляються й тепер. Проте в Іди Фінк не знайдемо ані оцінок, ані показування пальцем. Вона лише реєструє те, що діялося з нею та її сестрою, і немовби ставить запитання: де закінчується людське в людині?

Як сприймається книжка Іди Фінк у різних регіонах України?

— У східних містах доводиться робити більше історичних довідок. Цікава річ прозвучала в Харкові про поєднання двох ідентичностей — польської та єврейської. Почали розмову про те, що через війну харків’яни, які мали подвійну ідентичність, мусили вибирати — українську чи російську.  З другого боку, мій прадід мав польське прізвище. І як український філолог я розумію, що українська ідентичність з’явилася колись, у якомусь поколінні, і потім її передали мені. Подібні процеси відбуваються з людьми і зараз. Зрештою, як окреслити саму Іду Фінк? Польсько-ізраїльська письменниця, народжена у Збаражі, яка належала до Спілки польськомовних авторів Ізраїлю і єдина з неівритомовних авторів, була нагороджена премією Пінхаса Сапіра 2007 року. Цю ізраїльську премію присуджують лише івритомовним письменникам. Те, що для Іди Фінк, котра писала мовою польської діаспори, було зроблено виняток, свідчить про вагу її доробку.

«ПОЛЯКИ РАДІ, ЩО УКРАЇНЦІ МОЖУТЬ ЇЗДИТИ БЕЗ ВІЗ»

Зараз усі дуже активно обговорюють безвізовий режим України з Європою, а ти мешкаєш у Варшаві й, напевно, знаєш, як це виглядає там. Коли Польща ввійшла до ЄС, Єжи Ґедройць говорив, що цей візовий кордон із Шенгенською зоною — новий західний мур. Чи можна сказати, що цей мур зараз упав? Як би ти прокоментувала?

— Якщо ми говоримо про коментарі, не можу не зацитувати експерта Центру східних студій у Варшаві Томаша Пехаля. Він зазначив, що в перший день безвізового режиму український Президент та політики чомусь поїхали до Словаччини, а не до Польщі, щоб привернути увагу до важливої події. Томаш має рацію, бо правда така, що впродовж десятиліть саме Польща найбільше допомогла в тому, щоб це стало можливим.  І тут постає питання, як вибудовується українсько-польський діалог. Зацитую допис Пехаля: «...вибір Словаччини як партнера у святкуванні скасування візового режиму в усій своїй красі зображує кризу в нинішніх відносинах між Варшавою та Києвом, всю напругу в польсько-українських відносинах, відсутність взаємної волі до діалогу». Проте варто сказати, що багато позитивного діється на позаурядовому рівні, і загалом пересічні поляки раді, що українці можуть їздити без віз.

Любов ЯКИМЧУК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments